Вона не відповіла. Стояла на колінах перед хлопчиком, а він розглядав її маківку й руки, що трохи незграбно заходилися коло його ніг. Тепер він не пробував допомогти їй. Не розумів, до чого вона взялася, навіть тоді, коли грів закляклі ноги в теплій воді. Не вірив, що це вже й усе, бо надто вже приємно було. Чекав, коли почнеться решта — неприємна частина, хай хоч яка вона буде. Такого з ним теж ніколи не траплялося.
Потім жінка вклала його спати. Ось уже два роки, як він одягався й роздягався самотужки. Ніхто за ним не наглядав, ніхто не допомагав, хіба що вряди-годи Аліса. Перевтомившись, не міг одразу заснути, а тепер, збентежений і знервований, чекав, коли ж піде собі ця жінка й нарешті дасть заснути. Та вона не йшла. Натомість підсунула стільця до ліжка й сіла. У кімнаті не палилося, стояв холод. Жінка мала на собі шаль, закутавшись у неї, пускала з рота пару, ніби курила. Ось тепер хлопчик очуняв із сонливості. Чекав, коли почнеться прикра частина — хай там яка, хай там за яку його провину призначена. Він не знав, що це вже й усе. Такого з ним теж ніколи не траплялося.
Тої ночі все й почалося. Він вважав, що так триватиме все життя. У свої сімнадцять років, оглянувшись, Джо міг побачити довгу вервицю нікчемних, недоладних, даремних спроб, породжених розчаруванням від краху, безпорадністю й занімілим інстинктом: страви, які вона потайки готувала для нього й тоді наполягала, щоб потайки їв, а він відмовлявся, знаючи, що Мак-Ічерну до того байдуже; випадки, коли, як-от сьогодні, вона старалася вберегти його від кари — заслуженої чи ні, справедливої чи ні, але в усякому разі безособової, котру і чоловік, і хлопчик сприймали як щось природне й неминуче, аж поки втручалася жінка й додавала цій карі якогось розрідження, душку та прикрого стійкого присмаку.
Іноді він гадав, що скаже їй наодинці одну річ, будучи певен, що через свою безпорадність вона не зможе ні змінити, ні відкинути ці слова, що змушена буде знати і приховувати їх від чоловіка, який, коли б дізнався, то вчинив би — негайно й цілком передбачувано — так, щоб витерти з пам'яті новину про їхні родинні зв'язки, щоб і мови про них ніколи не було. Скаже по секрету цій жінці, потайки розплатиться з нею за потайки подану їжу, якої він не хотів: "Слухай. Він каже, що вигодував невдячного богохульника. Наберися духу і скажи, кого він виплекав. Нігера він вигодував під своїм дахом, своїми харчами, за своїм столом".
А все тому, що вона завжди була добра до нього. Чоловік, крутий, справедливий, безжалісний чоловік, просто покладався на те, що Джо діятиме так чи інакше й діставатиме за це відповідну винагороду чи кару; так само й Джо міг покладатися, що чоловік відповідним чином поведеться на добрий чи поганий вчинок приймака. Це все жінка з її жіночою інстинктивною пристрастю до утаємничення, бажанням примішувати дрібку зіпсованості до звичайнісіньких найневинніших справ. За напіввідірваною дошкою у стіні його кімнати на горищі вона ховала трохи грошей у бляшанці. Тримала той дріб'язок, очевидно, в секреті не перед ким іншим, як своїм чоловіком, хоча хлопчик вважав, що той не мав би нічого проти. А перед Джо не крилася. Коли ще був маленький, вона з усією осторогою, як у дитячій грі, прокрадалася з ним на горище й додавала до свого скарбу жалюгідні лічені мідяки — плоди усіляких дрібних вивертів і викрутів, проти яких ніхто на світі не став би заперечувати. Перед його круглими серйозними очима вкидала в банку монети, вартості яких він тоді й не знав. Довірялася, набивалася йому зі своєю довірою, як набивалася зі своїми стравами: по-змовницькому, крадькома, роблячи таємницю з тих стосунків, які цей акт довіри мав би підтверджувати.
Не важку роботу він ненавидів, не кару й несправедливість. До такого звик, перш ніж побачив цю подружню пару. На ніщо інше не сподівався, таке його не дивувало й не злостило. Вся річ була в жінці. Її м'якість і доброту, жертвою яких Джо, як сам гадав, приречений бути все життя, — ось що він ненавидів ще більш, ніж сувору, безжалісну чоловічу справедливість. "Вона розжалоблювала мене, хотіла довести до плачу, — думав він, лежачи в постелі, закинувши руки за голову, холодний, задубілий у місячному сяйві, слухаючи ненастанне бубоніння чоловіка, що долинало до кімнати на горищі дорогою до неба. — Хотіла довести до плачу. Гадала, що тоді вони матимуть мене в руках".
Розділ 8
Безшумно рухаючись, він видобув мотузку зі сховку. На одному кінці вже була петля, щоб прикріпити до віконної рами. Тепер можна було швидко спуститися на землю й повернутися назад. Після року з гаком вправ Джо міг, жодного разу не доторкнувшись стіни, злетіти на шнурку, як тінь, зі спритністю кішки. Він вихилився з вікна, й відпущений кінець шелеснув донизу. У місячному світлі ця мотузка видавалася не товщою від павутинки. Почепивши зв'язані черевики ззаду за пояс, він зсунувся по ній, промайнув, як тінь, повз вікно, за яким спали Мак-Ічерни. Мотузка висіла просто перед вікном. Джо відтягнув її по стіні й прив'язав кінець. Рушив у місячному сяйві до стайні, забрався на сінник і вийняв зі сховку новий костюм, акуратно загорнутий у папір. Перш ніж розгорнути, помацав складки паперу. "Знайшов, — подумав Джо. — Довідався". І пошепки мовив: "Байстрюк. Сучий син".
Він швидко одягнувся в темноті. Уже запізнювався, бо довелося чекати, поки вони заснуть після тої колотнечі через телицю, а винна була жінка. Втрутилася, коли все вже вляглося або принаймні відклалося на ранок. У пакеті ще була біла сорочка і краватка. Джо засунув краватку в кишеню й одягнув піджак, щоб не така помітна була у світлі місяця біла сорочка. Після праного-перепраного комбінезона новий одяг здавався цупким, жорстким. Будинок, темний і глибокий, по-зрадницькому затаївся у місячному світлі. Немовби у сяйві місяця набув характеру — брехливого, загрозливого. Джо проминув дім і вийшов на дорогу. Вийняв із кишені доларовий годинник. Купив його три дні тому за гроші, що вторгував за телицю. Ніколи не мав годинника, отож забув накрутити його. Зрештою, і без такої штуки було зрозуміло, що Джо запізнюється.