Коли хлопчик прокинувся, його несли. У непроглядній пітьмі, в холоднечі хтось ніс його вниз сходами й рухався дуже тихо, з безконечною обережністю. Між хлопчиковим тілом і рукою, що його тримала, затиснено вузлик, у якому він розпізнав свою одежину. Він не крикнув, ані писнув. Здогадався з повітря та запаху, що це задні сходи, які ведуть від бічних дверей до кімнати, де, відколи себе пам'ятав, його ліжко стояло серед сорока інших. Знову ж таки, по запаху розпізнав, що його несе чоловік. Але не зронив ні звуку, лежав нерухомий, розслаблений, як уві сні, ширяв високо на невидимих руках, плив, повільно опускався до бічних дверей, що вели на ігровий майданчик.
Хлопчик не знав, хто його несе. І не переймався тим, бо вважав, що знає, куди несуть. А точніше — навіщо це роблять. І цим теж не переймався. Щось схоже сталося два роки тому, коли йому йшов четвертий рік. Одного дня діти зауважили, що між них немає дванадцятилітньої Аліси. Він уподобав цю дівчинку аж так, що дозволяв себе няньчити; а може, саме за те й уподобав. Убачав у ній дорослу, майже таку ж на зріст, як жінки, що розпоряджалися його харчуванням, умиванням і сном, та тільки з однією відмінністю: вона не була й не стала ворогом. Якось уночі Аліса розбудила хлопчика. Прощалась, а він і не здогадувався. Заспаний, невдоволений, напівсонний, терпів її тільки тому, що завжди старалася бути доброю до нього. Не втямив, що вона плаче, бо не знав, що й дорослі плачуть, а коли взнав, то пам'ять уже загубила цю дівчинку. Заснув, так само терплячий, а наступного ранку Аліси вже не було. Зникла, ані сліду по ній не зосталося, ані навіть старого одягу, а ліжко, на якому вона спала, зайняв новачок. Хлопчик так і не довідався, куди вона поділася. Цього дня він чув, як кілька дорослих дівчаток, які допомогли Алісі зібратися в дорогу, говорили — приглушено, таємниче, й досі з придихом, неначе вбирали наречену — про нову сукню, нові туфлі, про екіпаж, що її відвіз. І зрозумів, що Аліса виїхала назавжди, пропала за стальними воротами в дротяній огорожі. І тоді він немовби побачив її, що в мить зникнення за гримливими стулками брами стала героїнею, постаттю, яка, не зменшуючись, розтавала в чомусь безіменному й величному, як захід сонця. Минуло понад рік, поки він дізнався, що вона не перша й не остання. Що й інші, крім Аліси, зникають за брязкітливими воротами, вбрані в нове плаття чи комбінезон, з акуратним тлумачком у руках, деколи й меншим за коробку від туфель. А тепер хлопчик тямив, що й з ним таке саме діється. Вважав, що вже знає, як їм усім вдавалося безслідно зникнути. Гадав, що і їх виносили, як оце його зараз, глупої ночі.
Хлопчик уже відчув двері. Вони зовсім близько. Точно передбачав, на скільки ще невидимих сходинок тихо, з безконечною обережністю ступить той, хто його несе. Відчував щокою чийсь спокійний, рівномірний, теплий подих, відчував під собою напружені, жорсткі руки й туго затягнутий клуночок, у якому вгадується зібрана похапцем і навпомацки, в пітьмі одіж. Цей хтось спинився. Нагнувся. Ноги дитини, описавши дугу, стали на підлогу, й пальці, торкнувшись холодних, як криця, дощок, задерлися вгору. "Стій", — звелів чоловік. І тоді хлопчик зрозумів, хто це.
Розпізнав одразу ж і не здивувався. Здивувалася б начальниця, якби довідалася, як добре він знає цього чоловіка. Хлопчик ніколи не чув його імені, і за ті три роки, відколи усвідомив себе, вони й ста словами не перекинулися. Але ця людина значила в його житті набагато більше, ніж хтось інший, і Аліса не була винятком. Ще трилітнім хлопчик відчував, що між ними є зв'язок, про який нема потреби говорити. Знав: коли він грався на майданчику, цей чоловік ні на мить не спускав із нього ока; сидячи на стільці у дверях котельні, слідкував з глибокою, неослабною увагою. Якби був старший, то, мабуть, подумав би: "Він ненавидить і боїться мене. І то так, що не може погляду відвести". А якби трирічна дитина мала багатший запас слів, думка була б такою: "Ось чому я відрізняюся від інших. Тому, що він весь час стежить за мною". Хлопчик сприйняв це як належне. Отож не здивувався, розпізнавши чоловіка, що забрав його, сонного, з постелі й поніс униз сходами. Стоячи біля дверей у смолянистій, холодній пітьмі, поки йому допомагають одягтися, міг подумати: "Він ненавидить мене так, що намагається запобігти чомусь, що має зі мною статися".
Тремтячи, кваплячись з усієї сили, хлопчик слухняно вдягався. Обоє морочилися з малою одежиною, сяк-так натягаючи її. "Ось твої черевики, — сказав чоловік. — Візьми". Сівши на холодну підлогу, дитина стала взуватися. Тепер чоловік не торкався її, та все одно відчувалося, що він нагнувся й щось робить. "Теж черевики взуває", — подумав хлопчик. Помацавши, чоловік знову торкнувся його й поставив на ноги. Хлопчик не зав'язав шнурків, ще не навчився цього робити. Не сказав, що не зав'язав їх. Взагалі ані слова не зронив. Тільки стояв, а тоді його закутали з голови до ніг у щось таке, що, судячи по запаху, належало цьому чоловікові, й знову підняли. Двері відчинилися, роззявилися. Всередину увірвалося свіже, холодне повітря та світло вуличних ліхтарів. Було видно ці ліхтарі, голі фабричні стіни й високі бездимні комини на тлі зірок. Проти світла стальна огорожа виглядала, як стрій зголодованих вояків. Поки хлопчика несли через майданчик, ноги звисали й погойдувалися в такт, незашнуровані черевики бились об чоловікові литки. І ось вони удвох дісталися до брами й вийшли за огорожу.
На трамвай довелося чекати недовго. Якби хлопчик був старший, то зауважив би, як добре розрахувала час ця людина. Однак він нічого не помічав і не дивувався. Просто стояв на розі поруч чоловіка, в незашнурованих черевиках, закутаний по п'яти в пальто, з широко розплющеними круглими очима й зі спокійним, зовсім не заспаним обличчям. Підійшов трамвай, низка вікон. Спинився й деренчав, поки вони входили. Майже порожній, бо минула вже друга ночі. Угледівши незав'язані шнурки, чоловік зав'язав їх, а хлопчик спостерігав це, сидячи нерухомо, витягнувши ноги. До вокзалу було далеко, а в трамваї вже доводилося їздити, тож поки добулися до місця, малюк спав. Коли прокинувся, був уже день, вони їхали залізницею. У потязі він ніколи ще не подорожував, та ніхто про це не здогадався б. Сидів непорушно, як у трамваї, закутаний у пальто весь, крім голови та висунутих уперед ніг, спостерігаючи пагорби, дерева й корів. Ще не траплялося бачити, як ось таке пропливає за вікном. Помітивши, що він не спить, чоловік розгорнув клапоть газети й видобув їжу — скибки хліба з шинкою поміж них. "На", — сказав. Хлопчик узяв і заходився їсти, дивлячись у вікно.