Побачивши її вдруге, Крістмас подумав: "Боже мій. Як погано я пізнав жінок. А гадав, що добре їх знаю". Це було вже наступного дня. Дивлячись на неї, слухаючи її звертання, мав враження: те, що закарбувала пам'ять, те, що сталося за менш ніж дванадцять годин, ніколи не могло статися. Спало на гадку: "Під її одягом не може бути такого, щоб це могло трапитися". Тоді він ще не працював на фабриці. Мало не весь день пролежав горілиць на ліжку, яке господиня позичила йому, в халупі, куди пустила його жити. Курив, заклавши руки за голову, й розмірковував: "Мій Боже, склалося так, ніби я жінка, а вона — мужчина". Та й то було не зовсім так. Бо вона опиралася до останку. Причому опір був не жіночий, не той невдаваний, який жодному чоловікові здолати не під силу з тої причини, що жінки не дотримують правил силової боротьби. Ні, вона боролася порядно, за правилами, які твердять, що певної критичної миті хтось таки програє, незалежно від того, опирається далі чи ні. Цієї ночі Крістмас чекав, поки світло зникне з кухні й з'явиться в хазяйчиній кімнаті. І рушив до будинку. Ішов, охоплений не похіттю, а спокійною люттю. "Я їй покажу", — сказав він уголос. Не старався йти тихо. Сміло увійшов у будинок і піднявся сходами. Жінка почула його відразу. "Хто це?" — спитала вона. В голосі не відчувалося тривоги. Крістмас не відповів. Увійшов до кімнати. Господиня, й досі одягнена, обернулася й подивилася на двері. Нічого не сказала непроханому гостеві. Тільки стежила, як він підходить до стола, задуває лампу, думаючи: "Ось тепер вона втече". Тому й кинувся до дверей, щоб перейняти жінку. Але вона не побігла. Крістмас застав її в темряві на тому самому місці й у тій самій позі, що й при світлі лампи. Він почав здирати з жінки одежу. І примовляв брутально, глухо й тихо: "Я тобі покажу! Покажу тобі, суко!" Вона не пручалася. Немовби навіть допомагала йому, майже не рухаючись, коли постала конечна потреба допомогти. Під його руками відчувалося тіло, як у мертвої, ще не застиглої жінки. Однак Крістмас не відступав. Хоч орудував руками грубо й настирливо, та це тільки зі злості. "Нарешті я принаймні зробив із неї жінку, — подумав він. — Тепер вона ненавидить мене. Принаймні цього я її навчив".
Увесь наступний день він знову пролежав у халупі. Нічого не їв, навіть не пішов на кухню подивитися, чи не залишила господиня йому попоїсти. Чекав, поки зайде сонце й стемніє. "Ось тоді я ушиюся звідси", — думав він. Не сподівався ще раз її побачити. "Найкраще — це змитися, — вирішив Крістмас. — Не дам їй нагоди вигнати мене з цієї халабуди. Хоч цього не допущу. Ніколи не бувало, щоб біла баба таке зі мною зробила. Тільки негритоска раз потурила мене". Ото ж він лежав на ліжку, курив і чекав, поки стемніє. Крізь відчинені двері споглядав, як іде на вечірній пруг сонце, подовжує тіні, набирає барви міді. І ось мідна барва розчинилася в ліловій, в розлитому бузковому сутінку. Стало чути жаб, повз двері полетіли світлячки, набираючи яскравості проти дедалі густішого присмерку. Крістмас звівся. Не мав ніякого добра, крім бритви. Засунувши її в кишеню, був ладен вирушити в путь — чи за милю, чи за тисячу миль, хай хоч куди побіжить ця вулиця з непримітними перехрестями. Але рушив він до будинку. Немовби, відчувши, що ноги намірилися йти туди, що тіло піддалося, Крістмас підкорився й, повторяючи подумки "гаразд, гаразд", поплив, ширяючи в пітьмі, до будинку, до заднього ґанку, до ніколи не замкнених дверей, у які мав увійти. Та коли поклав руку на клямку, вони не відчинилися. Мабуть, якусь мить цьому не вірила ні рука, ні все його єство. Він стояв сумирно, ще не думаючи й спостерігаючи, як рука шарпає двері, слухаючи відголос засува зсередини. Спокійний, обернувся. Ще не лютував. Попрямував до кухонних дверей. Сподівався, що й вони замкнені. Усвідомив, що хотів такого, допіру виявивши, що не замкнені. Виявивши, сприйняв це як образу. Неначе якийсь ворог, на якому Крістмас спробував зігнати всю свою лють і їдь, стоїть тепер, цілий та неушкоджений, і розглядає кривдника — задумливо й з нестерпною зневагою. Зайшовши на кухню, Джо ані кроку не ступив до дверей, що вели в покої, дверей, у яких з'явилася вона зі свічкою тої ночі, коли він побачив її вперше. Одразу ж рушив до стола, де ця жінка поставила йому харч. Очі не потребували бачити. Бачили руки, тарілки були ще теплі. "Для нігера поставила, — думав він. — Для нігера".
Здавалося, він спостерігав руку здаля. Спостерігав, як вона бере тарілку, заносить її над головою й нерухоміє, як він сам, поринувши в роздуми, глибоко й помалу дихає. І почув, як обізвався його голос, немов у грі: "Шинка", побачив, як замахується рука й жбурляє тарілку на невидиму стіну. Дочекався, поки стихне брязкіт і знову розіллється тиша, допіру тоді він узяв другу тарілку. Тримав її навпереваги, принюхуючись. Це забрало трохи часу. "Боби чи зеленина? — спитав Крістмас. — Боби чи шпинат?.. Гаразд. Назовемо це бобами". Шпурнувши навідліг її, дочекався, коли стихне брязкіт. Підняв третю тарілку. "Щось із цибулею, — сказав він, розмірковуючи: "Непогана забава. І чому я раніш до такого не додумався?" — а тоді знову вголос: — Бабське їдло". Кинув її з широкого повільного розмаху, прислухався до грюку й трохи перегодив. Тепер він почув щось інше — кроки в домі, щораз ближче до дверей. "Цього разу вона прийде з лампою", — подумав він, а на гадку спало: "Якби я подивився, то побачив би світло під дверима". Якраз замахнувся учетверте. На цю мить вона підійшла до самих дверей. "Картопля", — нарешті проказав Крістмас, розсудивши. Не оглянувся, навіть почувши, що змістився засув і відчинилися двері, а світло впало на нього, застиглого з тарілкою над головою. "Еге ж, це картопля", — мовив він вдумливо й зосереджено, як дитина, що грається на самоті. Тепер і побачив, і почув, як розбилася тарілка. Світло зникло, він почув відголос дверей і засува. Так і не оглянувся. Взяв наступну тарілку. "Буряк, — сказав він. — Все одно я його не люблю".
Наступного дня Крістмас найнявся працювати на деревообробній фабриці. Вийшов на роботу у п'ятницю. Від середи він і ріски в роті не мав. Платню дістав допіру в суботу ввечері, відробивши наднормові години по обіді. У суботу ввечері він попоїв у міському ресторані — вперше за три дні. У будинок більше не заходив. Якийсь час навіть не позирав на нього, коли йшов до халупи чи від халупи. За шість місяців він протоптав свою стежину між житлом і фабрикою. Пролягла прямо, як натягнута нитка, оминала всі помешкання, дуже скоро входила в ліс, добігала до його робочого місця біля купи тирси і з дня на день набирала точності та чіткості. Після того, як відлунав гудок о п'ятій тридцять, Крістмас повертався нею додому, щоб переодягтись у білу сорочку та темні випрасувані штани, а тоді відміряти дві милі пішки до міста й наїстися; немовби соромився свого комбінезона. Може, це й не був сором. Та якщо Крістмас взагалі не розумів, що воно таке, то тим більш не міг збагнути, що це не сором.