І це чи не тітчині Киселишині ноги найбільше в очах стояли, що куди не суньсь, то все вони. Аж носом і губами у литку вдавився з венами-гулями. Чогось землею запахло сухою і сонцем примерхлим. Як на городі, коли картоплю копають.
— Не втікай, Андрюшо,— казав мені в спину Петро Андрі-єць,— ще ж будемо дивитися.
— Та й побіжимо на емтеес,— підпрігся й собі Коля Поліщук, що не знати як вибрався по цей бік, чи не за мною слідком дряпався.
Але я вдарив навтьоки, хоч і не знав, куди і чого бігти. І хлопців шкода було, бо й собі хотілося на емтеес, де пахне розпиляними дошками на пилорамі, а далі трохи, біля майстерень, машини стоять на сонці, і від них таким духом гарним чути, і ще й димок теплий встає, як заводять...
Отут-о десь хлівчик Семена Порохнюка, якраз он за хатою.
Корова там прив'язана, то не дуже страшно. Бо колись я її деркачиком одганяв, і вона мене рогами хвицьнула.
Але що вже там думати, як тра було десь ховатись, і день такий теплий, а холодно під сорочкою, на грудях. Корова подивилась на мене одним оком, потримала отак голову, мовби пригадуючи, чи не той це, що деркачиком колись виганяв з городу. А потім знову полізла мордою в ясла. Така маленька корівчина, біла, у плямах коричневих. І боязко підходити, і хочеться рукою торкнути, погладити. Наче нема в світі ріднішої, як ця.
У низенькі двері з вулиці заглядав цілий світ у сонці, в деревах, з музикою аж там, на Містечку, і музика чогось навіть не трудна, а весела. Наче не ховають дядька, а весілля йому друге справляють.
Думав я вже забитися десь у куток, пересидіти, поки воно все кінчиться, коли ж це із двору:
— А, ти тут сховався? — Петро Андрієць.— А ми тебе вже на емтеесі бігали шукали, на осьо твої окуляри, а то затопчуть. І справді упхав мені в руки ті окуляри, пластмаса тепла від сонця, скельця в пилюці, і я їх узяв так, як би це й не мої. А одне дужко тріснуло навпіл (це, мабуть, Киселиха наступила ногою-довбнею), і якби не дротик всередині мідний, що просвічує крізь пластмасу і тримає зламані половинки, то вже ходи шукай на край світу.
— Дядько Порохнюк підняв та й каже нам: "Однесіть, бо загубляться, а йому ж писати".
— Та нічого, ми їх скрутимо,— обізвався Коля Поліщук. Ага, і він пришкутильгав он і став одцалеки.
— А нащо ж їх скручувати? —аж крикнув Петро Андрі-
єць.— Це ж пластмаса, припік сірником, і само склеїться.
Мені чогось ніяк було підняти очі на хлопців, дивився собі в кулак на зламані окуляри, на пальці з великими задирками, нігті обкусані.
А тоді таки запитав:
— А люди там ще стоять, хлоп?
— Та ще,— одказав Петро Андрієць,— дядько Кравчук уже на Містечку, а людей аж до школи, видно, стільки йде.
— Бо всім же цікаво дивитися,— і собі Коля Поліщук.
Я виглянув з хлівчика, хоч ще й страх не минув, подивився, чи справді дядька далеко одвезли. О, тільки верх кабіни видніється, а то все люди позаступляли спинами й головами.
— Чуєте, хлопці, а давайте побіжимо аж на цвинтар, подивимось, як будуть ховати,— надумався я.
— То це вже на емтеес — нє? — знудженим голосом перепитав Коля Поліщук
— То давай,— ближче підступився Петро Андрієць.— Може
ж, тобі полегшає.
І ми побігли, потрапляючи так, щоб не дуже й люди бачили, отако попід емтеесівськими штахетами. Я окуляри в руці держав, бо з кишені б випали, як так бігти. І це ж по рівному, травичкою, а все здавалось — під гору, під гору...
їх
А проте я пішов і постояв там трохи. А як вернувся, то батько стояв на порозі й питає мене: як там, чи заходив до Січкаря і що той казав? То я кажу, що його якраз нема на роботі, бо він кудись вийшов. Але батько знайшов час скоро після цього й зайшов до Січкаря, а потім на мене так подивився — чого це я не захотів в майстерню, туфлі ж якраз уже пошиті, а що грошей немає зараз, то потім віддамо. Так прямо й повторив усі слова, що Січкар сказав: мовляв, твій (батькові) турок прийшов, постояв, а потім подався, я у вікно бачив. Собі думаю: добре, хай уже, якщо так, змовчав. І тяжко якось так. Але й не міг я зайти і спитати, чи готові батькові туфлі (потім вони завжди стояли за скринею в коробочці — червоні, з дірочками проколотими, але не наскрізь, квадратні носки: їх батько взував на свята, і я, коли раз приїхав від сестри з Апатит і взув ці туфлі, й побіг у садок вишні рвати, а вони намокли, а батько, як прийшов з колгоспу, то строго сказав, щоб я зняв їх, куди це годиться). Та хіба це все з грошима зв'язано, думаю. Просто не міг зайти і спитати, чи готові батькові туфлі, а як готові, то забрати, сказавши, що гроші потім віддадуть. А цей Січкар — це вже він тепер хазяйнує в цій хаті, хоч у другій половині ще живе Михайло Бойчук, раніше він з майстернею займав пів нашої хати, бо батько як одного разу завербувався й нічого мамі не сказав, хоч вона й догадувалась, а ми малі були, то Вільчинський, вчитель, родич наш,— він тоді головою сільради був,— сказав мамі, щоб віддала половину хати і приймала майстерню і так хоч якісь гроші будуть, бо як же жити. Мама послухала Віль-чинського і впустила майстерню в другу половину хати. Це були для мене якісь чудернацькі часи: наче я і вдома, зайшов з іншого боку хати в другі двері — і вже тобі стукіт, шкіра пахне (це в одній кімнаті), а там — ножицями чик-чик і пахне парою від прасування (в другій хаті): там були жінки і шили всякі плаття, пальта і т. д. Ці майстерні переїжджали з хати в хату хто зна й скільки (це теперечки в тій хаті, що з другого боку Бойчуки живуть, і я якраз не захотів іти, як батько посилав, у ту хату, хоч другого разу то й сам біжу або з хлопцями заходимо). Січкар був такий дядько, що й давав нам заробляти по копійок кілька, тож ми поприходимо або я одненький, він кожному купку цвяхів погнутих насипле (це ті, що на підошву йдуть), дасть молотка, а як кому то й фартуха, бо буває, що Німий десь вийде чи на роботі його нема, то фартух його лежить, а нам те, що пальці собі за кожним разом понабиваємо, це начеб і нічого, воно й не болить, як знаєш, що ось цю купку кінчити — дядько Січкар дасть три чи навіть п'ять копійок,— якось у цій майстерні було добре, пахло гарно. Як обід настає, він виймає (а фартуха так і не знімає) з кирзової сумочки з вистріпаними ручками хліб, сіль, ще якусь їжу і яйця, а він ті яйця пив отако: цок ножем по вершечку — і в рот, з одного разу й випивав. Я ж не дуже люблю, як пахнуть яйця, це якщо до них дуже принюхуватись, але в майстерні пахло шкірою, просмоленими нитками, і ще як Січкар розбивав яйця і випивав, то це виходило дуже гарно, смачно так, наче аж самому їсти хотілось. Я вже й не знаю, хто з нас більше вирівнював цвяхів: Петро Андрієць, чи я, чи Славка Колодюк — не знаю. Ми й старались, щоб скоріше зробити більше, але за такі гроші це була для нас ціла мука: цвяшки малесенькі, тонкі — попробуй тримати двома пальцями або одним за кінчик, а молотком так стукати, щоб з першого разу зрівняти горбка і щоб цвях не слизнув убік, бо тоді, вважай, якраз молоток припадає на пальці чи нігті. Але ми так рівняємо, рівняємо, а Славка Колодюк потихеньку встає і йде туди, де високий стелаж під стіною і немає вікон, буцім хоче ще цвяхів, найти, а Січкар каже, що там немає цвяхів і щоб підійшов, то він сам дасть, якщо Славка так хоче ще рівняти. Ну то Славка покрутиться, покрутиться, і що ж йому робити, тра йти, і Січкар насипає йому в жменю ще цвяхів. Але ми ж бачимо, що Славкові ще довго рівняти, а ми вже кінчаємо, і не знати, що ж робити: чи ждати його, чи помогти, а тоді разом на вулицю йти. Тоді Петро Андрієць каже, що забив пальця, і йде додому, бо болить, а потім і до нас, мовляв, ходімо, хлопці, всі разом. Ну то й ми піднімаємось, щоб і собі йти, а Січкар каже: та не поспішайте, посидьте-но ще трохи.— Та ми підемо, каже Славка Колодюк, мене вже й мати жде, бо тра корову гнати на Маказон. Та ще ж обід не кінчився, каже Січкар, побудьте, повирівнюйте, я ж вам плачу. А ми бочком, щоб до дверей ближче. Січкар тоді Славку до себе притягнув і каже йому: ану покажи, що в тебе в кишенях? Славка круть-верть, а кишені треба вивертати. Ну й висипав на столик тютюн, ще й повишкрібав, що там залишилось на дні. Січкар навіть не сердиться, а сміється й каже: тепер можна йти, відпускає нас. Ну, добра б йому не було, вже й я собі думаю, на лихо нам цей тютюн був здався, хто його курити буде? На вулиці і кажу Славці Колодюку: не треба було брати тютюн, бо якби ми накурились, то вдома все одно взнали б. А нехай він ним вдавиться, тим тютюном, каже Славка Колодюк, ідімо на пилораму, поки ще нема обіду, бо вже скоро корову виганяти. А це полив дощ, і ми давай ганяти біля аптеки по спориші (у футбол не пограєш, бо мокро), а потім перестрибували через калюжу, що насеред подвір'я: хто перестрибував, а хто цибне — і в воду залетить. А як нам уже набридне ганяти, то пішли на сонце й бачимо: йде Вітька (він живе в Січкаря як син). Ми давай його гукати, щоб ішов скоріше. Питаємо, де ти був, ми тут через калюжу цибаємо, а тебе нема, давай і ти з нами. Він якраз був у новому кортовому костюмчику і хромових чобітках, що їх пошив Січкар. Як разженеться, як цибне — і в воду. Спробуй ще раз, кричимо, і в нас одразу не виходило, а потім, кричимо, навчились. Він розігнався і знов не доцибнув до сухого. Ми вже й сміємось, регочемо, а він чи зі злості, чи йому, може, смішно зробилось, як розженеться і по воді біжком — хлюп, хлюп, а вода йому аж по пояс наливається, вибіг на сушу і вдруге по калюжі побіг. Ми сміємось, сміємось, бо самі б такого нізащо не зробили,— це треба дурним таким бути. Але скоро ми перестали сміятись, бо побачили, що з майстерні вибігає Січкар, пузом трясе і до нас біжить. Ми обік калюжі поставали, дивимось, що ж буде. Січкар підбіг, згріб Вітьку ззаду за спину, витягнув з калюжі — у Вітьки аж один чобіт спав з ноги — і кричить йому, чого він, дурний, поліз у цю калюжу. Потім Січкар визвірився й до нас, мовляв, це ми винні, що послали Вітьку в калюжу. Нам наче й совісно стало, і ми один на одного поглядаємо: хто ж це заставляв Вітьку в калюжу лізти? Але хто ж тепер розбере — всі кричали, всім весело було. А Славка Колодюк не витримав і Січкарю аж крикнув, що ніхто його не заставляв, ідіть ви з своїм Вітьком знаєте куди, на біса він здався нам, ваш Вітька! Ми собі тут грались, а він ішов по шосе, і до нас пристав, і почав бігати по калюжі. Хто ж його заставляв? Ніхто! Січкар уже відійшов від нас, тягнучи Вітьку за шию, а Славка йому вслід усі ці слова говорить. Січкар оглянувся, помахав на нас рукою і сказав, що він нам ще дасть, і тютюн згадає, і все. Ми його, правда, не дуже й боялись, і я подумав, що чого ж це його боятись, ми ж не винні ні в чому, бо якби цей Вітька не поліз у воду, то й нічого б не було і Січкар би до нас не чіплявся. Ми хоч і не такі вже веселі були після цього, як допіру, але треба було щось робити, кудись іти, бо що ж так сидіти. От ми й побігли на емтеес, але на пилораму не захотіли — там залізяки мокрі, тирса намокла і зробилась сіра, що й не сядеш ніде. Не так, як було, коли сонце на неї світить і аж наче більше світла робиться. То ми гайда на Маказон: збігли вниз, аж до річки, а потім берегом, берегом, як до моста йти, і полізли горбами вгору, хто скоріше. А в мене вийшло, що я перший, і тільки вже на третій горб вискочив, щось як сипоне мені на голову й на лице. Я аж перелякався. Хлопці ще біжать, а я думаю, що ж воно таке, ще й солоне, як попробував язиком? Вже й хлопці повилізали, а як побачили, що зі мною, то почали сміятись, аж попадали. А Славка Колодюк каже через сміх, що дощу ж нема, де ж той дощ, сонце он світить. І показує на припнуту корову. Це Січкар її там припинає, в нього чорна корова, що й у селі не в усіх такі є, вона там зверху біля городу потасується, з цебра воду п'є. А вітер як повіяв з того боку, а я саме вискочив на горб, і на мене як сипоне мокрим. Хлопці гукають, чого я не сміюся, а самі вже побігли далі, але не вгору, до городу, бо там уже самий верх Маказону, а по карнизу до електростанції, щоб так знов на емтеес вискочити. То я й собі засміявся і побіг. Бо чого ж не сміятись, як Січкарева корова стоїть і дивиться на мене великими очима, наче жде, що я скажу.