Путівець біг під місяцем, з обох боків обсаджений деревами. Товсті й різкі тіні гілок лягали чорною фарбою на м'яку пилюку. Джо йшов прудко, оселя зосталася за плечима, звідси її вже не побачиш. Неподалік польової дороги пролягало шосе. Він сподівався, що ось-ось промчить авто. Джо пообіцяв: якщо він не прийде на перехрестя путівця й шосе, то зустріне її біля школи, де будуть танці. Однак автомашини не було. Дійшовши до шосе, він нічого не чув. Дорога, ніч — усе порожнє. "Мабуть, вона вже проїхала", — подумав він. Знову вийняв ненакручений годинник і глянув на нього. Не накручений, бо не було часу на те. Джо запізнився через названих батьків, це ж вони не дали йому накрутити годинника й знати, запізнився чи ні. Там, позаду, в кінці темного путівця, в невидимому будинку спала жінка. Зробила все для того, щоб він запізнився. Джо оглянувся туди, де житло, і завмер; пропало бачення й мислення, немов їх водночас вимкнули. Здалося, що на дорозі щось рухається поміж тіней. А тоді майнула гадка: це, напевно, привиділося, це, мабуть, думки спроектувались, як тінь на стіні. "Сподіваюся, що це він, — подумав Джо. — Хотілося б, щоб це був він. Щоб ішов назирці за мною й побачив, як я сідаю в авто. Хотілося б, щоб він спробував піти за нами. Хотілося б, щоб спробував спинити мене". Та на польовій дорозі нічого не було видно. Порожня вона, покреслена зрадливими тінями. І тут здалека, з боку міста, озвався звук мотора. Придивившись, Джо невдовзі побачив світло фар.
Вона була офіціантка в поганенькому ресторанчику на одній із глухих міських вуличок. Дорослий чоловік із першого погляду зрозумів би, що їй давно вже за тридцять. Але сімнадцятилітньому Джо здавалося, що вона його ровесниця, — через її малий зріст. Не тільки невисока, але ще й худенька, як дитина. Дорослий зауважив би, що ця мініатюрність не від природної тендітності, а від якогось внутрішнього псуття в душі: тендітність, яка ніколи не була молода, жодної з її ліній не торкнулася юність. Ця дівчина мала темне волосся. Кістляве, рельєфне обличчя завжди опущене, голова сиділа на плечах трохи з нахилом уперед. Очі нагадували ґудзики на писку іграшкової тваринки. Їх погляд можна було б назвати суворим, хоч ніякої суворості в них не було.
І підступився він до неї тільки тому, що вона була маленька, немовби це могло чи мало вберегти її від блудливих, хижих чоловічих очей і збільшити його шанси. Якби вона була велика, він не наважився б. "Марна справа, — подумав би. — Вона вже має кавалера — мужчину".
Почалося це восени, коли йому було сімнадцять. День був буденний. Зазвичай вони удвох приїжджали до міста в суботу й брали харчі з собою — холодний обід у кошику, спеціально для цього купленому, щоб заморити черв'яка в поїздці. Цього разу Мак-Ічерн приїхав побачитися з юристом. Розраховував залагодити всі справи й повернутися додому на обід. Та коли він вийшов на вулицю, де чекав Джо, була майже дванадцята. З'явився, дивлячись на свій годинник. Глянув на дзиґарі на вежі будинку суду, тоді — на сонце. На обличчі — досада і злість. З таким самим виразом кинув холодний, невдоволений погляд на Джо, тримаючи годинника з відкинутою накривкою. Здавалося, вперше вивчав, оцінював хлопця, якого виростив змалечку. І відвернувся.
— Ходімо, — сказав він. — Нічого іншого не вдієш.
Місто було залізничним вузлом. Навіть у будні тут на вулицях вешталося чимало чоловіків. У повітрі витав чоловічий транзитний дух. Тут і жонаті мужчини бували вдома час від часу й у вихідні. Тут вони провадили потайний спосіб життя в чужому середовищі, а під час коротких приїздів додому їм догоджали, як меценатам у театрі.
Джо ніколи раніше не бував у цьому закладі, куди його привів Мак-Ічерн, — ресторанчику на глухій вулиці. Брудні вузькі двері між двома брудними вікнами. Він не відразу розпізнав, що це ресторан. Надворі не було вивіски, не чути ні звуків, ні запахів кухні. Він побачив довгий дерев'яний шинквас із рядом стільців без спинок, білявку за коробкою з сигарами навпроти входу й у далекому кінці шинквасу — гурт чоловіків, що не їли й усі як один, обернувшись, видивлялися крізь тютюновий дим на прибульців. Ніхто ані словом не обмовився. Вони дивилися на Мак-Ічерна і Джо так, ніби разом із розмовою обірвалося й дихання, навіть цигарковий дим завис і ширяв тепер, обтяжений своєю вагою. Зодягнені не в комбінезони, всі носили капелюхи, і всі лиця схожі: не молоді й не старі, не сільські й не міські. Скидалися на таких, що тільки-но зійшли з поїзда й завтра від'їдуть, на людей без адреси.
Сидячи на стільцях за шинквасом, Мак-Ічерн і Джо обідали. Джо їв швидко, бо й Мак-Ічерн так робив. Навіть обідаючи, цей чоловік і далі по-впертому злостився. Замовив прості страви, які скоро готують і скоро споживають. Та Джо знав, що це не через скупість. Мабуть, саме скупість привела їх сюди, а не в інше місце, але таку їжу він замовив, щоб якнайскоріш вийти звідси. Поклавши ножа й виделку, Мак-Ічерн одразу ж зліз із стільця й сказав: "Ходімо". Біля коробки з сигарами він розрахувався з латунноволосою буфетницею. Було в ній щось непідвладне часові, якась войовнича, тверда й незворушна поважність. І оком на них не кинула ця жінка, навіть коли ввійшли, навіть коли Мак-Ічерн дав їй гроші. Не дивлячись на них, швидко й точно відрахувала решту, впустила на скляний прилавок монети мало не раніше, ніж Мак-Ічерн простягнув банкноту; за фальшивим блиском старанно вкладеного волосся, за плеканим обличчям відчувалася чіткість різьбленої левиці, що стереже браму, виставляючи напоказ свою поважність, немов щит, за яким можуть збиватися докупи підозрілі нероби в капелюхах набакир і з цигарками в кутку рота. Мак-Ічерн перерахував решту, й вони удвох вийшли надвір. Знову задивився на Джо.
— Запам'ятай ось цей заклад, — сказав він. — Є такі місця, куди може зайти чоловік, а хлопцеві, юнакові твого віку, туди не можна. Це якраз одне з таких місць. Напевно, тобі взагалі не варто було сюди заходити. Але ти мав побачити ось таке, щоб знав, чого треба уникати й остерігатися. Тим більше, що я був поруч, міг попередити й застерегти тебе. Та й обід тут дешевий.