І цього разу лікар запізнився. Довелося чекати, поки він одягнеться. Уже в літах, метушливий, був невдоволений, що його розбудили в таку пору. Потім мав іще розшукати ключі від машини, які лежали в міцній металевій скриньці, ключ від якої теж не відразу знайшовся. А виламати замок Байронові медик не дозволив. Коли вони нарешті під'їхали до халупи, на сході вже займалося позолотою небо, ось-ось мало зійти прудке літнє сонце. І знову два чоловіки, постарілі за ці минулі роки, зустрілись у дверях однокімнатної хижі, і професіонал знову програв любителеві, бо ж, ставши на порозі, почув крик дитини. Примружившись, роздратований акушер зиркнув на священика й озвався:
— Що ж, лікарю, треба було Байронові мене попередити, що він уже покликав вас. Я б іще полежав собі. — Він протиснувся повз Гайтавера у двері. — Здається, нині вам більше поталанило, ніж останнього разу, коли ми консультувалися. Ось тільки у вас такий вигляд, ніби самі потребуєте медичної допомоги. Або ж принаймні чашечки кави.
Гайтавер щось відповів, але медик уже рушив, не вислухавши й не спинившись. Увійшовши в кімнату, побачив незнайому молоду жінку, знесилену й змучену, що лежала на вузькому армійському ліжку, а поряд — стару в багряній сукні, з дитиною на колінах. На іншому ліжку, в темному куті, спав старий. Помітивши його, лікар сказав сам собі, що той схожий на мертвяка, бо дуже вже глибокий та мирний був сон. Та не зразу зауважив цього чоловіка. Спершу підійшов до жінки, яка тримала немовля.
— Еге ж бо, — сказав він. — Байрон, мабуть, дуже хвилювався. Не сказав мені, що збереться вся родина, навіть бабуся й дідусь. — Стара жінка глянула на медика. "Вона не більш ніж її чоловік схожа на живу людину, дарма що сидить, — подумав він. — Либонь, навіть не тямить, що вона мама, а вже про те, що бабуся, годі й казати".
— Так, — відповіла літня жінка. Дивилася на нього знизу, схилившись над новонародженим. Видно було, що її обличчя не тупе, не безтямне. Воно здавалося водночас спокійним і страхітливим, неначе спокій і страх, віддавна мертві, тепер відродилися. Найбільше впала в око її поза, в якій було щось від каменю й разом з тим від тварини, що припала до землі. Стара кивнула головою на свого чоловіка. Вперше лікар придивився до заснулого на ліжку. Шепнула лукаво й ще стривожено, не зовсім оговтавшись від страху: — Я обманула його. Сказала йому, що цього разу ви прийдете із задвірків. Набрехала йому. І ось ви вже тут. Тепер ви зможете допомогти Міллі. А я догляну Джо.
І враз усе зникло. Поки медик дивився, з обличчя раптово щезла, стерлася жвавість, одухотвореність, воно знерухоміло, отупіло так, ніби нічого подібного з ним і бути не могло. Тепер очі дивилися на лікаря запитливо, з тупою, німою збентеженістю. Стара зігнулася над немовлям, неначе його мали ось-ось відібрати в неї. Напевно, цей рух розбудив дитину, вона скрикнула. А тоді зникла й збентеженість. Щезла, сплила гладко, як тінь, а недоладна, із задерев'янілим видом бабуся задумливо розглядала новонародженого.
— Це Джо, — сказала вона. — Синочок моєї Міллі.
І Байрон, зупинившись перед дверима, якими зайшов акушер, почувши ці крики, відчув, що з ним сталося щось жахливе. Вночі місіс Гайнз викликала його з намету. І то таким голосом, що Байрон ледь не на бігу натягнув штани і, промчавши повз стару, яка навіть не роздяглася на ніч, увігнався в халупу. Побачив Ліну й остовпів. Поруч стояла місіс Гайнз, щось говорила, і він, напевно, відповідав, бо теж щось казав. Чи так, чи сяк, але, осідлавши мула й уже скачучи учвал до міста, досі бачив породіллю на ліжку, її обличчя, коли вона лежала, трохи звівшись на ліктях і виючи від жаху та безнадії, видивлялася на своє тіло під простирадлом. Бачив це весь час, будячи Гайтавера, допомагаючи лікарю зібратися, а кігтисте створіння в душі чаїлося й чекало своєї миті, й думки гнали так швидко, що нíколи було поміркувати. Оце й усе. Так швидко, що нíколи поміркувати, аж поки вони удвох із акушером підійшли до хижі. І тоді, коли Байрон спинився перед дверима й почув крик дитини, з ним сталося щось страшне.
Тепер він знав, що то за кігтисте створіння причаїлося в його душі, коли він ішов безлюдним майданом, шукаючи лікаря, з яким легковажно не умовився заздалегідь. Тепер зрозуміло, чому не зробив цього. Бо не вірив, аж поки стара покликала його з намету, що конче треба буде акушера. Немовби за тиждень очі звикли до її живота, а розум ніяк не хотів повірити. "А однак я таки вірив і знав, — спало на гадку. — Знав, бо робив те, що належало: бігав, брехав і морочив голову людям". А тепер засвітало в голові, що повірив тільки тоді, коли, пробігши повз місіс Гайнз, заглянув у халупу. Коли голос старої перебив йому сон, Байрон знав, у чому річ, знав, що сталося. Зірвавшись на ноги, він похапцем прикрився, як комбінезоном, потребою квапитися, відаючи, навіщо це, відаючи, що ось уже п'ять ночей він цього чекав. І все ж не вірив. Розумів тепер: убігши в халупу й заглянувши туди, він сподівався, що Ліна сидітиме, сподівався, що зустріне його у дверях така сама, як завжди, погідна, врівноважена, непідвладна часу. Але доторкнувшись до дверей, він почув таке, чого ніколи не чував. Жалісне, гучне виття звучало палко й водночас смиренно, немовби породілля зверталася до чогось виразною мовою, не зрозумілою ні Байронові, ні іншим чоловікам. Тоді він проминув місіс Гайнз у дверях і побачив Ліну на ліжку. Ніколи не бачивши її на постелі, гадав: коли таке станеться, вона буде напруженою, настороженою, а може, й ледь усміхнеться, хоч принаймні помітить його присутність. Та коли увійшов, навіть не глянула на нього. Ніби й не зауважила, що відчинилися двері й у кімнаті є хтось чи щось, крім неї та крім того, до чого вона жалібно завивала мовою, не відомою чоловікам. Накрита до підборіддя, однак звелася на ліктях, схиливши голову. Волосся розсипалося, очі нагадували дві дірки, уста побіліли, як подушка під головою, і в такій позі тривоги та переляку, неначе здивовано й недовірливо розглядаючи обриси свого тіла під простирадлом, Ліна знову зайшлася гучним, жалібним, покірним криком. Над нею вже схилилася місіс Гайнз. "Ідіть, — сказала вона. — Ідіть по лікаря. Вже почалося".