Звичайно, сучасний світ насичений і перенасичений інформацією, і література XX ст. дає стільки видатних творів, що їх усіх жодному читачеві не охопити. Фолкнер має значну читацьку аудиторію в різних країнах, вплив його в різних літературах дедалі помітніший, але тільки ревні аматори художнього слова перечитують усі його 18 романів і близько сотні оповідань. Для широкого загалу Фолкнер (як і майже кожний письменник, хоч би й великий) з необхідності є і залишається автором лише "вибраних творів".
Звідси — проблема вибору. Щодо того, які твори Фолкнера найвартніші, думки дослідників разюче розбігаються. З огляду на різні критерії — соціальна чи расова проблемність, художнє новаторство, історизм — називають найрізноманітніші твори: "Крик і шал" (1929), "На смертному ложі" (1930), "Світло у серпні" (1932), "Авесаломе, Авесаломе!" (1936), "Зійди, Мойсею" (1942), трилогію про Сноупса, "Притчу" (1954), "Крадіїв", оповідань…
Хай би яких добрих намірів був сповнений читач, котрий хоче опанувати спадщину Фолкнера, постає питання: з чого починати? Тут знову-таки однозначної відповіді немає. Сам Фолкнер, коли його про це запитувано, раз називав "Сарторіса", іншим разом "Неподолані", ще іншим — "Порушника праху". Критики як на початок рекомендують ще й інших кілька романів (у тому числі "Крадіїв") або ж оповідання — безперечно, простіші композиційно та манерою викладу.
Проте рекомендації рекомендаціями, а практично ми почали знайомство з Фолкнером більш-менш з кінця. Лише "Старий", "Троянда для Емілі", "Провалля", "Смертельний вилаз", "Пенсильванський вокзал" та "І все буде чудово" хронологічно відносяться до найактивнішого творчого періоду Фолкнера — 1929–1936 років. Не всі ці твори — досягнення Фолкнера, але кращі з них дають уявлення про своєрідність його стилю і світобачення.
Повість "Старий" — це твір, де порівняно менше даються взнаки пересади Фолкнерового стилю: структурна аморфність чи надмірна розмаїченість мови. "Старий" — добре підтвердження тези дослідників про те, що Фолкнер найповніше виражає себе у невеличких за обсягом творах, коли твір народжується, так би мовити, єдиним творчим поривом, і де автор до самого кінця не випускає з ока загальної концепції, не дає розгулятися власній щедрій уяві.
Роман "Крадії" — чи не найлегший: хронологічний розвиток фабули майже безперебійний, стиль твору майстерно узгоджений зі змістом.
До того ж "Крадії" можуть правити для читача за найкращий вступ до країни Йокнапатофи. Тут знаходимо весь суспільний спектр Фолкнера — білі й негри і десь окрайцем на далекому історичному тлі індіянці-чикасо, перші поселенці на цій землі, білі злидарі, селюки й міщани, диваки й діловики, діти й старі. Ліричні та філософські пасажі "Крадіїв", останнього твору Йокнапатофської епопеї, дуже нагадують аналогічні місця в "Сарторісі", яким її започатковано. У "Крадіях" подибуємо типово Фолкнерівські протиставлення й контрасти: Бач і Бун обидва хвальковиті, але в першого ця риса жорстока й самовладна, а в другого — якась хлоп'яча і навіть жертовна, дарма що вона й не підносить його до рівня шляхетності, властивої якраз негрові, Пошемові Гуду.
notes
Примітки
1
Як свідчить суддя Фолкнер, що проводив юридичне оформлення цієї справи, письменник на грошову частку премії організував "Фолкнерівський меморіальний фонд", опікунами якого стали Джіл, Мак Рід, Вільямів кузен Джон Веслі Томпсон-четвертий і Вільямів брат Джон. Вільям зберіг за собою право використати протягом життя 5 тисяч доларів на доброчинство за власним розсудом. Решта разом з відсотками після його смерті має піти на допомогу грішми й книжками для здібних студентів з округи Лафайєт. (Прим. авт.).