Кухонне вікно було навіть відчинене й підперте палицею. "Як це розуміти? — подумав він. Стояв під вікном, поклавши руки на підвіконня, дихаючи розмірено, не прислухаючись, не кваплячись, ніби ніколи не треба було поспішати на цьому світі. — Оце так-так. І що ти на те скажеш? Ну й ну".
Крістмас заліз у вікно, немовби вплив у темну кухню: тінь без звуку й руху повертається у правічну утробу безвісті і пітьми. Може, згадував інше вікно, через яке лазив, і мотузку, на яку доводилося покладатись, а може, й не згадував.
Мабуть-таки, не згадував, як не згадує кішка про інші вікна. Як і кішка, він бачив у темряві, рушивши до бажаної їжі так упевнено й безпомилково, ніби знав наперед, де вона, або ж ним керувала сила, яка це достеменно знала. Крістмас їв щось із невидимої тарілки, невидимими пальцями хапав невидиму їжу. Йому було байдуже до того, що це за харчі. Він навіть не усвідомлював, що відчуває і старається згадати смак страви, аж поки, не дожувавши, завмерла щелепа, поки вулицею відбігла думка на двадцять п'ять років назад, повз непримітні перехрестя гірких поразок і ще гіркіших перемог, за п'ять миль від роздоріжжя, де в жахливий час першого кохання він чекав ту, чиє ім'я забулося, та ще далі назад, за десять років від того роздоріжжя: "Зараз знатиму. Десь колись я вже таке їв. За хвилину пам'ять клацне, увімкнеться й розпізнає. Бачу бачу більш ніж бачу чую чую бачу мою схилену голову чую монотонний повчальний голос здається він ніколи не змовкне бубонітиме вічно бачу глянувши скоса на вперту круглу голову чисту тупу бороду вони удвох теж схилилися а я думаю невже йому їсти не хочеться відчуваю запах а рот і язик плачуть гарячою сіллю чекання очі куштують гарячу пару над тарілкою". "Це ж горох, — сказав він уголос. — Господи Ісусе. Польовий горох із мелясою".
Не тільки думкою перенісся він у минуле. Бо інакше почув би шарудіння ще раніше, адже той, хто зашарудів, дбав про тишу та обережність не більше, ніж сам Крістмас під вікном. Може, й почув. Але навіть не поворухнувся, коли м'яке відлуння кроків взутих у капці ніг долинуло до кухні з житлової частини дому. А коли нарешті раптово обернувся, коли раптово спалахнули очі, він уже бачив під внутрішніми дверима слабке, щораз ближче світло. Стоячи поряд з відчиненим вікном, він міг би вискочити одним махом. Однак не рушив з місця. Навіть не поставив тарілки. Навіть не перестав жувати. Так і стояв посеред кімнати, тримаючи тарілку й жуючи, коли ввійшла жінка. Одягнена у вилинялий шлафрок, вона високо несла свічку, світло падало на її обличчя — спокійне, серйозне, зовсім не стривожене. У м'якому сяйві свічки вона виглядала на тридцять років з гаком. Стояла у дверях. Більш як хвилину стояли вони майже в однакових позах, дивлячись одне на одного: він із тарілкою, вона зі свічкою. Крістмас перестав жувати.
— Якщо вам потрібна тільки їжа, ви її знайдете, — дуже сухо та спокійно, низькуватим голосом сказала жінка.
Розділ 11
При свічці, у м'якому світлі, що сіялося згори на м'яке тіло жінки, готової до сну, їй можна було дати трохи більше тридцяти. Побачивши її за дня, Крістмас вирішив, що їй за тридцять п'ять. Згодом вона сказала, що всього сорок років. "Це може означати як сорок один, так і сорок дев'ять, залежно від того, як вона це вимовила", — подумав він. Та сталося це не в першу ніч, і не в наступні. Багато ночей минуло, поки ця жінка призналася, принаймні, скільки їй років.
Вона взагалі небагато розповідала. Розмовляли вони мало й мимохідь, навіть після того, як Крістмас став учащати у ліжко старої діви. Подеколи йому здавалося, що вони ніколи не говорили, ніколи не зналися. Немовби її поділено надвоє: з одною він час від часу бачився вдень і перекидався словами, які нічого не означають, бо не для того служать і не для того призначені; з другою він лежав уночі, не бачачи її й не балакаючи з нею.
Навіть через рік (Крістмас уже працював на деревообробній фабриці) він бачив її вдень у суботу після обіду і в неділю або ж тоді, коли заходив на вечерю, яку готувала ця жінка й залишала на кухонному столі. Час від часу бувала на кухні, але ніколи не залишалася там, коли він їв, а в перші чотири чи п'ять місяців Крістмасового проживання в халупі зрідка зустрічала його біля заднього ґанку. Тоді вони стояли хвилину-другу й вели мову, як незнайомі. Завжди стояли, вона в одній із своїх незліченних чистих бавовняних домашніх сукенок, деколи в селянському капорі, він же — у чистій тепер, білій сорочці та в діагоналевих, щотижня прасованих штанах. Ніколи не сідали побалакати. Лише раз він побачив, що ця жінка сидить, коли заглянув у вікно на першому поверсі. Сиділа й писала. Через рік він, не цікавлячись, зауважив, скільки пошти вона одержує та надсилає, а щодня, в певний час перед обідом, засідає за піднищене, подряпане бюро в одній із майже нежитлових бідно умебльованих кімнат на першому поверсі й знай пише. Виявилося, що одержує вона ділові й особисті документи з п'ятдесятьма різними поштовими штампами, а відсилає ділові, фінансові та релігійні поради директорам, викладачам і опікунам, практичні й особисті поради молодим студенткам і навіть випускникам доброї дюжини негритянських шкіл і коледжів на Півдні. Інколи відлучалася з дому на три-чотири дні, і хоча Крістмас на бажання міг бувати в неї щоночі, та минув рік, поки він дізнався, що під час відлучень вона відвідувала школи й вела бесіди з учителями та учнями. Її ділові справи вів правник-негр із Мемфіса, член опікунської ради однієї з міських шкіл. У його сейфі, крім її заповіту, була ще написана нею власноруч інструкція про те, що робити з її тілом після смерті. Довідавшись про це, Крістмас зрозумів, чому так ставиться до неї місто, причому знає воно ще менше, ніж він сам. "Значить, мене тут не тривожитимуть", — сказав він сам собі.
Одного дня Крістмасові спало на гадку, що господиня ні разу не запросила його в сам дім. Він жодного разу не бував далі кухні, куди вже заходив самовільно, ошкірюючись і думаючи: "Хазяйка не посміє не впустити мене сюди. Гадаю, вона це знає". Ніколи не заходив сюди вдень, хіба лише для того, щоб забрати страви, які вона готувала й залишала на столі. А коли забирався в дім уночі, то робив це так, як першого разу; почувався злодієм, грабіжником, навіть підіймаючись до спальні, де чекала ця жінка. Навіть після року йшов до ліжка так, ніби щоразу мав покрадьки відбирати їй цнотливість. Неначе кожна ніч ставила його перед конечною потребою знову позбавляти її того, чого давно вже позбавив або ж не зумів і ніколи не зуміє це зробити. Часом він так про це й думав, пригадуючи її тверде, без сліз і жалю, майже чоловіче піддавання. Духовна самотність, так довго непорушна, що її ж таки інстинкт самозбереження нею пожертвував. Фізично втілена в чоловічу силу і стійкість. Роздвоєння особистості: з одного боку — жінка, при першому погляді на яку у світлі свічки (або й при першому звуку щораз ближчих ніг у капцях) перед Крістмасом на мить, як освітлений блискавицею краєвид, відкрились обрії безпечного прихистку та вигідного зв'язку, якщо вже не насолоди; з другого ж боку — по-чоловічому розвинені м'язи й чоловічий склад характеру, виплеканого спадковістю та оточенням, і з цим Крістмас мусив битися до смертної години. Не було жіночого вагання, не було соромливості, яка приховує очевидну похіть і намір кінець кінцем піддатися. Здавалося, ніби Крістмас боровся фізично з іншим чоловіком за щось таке, що для жодного з них не мало цінності, за яке вони змагалися тільки задля принципу.