"Чи це правда? — подумки питає він. — Невже це правда?" І знову бачить себе в той час, коли викрилася ганьба. Пригадує те, що відчував, ще не народившись, те, що приховував від своєї свідомості. Бачить, як спробував відкупитися хабарем — своєю витривалістю, стійкістю й гідністю, вдавав, що відмовився від амвона як мученик, а насправді в цю саму мить серце залила хвиля тріумфальної радості відречення. Однак обличчя підвело. Вважало себе в безпеці за піднятим псалтирем, та фотограф натиснув на спускову кнопку.
Він немовби бачить самого себе. Уважно, терпляче і вправно розігрує той карти, вдаючи, що його, покірливого, довели до того, чого насправді бажав ще перед вступом до семінарії, хоча дотепер не зізнається собі в цьому бажанні. І знай роздає, розкидає хабарі-подачки, як гнилі яблука перед свиньми: ділиться з мемфіською колонією жалюгідними відсотками батьківського спадку, дозволяє себе цькувати, витягти вночі з ліжка, завезти до лісу, відлупцювати палицями і безсоромно коле місту очі, ріже вухо своїм показним сластолюбним терпеливим ego мученика, своїм виглядом та поведінкою, своїм "о доки, Господи?" і тільки вдома, зачинивши двері, сластолюбно тріумфуючи, скидає із себе личину: "Ах. Ось і по всьому. Все в минулому. Все куплено, за все заплачено".
"Але я був тоді молодий, — думає він. — Я теж мусив робити не те, що міг, а те, що вмів". Тепер думка рухається над силу, добре було б йому це розпізнати і відчути. Та віз і досі не відає, до чого наближається. "Зрештою, я ж заплатив. Я купив цього духа, дарма що розплатився своїм життям. А хто мені може заборонити? Кожен має право занапащати себе, якщо не шкодить комусь іншому, якщо живе сам по собі…" Він раптом зупиняється. Завмирає, затамовує подих, на нього напливає страх, ледь не жах. Тепер розуміє, що потрапив у пісок. Усвідомивши це, відчуває, як нутро лаштується докласти всіх сил. Просуватися він ще просувається, та тільки минуле не відрізняється від майбутнього і схоже на пройдені п'яді піску, який прилипає до коліс і з сухим шарудінням обсипається. Воно ще раніше мало б застерегти: "…відкрив жінці своє прагнення, своє ego… знаряддя, що завдало їй відчаю та ганьби…" — і хоч він не мав такого на гадці, фраза постає цілком, на всю черепну коробку, позад очей: "Не хочу думати про це. Не маю права думати про це. Не смію думати про це". Він сидить. Із цієї миті загрузле в піску колесо думки прокручується з повільною невблаганністю середньовічного знаряддя тортур, здіймає вивернуті, роздроблені суглоби його духу, його життя. "А якщо це так, якщо я — знаряддя, що завдало їй відчаю і смерті, тоді мною орудує хтось інший. Знаю, що п'ятдесят років я навіть прахом не був. Я був єдиною миттю пітьми, в якій проскакав кінь і прогримів постріл. А якщо я — мій дід у мить його смерті, тоді моя жінка — дружина його внука… розбещувач і вбивця жінки мого внука, бо я не дозволяв онукові ні жити, ні вмерти".
Вивільнившись, колесо зривається вперед із протяжним, схожим на зітхання звуком. Він нерухомо сидить у холодному поту. Піт тече й тече. Колесо крутиться й крутиться. Тепер воно котиться прудко й плавно. У розколиханій зависі серпня, в яку зараз увійде ніч, воно огортається, оповивається неясним сяйвом, схожим на ореол. Ореол повен лиць, не позначених стражданням, не позначених нічим — ані жахом, ані болем, ані навіть докором. Вони погідні, неначе знайшли спасіння в апофеозі, серед них є і його власне. Взагалі-то вони трохи подібні, близькі до чогось середнього з безлічі облич, які йому випадало бачити за все своє життя. Однак він розрізняє їх: обличчя дружини, містян, парафіян, які відкинули його, які цього дня, палкі та спраглі, зустріли його на станції, обличчя Байрона Банча, жінки з дитиною і цього чоловіка, що звався Крістмас. Тільки це обличчя неясне. Не таке виразне, як інші, воно немовби переживає тепер уже мирні муки пізнішої, ще заплутанішої неоднорідності. Згодом він зрозуміє, що це два обличчя, які ніби стараються (але знає, що стараються й хочуть не самі собою, а через рух і бажання самого колеса) звільнитись одне від одного, розтанути й знову злитися. А тепер-от зауважив ще одне обличчя — не Крістмасове. "Та це ж… — здогадується він. — Я ж його недавно бачив. Та це ж той… хлопець. З цим чорним пістолетом, як він називається… автоматичним. Той, що… на кухні, де… убив… стріляв…" І тут йому здається, що всередині його прорвався якийсь пекельний потік і ринув назовні. Він ніби бачить цей потік, відчуває, що сам відділяється від землі, легшає, легшає, опустошується, пливе. "Я вмираю, — думає він. — Мушу помолитися. Мушу спробувати". Але не молиться. Не пробує. "Коли все піднебесся, все небо повне марного, непочутого крику всіх живих, що жили на землі й досі волають, як заблукалі діти, між холодних жахливих зір… Я ж так мало хотів. Я ж так мало просив. Могло б здаватися…" Колесо крутиться, вертиться, пропадає, не зрушує з місця, немовби розкручене цим останнім потоком, що вирвався з нього, спустошивши тіло, і тепер, ставши легшим від забутого листка, нікчемнішим від плавучого сміття, спустошене й застигле, воно похилилося до нечутного на дотик підвіконня під невагомими руками: настав час на ЧАС.
Вони немовби тільки й чекали, поки він знайде силу ковтнути повітря, збере рештки честі, гордості й життя, щоб знову пройнятися тріумфом і прагненням. Він чує, як над серцем наростає грім, дрібний, незліченний. Як довге зітхання вітру в кронах, починається цей грім, а тоді на хмарі примарного пилу вилітають вони. Мчать мимо, подавшись уперед на сідлах, вимахуючи зброєю, а над ними на похилених піках майорять стрічки; з нечутним шумом і криком вони прокочуються мимо, як хвиля з гребенем із голів розпалених коней і розколиханої зброї людей, неначе з кратера вибухлого світу. Промайнули, зникли, вихориться до неба порох, втягується в темряву, тане в ночі, що вже настала. А він прихилився величезною, визбутою об'єму забинтованою головою до двох плям рук на підвіконні і, здається, досі чує пронизливе сурмлення горнів, брязкіт шабель і дедалі тихший грім копит.