Байрон не тямив, як ішов до стайні. Зненацька опинившись там, ловив мула, видобував сідло, мостив його на спину. Працював швидко, думки ж пропливали неквапно. Тепер знав, чому це так. Зрозумів, що неспроста гадки повільні та плавні. Ось так ллють на воду олію, коли в морі насувається шторм. "Якби ж то знаття, — майнуло в голові. — Якби я тоді розумів. Якби ж збагнув. — Думав спокійно, з тихим жалем і відчаєм: — Так. Я б тоді розвернувся й поїхав іншою дорогою. Нічого не пам'ятаючи, не тямлячи, їхав би до кінця днів своїх. — Та він вчинив не так. Проскакав учвал повз халупу, а мислилося гладко та рівно, і не відав ще тоді, чому воно так. — Аби тільки проїхати мимо й не почути, як вона знову закричить, — подумав він. — Тільки б проїхати, щоб не почути її ще раз. — Тут Байрон виїхав на дорогу, маленька жилава тварина наддала ходи, олія мислення розпливалася невпинно й гладко: — Спершу поїду до Гайтавера. Залишу йому мула. Не забути б нагадати йому про лікарську книжку. Не забути, — лилася олія, несучи вершника до місця, де він на скаку зістрибнув із мула і побіг до Гайтаверової оселі. Тепер у думках було інше. — Ось я й зробив те, що належить, — спало на гадку. — Навіть якщо й не знайду справжнього акушера. — Це його занесло на майдан і там покинуло. Байрон відчував причаєне кігтисте створіння й думав: — Навіть якщо я й не знайду справжнього акушера. Бо я ніколи не вірив, що він буде потрібен. Ніколи не вірив, — галопувало в голові подвійним запрягом парадоксу й потреби спішити, поки допомагав старому лікареві шукати ключ до металевої скриньки, щоб дістати ключ до машини. Нарешті знайшли, й потреба поквапитися на якийсь час узгодилася з рухом, прудкою їздою на безлюдній дорозі під порожнім ранковим небом. А може, Байрон просто скинув тягар дійсності, всі жахіття та страхіття на плечі старого лікаря, як ото повелося між людьми. Так чи сяк, а це повернуло його до халупи, де вони удвох вибралися з автомобіля й підійшли до дверей, за якими досі горіла лампа. То був останній просвіток спокою, а тоді впав удар, ззаду напала кігтиста потвора. І ось пролунав дитячий крик, все стало зрозуміло. Дуже швидко розвиднялося. Байрон тихо стояв у прохолодному спокої, у тиші, що прокидалася зі сну, — маленький, непомітний чоловічок, на якого ніхто й ніколи не оглядався — ні чоловік, ні жінка. Тепер був певен, що весь час щось оберігало його від віри, а сама віра захищала й допомагала. Із суворим подивом він думав: — Поки не покликала мене місіс Гайнз, поки я не угледів Ліниного обличчя, поки не почув її, поки не побачив, що тепер Байрон Банч для неї — порожнє місце, поти я ніби й не тямив, що вона не дівчина. Жахливо, але й це ще не все. Було ще щось. — Він не похнюпив голови. Нерухомо стояв на вранішній зорі, а гадка тихо снувалася далі: — Отже, і це приготовано для мене, як каже преподобний Гайтавер. Тепер мушу сказати йому. Сказати Лукасові Берчу. — Тут уже був не прохолодний спокій, а щось схоже на страшний невтоленний відчай підлітка. — Таж я до сьогодні не вірив, що він такий. Немовби я, вона і всі інші, кого я втягнув у цю справу, були не людьми, а просто безліччю пустопорожньої балаканини, яка знай робила своє й навіть не відчувала, що їй бракує справжніх слів. Так. Я й досі не вірив, що він Лукас Берч. Що був собі такий Лукас Берч".
— Більше поталанило, ніж останнього разу, — відповідає Гайтавер. — Більше… Не знаю, чи так уже мені й поталанило. — Та лікар уже зайшов до халупи. Оглянувшись, священик спостерігає гурт біля ліжка, чує жвавий медиків голос. Стара жінка сидить тихо, але Гайтаверові здається, що якусь мить тому, не більш, відбирав у неї новонародженого, щоб не впустила його в нападі німого, несамовитого страху. Онімівши, знавіснівши, майже вихопила дитину з материного лона, високо підняла її на руках і, трохи нахиливши своє схоже на ведмеже, огрядне тіло, пропікала поглядом заснулого на ліжку чоловіка. Коли прийшов пастор, він уже спав. Здавалося, зовсім не дихав, а поряд ліжка на стільці, зігнувшись, сиділа стара. Нагадувала навислу над прірвою скелю, готову зірватися, і спершу Гайтавер подумав був: "Вона вже вбила старигана. Цього разу заздалегідь вжила заходів". А тоді почалася робота, стара стояла поруч пастора, та він не помічав цього, аж поки вихопила ще бездиханного новонародженого й підняла вгору, видивившись на сплячого чоловіка поглядом тигриці. Хлопчик вдихнув повітря й закричав, і стара відгукнулася, теж незнаною мовою, дико й переможно. Була схожа на маніячку, коли Гайтавер борюкався з нею, віднімаючи дитину, щоб не впустила з рук. — Гляньте, — сказав він. — Подивіться! Чоловік спить. Цього разу вже не забере хлопчика. — А вона дивилась у вічі, німо, як тварина, ніби не розуміючи англійської мови. З обличчя щез вираз несамовитого тріумфу, стара хрипко заскиглила, силкуючись одібрати дитину. — Тільки обережно, — застеріг священик. — Гаразд? — Вона кивнула, скиглячи й легенько мацаючи новонародженого. Її руки не тремтіли, й Гайтавер віддав малюка. Тепер вона сидить, тримаючи його на колінах, лікар-спізнюх стоїть біля ліжка, балакає жвавим буркотливим голосом і безперестанку вимахує руками. Священик відвертається, виходить і обережно, по-старечому ступає з поламаної сходинки на землю, неначебто в його опаслому животі закладено щось смертоносне, як динаміт. Надворі вже не досвіток, а ранок, зійшло сонце. Зупинившись, озирається й кличе: — Байроне! — Не чує відповіді. І бачить, що мула, прив'язаного до стовпця в огорожі, теж немає. Гайтавер зітхає. "Еге ж, — міркує він, — дожився я до того, що окрім усієї кривди, яку терплю від Байрона, маю ще дві милі чимчикувати додому. Це недостойно як на нього, як на його ненависть. Втім, ми часто дозволяємо собі недостойні вчинки. А буває так, що й ми недостойні своїх вчинків".
Помалу повертається до міста цей худий чоловік з обвислим животом, в заяложеній панамі та в грубій бавовняній нічній сорочці, сяк-так заправленій у штани. "Добре, що я встиг взути туфлі, — роздратовано думає він. — Втомився я. Втомився й не зможу заснути. — Гайтавер снує думки дратівливо, втомлено, у такт кроків, звертаючи до своєї хвіртки. — Якщо вже не лишив мені мула, то принаймні розпалив би в печі, випередивши мене. Адже, либонь, вважає, що двомильна прогулянка поліпшить мені апетит".