Шериф теж видивлявся на вогонь із здивуванням і досадою, бо не було як оглянути місце злочину. Ще не усвідомив, що досаду викликала людина. Завинив вогонь. Здавалося, що для цього він самозародився. Здавалося, ось клубок усіх передумов і причин того, що шерифові предки прожили досить довго, аби пустити його на світ, стали до змови зі злочином. Отож урядовець походжав, спантеличений і роздратований, навколо цього монумента недбальству, забарвленого надією й крахом, аж поки підійшов помічник і доповів: у халабуді неподалік будинку він виявив сліди того, що хтось у ній недавно перебував. І відразу ж селянин, який перший зауважив пожежу (ще не дістався до міста; його підвода не проїхала ані дюйма з місця, де він зліз із неї дві години тому, а тепер сновигав поміж людей, розпатланий, вимахуючи руками, з отупілим, змученим, розпашілим лицем, охриплий мало не до шепоту), згадав, що коли він увірвався в будинок, там був чоловік.
— Білий? — запитав шериф.
— Так, сер. Никав у сінях, ніби тільки що звалився зі сходів. Нізащо не хотів пустити мене нагору. Сказав, що вже побував там і нікого не застав. А коли я спустився, його вже не було.
Шериф глянув на людей навколо себе.
— Хто жив у цій халупі?
— Я й не знав, що в ній живуть, — відповів помічник. — Мабуть, нігери. Як я чув, вона могла й квартирувати нігерів у себе в домі. Дивно мені тільки, чому один із них давно цього не скоїв.
— А приведіть-но мені якогось нігера, — звелів шериф. Помічник і ще двоє-троє виконали наказ. — Хто жив у цій халабуді?
— Не знаю, містере Вотт, — мовив негр. — Я ніколи не придивлявся. І не знав, що там хтось живе.
— Заведіть його туди, — розпорядився шериф.
Навколо нього, помічника та негра збиралися люди з однаковими обличчями, з очима, в яких уже тьмяніли справжні відблиски безглуздого полум'я. Немовби всі їхні п'ять відчуттів злилися в одне — в органі зору, в апофеозі, а слова, що літали між ними, породжував вітер чи повітря: "Це він? Ось цей убив? Шериф упіймав його. Так, уже впіймав його". Шериф глянув на них.
— Забирайтеся звідси, — сказав він. — Усі. Йдіть дивитися на пожежу. Якщо потребуватиму допомоги, я вас покличу. Геть звідсіля.
Він обернувся й повів двох помічників та негра до халупи. Спіймавши облизня, інші стояли і споглядали, як троє білих та негр входять у халупу й зачиняють за собою двері. А позаду ґаволовів умирало полум'я й гоготіло, наповнюючи повітря, не гучніш, ніж голоси, зате гул долинав аж ніяк не з нізвідки, на відміну від них. "Господи Боже, якщо це він, то чого ж ми стоїмо й нічого не робимо? Убив білу жінку чорний засранець…" Ніхто з них не бував у цьому будинку. Коли міс Берден була жива, вони не дозволяли своїм жінкам навідувати її. А коли були молодші, ще хлопчиська (у деяких і батьки таке робили), то кричали на вулиці їй навздогін: "Негритоська коханка! Негритоська коханка!"
У халупі шериф важко сів на одне з ліжок. І зітхнув — чоловік-бочка, із справдешньою скелеподібною незрушністю бочки.
— Що ж, я таки хочу дізнатися, хто жив у цій халупі, — озвався він.
— Я ж вам сказав, що не знаю, — відповів негр. Прозвучало це трохи понуро, з прихованою настороженістю. Він стежив за шерифом. Інші двоє білих стояло ззаду, їх не було видно. Не озирався на них, навіть погляду не кинув. Вдивлявся в шерифове обличчя, як дивляться в дзеркало. Мабуть, побачив, як у люстерку, на що заноситься. А може, й не побачив, бо якщо на обличчі щось та й змінилося, майнуло, то це лиш промайнуло. Негр не оглянувся, ось тільки його обличчя зморщилося раптово, різко й миттєво, смикнулись угору кутики вуст, вискалилися, наче в усмішці, зуби, коли по спині ляснув ремінь. І знову, непроникне, розгладилося, утихомирилося.
— Гадаю, ти не дуже стараєшся пригадати, — зауважив шериф.
— Не можу пригадати, бо не знаю, — мовив негр. — Я й живу оддалік. Ви ж мали б знати, де я мешкаю, білі люди.
— Містер Бафорд каже, що ти мешкаєш поряд, біля дороги, — сказав шериф.
— Багато хто живе біля дороги. Містер Бафорд, напевно, знає, де мій дім.
— Він бреше, — втрутився помічник на прізвище Бафорд. Це він тримав ремінь пряжкою назовні. Був напоготові. Пас очима шерифове обличчя. Немов спанієль, що жде наказу кинутись у воду.
— Може, бреше, а може, й ні, — розсудив шериф, розмірковуючи про негра. Нерухомий, величезний, незрушний, продавив пружини ліжка. — Мабуть, він іще не втямив, що я не жартую. Вже й не кажу про цих людей надворі. Ці не посадять його в тюрму, якщо діло поверне на гірше, бо не мають такої. А якби й навіть мали, то все одно не завдаватимуть собі зайвого клопоту.
Мабуть, його очі знову подали знак, сигнал, а може, й ні. Мабуть, негр розпізнав це, а може, й ні. Знову ляснув ремінь, пряжка смугнула спину.
— Ну що, згадав? — запитав шериф.
— Тут живуть двоє білих чоловіків, — відповів негр. — Голос був байдужий, ані крихти понурості чи ще чогось. — Не знаю, хто вони і що роблять. Це не моє діло. Я ні разу їх не бачив. Просто чув, люди казали, що там мешкають двоє білих. Мені однаково, хто вони. Оце все, що мені відомо. Можете шмагати мене до крови. Більш нічого не знаю.
Шериф знову зітхнув.
— Досить. Мабуть, це таки правда.
— Та це ж отой Крістмас, що працював на фабриці, а другого звуть Браун, — озвався третій чоловік. — У Джефферсоні зупини першого-ліпшого, від кого перегаром несе, і він те саме скаже.
— І це схоже на правду, — згодився шериф.
Та й повернувся до міста. Коли юрба побачила, що він від'їжджає, почався мало не біблійний вихід. Так, ніби вже не було на що дивитися. Тіло забрали, а тепер іще й шериф забрався. Неначе повіз у собі, десь усередині цієї незрушної туші, що знай зітхає, саму таємницю. Вона збуджує й спокушає, як обіцянка чогось іншого, ніж гидотності напхом напханих черев і низки одноманітних буднів. Отож не було на що дивитися, хіба на пожежу, а ці люди спостерігали її три години. Уже призвичаїлися до неї, достосувалися; тепер пожежа зробилася невід'ємною частиною їхнього життя й життєвого досвіду, стоячи в безвітрі під колоною диму, вищою й тривкішою, ніж пам'ятник, до якого можна будь-коли повернутися. Досягши міста, їхній караван мав у собі щось від чванливого лицемірства процесії за катафалком: на чолі шерифів автомобіль, а інші сурмлять і бекають ззаду, в клубах гуртом здійнятої куряви. На перехресті, неподалік майдану цю процесію на мить затримала сільська підвода, яка спинилася, щоб дати зійти подорожній. Виглянувши з вікна, шериф побачив молоду жінку, що злазила з воза помалу й обачно, з незграбною обережністю вагітної на останніх днях. Віз поїхав, караван рушив далі й перетнув майдан, де касир у банку вже вийняв із сейфа конверт, який небіжчиця віддала на зберігання, надписавши: "Розпечатати після моєї смерті. Джоанна Берден". Коли шериф увійшов до свого кабінету, там уже чекав касир із конвертом, який містив аркушик. На ньому тою самою рукою, що й на конверті, написано: "Повідомити адвоката І. І. Піблза — Біл-стрит, Мемфіс, Теннессі, і Натанієла Беррінґтона — Сент-Ексетер, Нью-Гемпшир". І це все.