— Гаразд, — відповів Крістмас. Машина мчала, підскакуючи, вигойдуючись на поворотах, злітаючи на узвозах і провалюючись на спусках, немовби під нею розступалася земля. Стовпи з поштовими скриньками влітали у світло фар й, промайнувши, лишалися позаду. Час від часу авто проминало темний будинок. Юнак знову обізвався:
— Ось цей поворот, про який я казав. Саме тут. Я тут зверну. Це не означає, що з'їжджаю з дороги. Я просто беру навпрошки, до кращої дороги. Розумієте?
— Гаразд, — сказав Крістмас. А тоді ні з того ні з сього спитав: — Ви, мабуть, десь тут живете.
Тепер заговорила дівчина. Крутнувшись на сидінні, показала лице, сіре від тривоги й страху, сліпого щурячого відчаю.
— Так! Тут! — вереснула вона. — Ми обидвоє! Он там! А коли мій тато і брати…
Крістмас побачив, що юнак затиснув їй рот, а дівчина обіруч шарпає за зап'ясток. Під долонею придушено булькотів її голос. Крістмас подався вперед.
— Тут, — сказав він. — Тут вийду. Тут можете мене висадити.
— Догралася! — тонко, розпачливо й нестямно крикнув хлопчина. — Якби ти мовчала…
— Спини машину, — сказав Крістмас. — Я не зроблю вам нічого лихого. Просто хочу вийти.
Знову машина різко загальмувала, припавши на колеса. Двигун і далі гуркотів, авто рвонуло вперед раніше, ніж Крістмас встиг зійти з приступки. Довелося зіскочити й пробігти кілька кроків, щоб утриматися на ногах. При цьому щось тверде й важке торохнуло його по стегні. Автомобіль гнав на граничній швидкості, зникав. З нього долинало пронизливе виття дівчини. Нарешті щез. Запала темрява, осіла вже не відчутна на дотик пилюка, запанувала тиша під літніми зорями. Удар по стегні давався взнаки, і допіру тепер Крістмас зауважив: те, що вдарило, стискає права рука. Звівши її, Крістмас побачив, що в ній — старовинний важкий револьвер. Не усвідомлював, що тримає цю зброю, не пам'ятав, як і навіщо взяв її. Та вона була тут. "А я помахав водієві правою рукою, — подумав він. — Не дивно, що вона… вони…" Замахнувся, щоб кинути револьвер. Тоді передумав, засвітив сірника й оглянув зброю у кволому мертвотному світлі. Сірник догорів і згас, але Крістмас, здавалося, й досі бачив цю старовинну річ із двома зарядженими камерами. По одній цокнув курок і не дав пострілу, а по другій мав цокнути. "Для неї і для мене, — сказав він. Рука розмахнулась і кинула. Чути було, як затріщало в кущах. Знову стихло. — Для неї і для мене".
Розділ 13
Не минуло й п'яти хвилин після того, як селянин помітив пожежу, а люди вже почали збиратися. Декотрі з них, що їхали возами до міста провести суботній день, теж приставали. Ті, що жили по сусідству, приходили пішки. То був закуток негритянських хиж, спустошених, виснажених полів, де цілий гурт нишпорок не нашукав би й десяти осіб — чоловіків, жінок і дітей разом узятих, а однак тут ось уже півгодини немов з-під землі поставали люди — гуртами й групами, то поодинці, а то всією родиною. Ще одні наввипередки гнали сюди на машинах із міста, бекаючи клаксонами. Приїхав з ними також окружний шериф — огрядний врівноважений, добродушний з лиця чоловік гострого, хитрого розуму — й розштовхав ґаволовів, що збилися навколо тіла на покривалі й видивлялися тупо, з тим дитячим зачудуванням, із яким дорослі споглядають свої непозбувні портрети. Зібралися тут білі бідняки, було кілька янкі, ба навіть південців, які, поживши на півночі, розмірковували вголос: еге ж, це прикметний злочин, на такий піде не те що хтось там із негрів, а все негритянське кодло. І знали, і вірили, і надіялися, що жертву ще й зґвалтували: принаймні раз, перш ніж перерізати горло, і принаймні раз, уже перерізавши. Шериф підійшов, глянув і наказав забрати тіло, сховати бідолашну від цікавих очей.
Тепер тут не було на що дивитися, хіба на місце, де лежало тіло, та на пожежу. А невдовзі ніхто вже не міг пригадати, де, на якому клапті землі було покривало, так що залишилось одне видовище — пожежа. Ото й витріщалися на вогонь, — з тим самим тупим отетерілим зачудуванням, яке пронесли з собою із прадавніх смердючих печер, де народилося знання, — немовби ніколи не бачили ні смерті, ні вогню. І ось під'їхала пожежна машина — хвацько, галасливо, із дзвоном і свистками. Нова, червона, позолочена, із ручною сиреною та золотистим дзвоном самовпевненого, гордовитого, зухвалого тону. Чоловіки та юнаки без капелюхів висіли на ній, нехтуючи, наче мухи, закони фізики. Машину обладнано механічними драбинами, що, немов шапокляки, від дотику руки вискакують на недосяжну висоту; ось тільки нíкуди їм тут вискакувати. Були також пожежні рукави, скручені в чистенькі, неторкані ще кільця, які нагадували рекламу телефонного трасту в популярних журналах; та тільки не було на що їх почепити й нiчого помпувати ними. Отож чоловіки без капелюхів, покинувши перед тим прилавки і конторки, зіскочили з машини, ба навіть той, що крутив ручку сирени. Вони теж підійшли, і їм показали кілька місць, де нібито лежало покривало, і деякі з цих людей, уже з пістолетами в кишенях, завели мову про те, щоб когось скарати на смерть.
Але не було нікого підхожого. Міс Берден жила так тихо, дбаючи про свої справи, що залишила місту, де народилась, і жила, і вмерла чужоземкою, чужинкою, своєрідний спадок — подив і образу, а за таке, хай навіть наостанок, вона подарувала городянам розкішну м'ясну поживу для душі — майже римське видовище, її ніколи не простять, не дадуть їй, мертвій, спокою. О ні! Спокій — це не дуже часта річ. Отож вони товпилися, збивалися в гурти, вірячи, що вогонь, кров і тіло, яке згинуло три роки тому й тільки-но повернулося до життя, волають про помсту. І не вірили, що несамовитий захват полум'я і нерухомість тіла — це підтвердження того, що досягнено просторів поза людським болем і злом. О ні! Бо приємніше вірити у щось інше. Ще краще, ніж полиці та прилавки, повні давно знаних речей, які власник надбав не тому, що прагнув їх, милувався ними, тішився з володіння, а просто для того, щоб затуманити, обманути покупців і збути ці речі з баришем; на ще не проданий товар, на людей, що могли б його купити, але ще цього не зробили, власник поглядає зі злістю, а то й з образою, а то й з відчаєм. Ще краще, ніж затхлі кабінети, де вичікують правники, причаївшись серед привидів старої брехні й похоті, де чекають лікарі з гострими ножами та ядучими ліками й втовкмачують пацієнтові, сподіваючись, що той повірить, не заглянувши в друковані вказівки, буцімто ці медики тільки для того й працюють, щоб кінець кінцем зі своєї доброї волі залишитися без роботи. Приходили також жінки — нероби в яскравому, а дехто і в похапцем накинутому одязі, з потайним пристрасним блиском в очах і з даремно розімлілими бюстами (цим жінкам завжди була миліша смерть, ніж спокій), щоб у безнастанному гулі "Хто вбив? Хто це зробив?" виклацувати, мов на машинці, безліччю твердих каблучків щось на кшталт "Він і досі на свободі? Ах! І досі не спіймали? І досі?"