Жінка сиділа на ліжку. Блідла, поволі хилилася навзнак, мнучи одежину й видивляючись на чоловіка.
— Сказала? Я?
— Щó вона зробить з хлопчиком?
— Зробить?
Вона втупилась у сторожа. Ці нерухомі блискучі очі, здавалося, не так дивляться на неї, як оповивають поглядом. Її щелепа відвисла, як у недоумкуватої.
— Куди його відішлють? — Вона не відповіла. — Не бреши мені. Не бреши Богові. Хлопчика передадуть до притулку для нігерів.
Дієтсестра закрила рот. Ніби тільки тепер збагнула, про що мова.
— Еге ж, я все обміркував. Передадуть у притулок для нігерів.
Вона мовчала, спостерігала його поглядом, хоч і досі лякливим, але вже потайним, корисливим. Тепер сторож дивився на неї, очима неначе учепився за її тіло й душу.
— Відповідай мені, ти, Єзавель! — крикнув він.
— Цс-с-с-с-с-с-с-с-с! — шепнула вона. — Так. Вони муситимуть. Коли виявлять…
— Ага, — протягнув він. Його обличчя зблякло, очі відпустили дієтсестру й знову оповили її. Дивлячись у них, вона бачила себе чимсь нікчемним, не вартим уваги, як галузка на гладіні ставка. Тепер ці очі набрали майже людського виразу. Сторож розглянувся по кімнаті, наче ніколи не бачив її — тісної, захаращеної, пропахлої рожевою жіночістю.
— Бабське паскудство, — сказав він. — Перед лицем Господнім.
Відвернувся й вийшов. По хвилині жінка звелася. Постояла трохи, нерухома, збараніла, мнучи одежину, втупившись у двері навстіж, немов не могла вирішити, що робити далі. Тоді ворухнулася. Підбігла до дверей, кинулася на них, грюкнула стулкою, замкнулася й припала до них, задихаючись і вхопившись за ключ обома руками.
Наступного ранку в час снідання не було сторожа й хлопчика. Ані сліду їхнього. Одразу ж повідомили поліцію. Бічні двері виявилися відімкненими, сторож мав до них ключ.
— Це тому, що він знав, — сказала начальниці дієтсестра.
— Що саме знав?
— Що ця дитина, оцей різдвяний хлопчик, — нігер.
— Як-як? — перепитала начальниця. Відкинувшись у кріслі, вона видивлялася на молодшу жінку. — Ніге… Не повірю в таке! — крикнула вона. — Не повірю!
— Можете не вірити, — відказала дієтсестра. — А сторож у цьому певен. Тому й украв дитину.
Завідувачка притулку, якій було уже за п'ятдесят, мала обвисле, драглисте обличчя й м'який, лагідний погляд невдахи.
— Не вірю! — повторила вона.
Та на третій день сама послала по дієтсестру. Старша жінка виглядала невиспаною. Молодша ж, навпаки, була свіжа, спокійна й безтурботна. Навіть оком не моргнула, коли почула, що вже знайшли сторожа і хлопчика.
— Це сталося у Літтл-Року, — сказала начальниця. — Сторож спробував помістити дитину в тамтешній притулок. Його сприйняли за божевільного і затримали, поки прийшли полісмени. — Вона глянула на дієтсестру. — Ви говорили… Днями ви мені сказали… Звідки ви про це довідалися?
Дієтсестра не відвела очей.
— Я не довідалася. Взагалі нічого не знала. Звичайно ж, я розуміла: те, що діти обзивають його Нігером, ще нічого не означає…
— Нігером? — повторила завідувачка. — Діти?
— Уже не перший рік так його прозивають. Інколи я думаю, що діти спроможні розуміти таке, чого дорослі люди вашого чи мого віку просто не бачать. Діти й літні люди, як ото він, цей стариган. Тому-то й висиджував біля дверей, коли вони бавилися на подвір'ї, бо стежив за хлопчиком. Напевно, тому й здогадався, бо чув, як хлопчика обзивають Нігером. Зрештою, міг це й раніше знати. Якщо пам'ятаєте, вони обоє з'явилися тут майже водночас. Сторож тут хіба що місяць працював, не більше, на той вечір… на Різдво, пам'ятаєте… коли Чар… коли дитину знайшли на сходах? — Вона говорила гладко, спостерігаючи спантеличений, сторопілий погляд начальниці, яка дивилася у вічі співрозмовниці так, ніби не могла відвести погляду. Сама ж дієтсестра спозирала лагідно й невинно. — Отож днями ми мали розмову, й він знай поривався щось мені сказати про хлопчика. Чимсь хотів поділитися — зі мною чи ще кимось, та зрештою, мабуть, побоявся й не наважився, то я й пішла собі. Я взагалі не думала про цей випадок. Геть забула про нього, аж тут… — Вона змовкла. Пильно дивилася на старшу жінку, приглядалась, як її обличчя набирає виразу просвітлення, несподіваного осінення, і ніхто б не розпізнав, удаваний він чи ні. — Ага, он воно що… Ага, тепер я все збагнула… Ось що сталося якраз за день до того, як вони зникли. Я йшла коридором до своєї кімнати. Було це того самого дня, коли я говорила зі сторожем, і він ладен був щось мені сказати, та передумав. А тут ні з того ні з сього підходить і спиняє мене. Я подумала, що це дивна річ, бо раніше не бачила його в самому будинку. А сторож каже… він говорив, як божевільний, та й скидався на такого. Я злякалася, так настрашилася, що геть остовпіла, та ще й він став мені на дорозі… І озивається: "Ти їй уже сказала?" Я перепитую: "Кому сказала? Що сказала?" — і тут до мене дійшло, що він має на увазі вас. Чи повідомила я вас, що він хотів був розповісти мені щось про дитину. Щó саме я вам мала повідомити, цього я не знала, я вже мало не закричала, а він питає: "Щó вона робитиме, коли дізнається?" Я не знала, що йому відповісти, як його спекатися, але він сам відповів: "Можеш не говорити. Знаю, що вона зробить. Пошле його до притулку для нігерів".
— Для негрів?
— Сама не втямлю, як це досі ми цього не зауважили. Погляньте-но на його обличчя, очі та волосся. Звичайно, це жахіття, але ж хлопчика тільки туди й треба відіслати, як мені здається.
За скельцями окулярів нерішучі, стривожені очі начальниці дивилися зацьковано, драглисто, немовби вона силкувалася розгледіти щось невидиме їм.
— Навіщо йому забаглося забрати дитину?
— Якщо хочете знати мою думку, то скажу. Він несповна розуму. Якби ви бачили його в коридорі того вечо… дня. Звісно, для хлопчика це дуже погано — перейти до чорних, коли він виховувався разом із білими. Не його провина, що він негр. Але й не наша… — Дієтсестра обірвала мову, спостерігаючи старшу жінку. За скельцями очі дивилися так само зацьковано, нерішуче й безнадійно, уста тремтіли, вимовляючи слова. Ця мова була теж безнадійна, зате доволі чітка й рішуча.
— Мусимо кудись його прилаштувати. І то негайно. Хто до нас звертався? Дайте мені, будь ласка, папку…