— Цс-с-с! Цс-с-с! На тебе люди дивляться!
Та він, видно, не почув. Його худе нездорове лице, очі, здавалося, відсвічували якоюсь загравою.
— Ото ж то. Вони не знали, хто вистрелив. І ніколи не дізналися. Навіть не постаралися з'ясувати. Це могла бути жінка, цілком можливо — дружина конфедератського солдата. Я б хотів, щоб так було. Добре, щоб так і було. Кожного солдата може вбити ворог — у розпалі битви, зброєю, яку благословили повелителі й законодавці війни. Може вбити жінка у спальні. Тільки не дробовиком — пукавкою, з якої хіба що качок стріляти, тільки не в курнику. Тож чи варто дивуватися, що цей світ заселений переважно мерцями? Звичайно, коли Бог дивиться на їхніх нащадків, то Він не проти поділитися з ними Своїм власним.
— Тихше. Цс-с-с! На нас дивляться!
Поїзд сповільнював хід перед містом. За вікном пропливало тьмяне, похмуре передмістя. Він досі дивився у вікно — худий, трохи неохайний чоловік, який ще ніс на собі непотьмянілий відсвіт свого покликання, призначення, тихо огортаючи, оповиваючи й остерігаючи своє нетерпляче серце, й спокійно розмірковував, що, безперечно, рай має в собі трохи барв і форм села, пагорба і дому, про які побожна людина каже: "Це моє рідне". Поїзд зупинився. Повільно йдеш проходом, раз у раз зупиняючись, щоб глянути у вікно, тоді виходиш назустріч поважним, добропорядним, розсудливим лицям. Перешіптування, уривки фраз, голоси люб'язні, наразі ще утримуються від оцінки, ще не дають її і (скажімо так) ладні засуджувати. "Я допустив це, — роздумує тепер Гайтавер. — Мабуть, і прийняв. Але, напевно, це все, що я вчинив, прости мені, Боже". Майже зникла в мороку земля. Майже настала ніч. Спотворена бандажем голова визбута об'єму й густини. Нерухома, неначе підвішена понад парою блідих ляпок — рук, що спочивають на рамі відчиненого вікна. Він подається вперед. Уже відчуває, що ось-ось доторкнуться одна до одної дві миті. Перша — це підсумок його життя, вона поновлюється між кожним досвітком і присмерком, а друга — це застигла мить, з якої невдовзі почнеться "скоро". Замолоду, коли його сіті були ще затонкі й не давали ждати, він, бувало, обманював сам себе й вважав, що чує ці миті, хоча й знав, що ще не час.
"Либонь, ото й усе, що я робив, що зробив за все життя," — думає він, згадуючи обличчя старих людей, які, природно, не довіряли його юності й, передаючи церкву в його руки, ревнували до неї, наче батько, що видає доньку заміж; обличчя старих людей, поборознені зібраними докупи розчаруваннями і сумнівами, що так часто стають зворотним боком картини поважних, але ще жвавих літ. До слова, модель картини і в одній особі її власник мусить дивитися на цей бік, не може не дивитися. "Вони зробили своє — зіграли за правилами, — висновує він. — Це я підвів, я порушив правила. Мабуть, це найбільший із усіх громадських гріхів. Так, це, мабуть, моральний гріх". Думка снується тихо, спокійно, плавно, виливається у мирні óбрази — не догматичні, не настирні, не докірливі, не повні каяття. Він бачить себе постаттю, парадоксальною тінню серед тіней, у своєму оманливому оптимізмі й егоїзмі певною, що вона — і то в тій частині Церкви, яка найбільше помиляється, відбираючи мрію, серед сліпих пристрастей, зведених рук і гучних голосів — знайде те, чого не знайшла в немирському апофеозі Церкви на землі. І здається йому, що він завжди це розумів: руйнують Церкву не ті, що в ній і навмання шукають чогось поза нею, ба й не ті, що поза Церквою і навмання шукають чогось у ній. Руйнують професіонали, що керують нею, що зняли дзвони із дзвіниць. І ввижаються йому ці дзвіниці — незчисленні, хаотично розкидані, порожні, нереальні, понурі, спрямовані в небо не із захопленням, не із захватом, а з благанням, з погрозою, з безнадією. І ввижаються йому церкви світу фортечним валом, середньовічною барикадою з мертвими загостреними кілками — проти істини, проти миру в житті людей, яке полягає в тому, щоб грішити й бути прощеним.
"І я прийняв це, — думає він. — Я примирився. Та ні, гірше — служив їй. Служив, використовуючи її для того, щоб потурати своїм забаганкам. Я прийшов сюди, де на мене чекали обличчя, на яких були спантеличення, прагнення й запал, чекали, щоб повірити, а я їх не бачив. Де зведені руки тяглися до того, що, як сподівалися, я мав принести, а я не бачив їх. Приніс із собою одне зобов'язання, чи не найважливіше зобов'язання чоловіка, яке я добровільно взяв на себе перед Богом; тáк мало означали для мене це зобов'язання й обіцянка, що я навіть не бачив себе зв'язаним ними. І якщо це було все, що я зробив для неї, то чого мав сподіватися? Чого мав сподіватися, крім ганьби та розпачу й того, що з сорому лик самого Бога відвернеться від мене? Очевидно, тої миті, коли я відкрив перед нею не тільки глибину мого прагнення, але й те, що вона ніколи-ніколи не допоможе втолити його, тоді, очевидно, я став її спокусником і вбивцею, винуватцем і знаряддям її ганьби та смерті. Зрештою, мусять бути такі речі, за які не можна звинуватити Бога й перекласти на Нього відповідальність. Мусять бути". Думка починає уповільнюватися. Уповільнюється, як колесо, що заїжджає в пісок; вісь, віз і рушійна сила цього ще не відчули.
Йому ввижається він сам серед облич, завжди серед облич, оточений, обложений лицями, немовби від церковних дверей бачив себе на амвоні, немовби він — риба в акваріумі. Більше того, обличчя видаються дзеркалами, в яких він бачить себе. Знає їх усіх, може з них вичитати всі свої діяння. У них відображається балаганна фігура — трохи ошалілий скоморох, шарлатан, що проповідує щось гірше за єресь, із зневагою до тих, чий кін він захопив, а замість розп'ятого образу милосердя й любові накидає зарозумілого хвацького головоріза, застреленого з дробовика в мирному курнику в час короткого перепочинку від звичної праці — вбивання. Колесо думки уповільнюється; вісь уже відчула це, віз — ще ні.
Він бачить, як на обличчях, що його оточили, віддзеркалюються подив, спантеличення, тоді гнів, тоді страх, немовби вони зазирнули за його безглузде скоморохування й побачили, що на нього дивиться — а йому невтямки — останнє і понадверховне Само Обличчя, холодне й жахливе у Своєму безпристрасному всевіданні. Він знає, що вони бачать ще більш, бачать, як зобов'язання, що виявилося йому не до снаги, стало тепер карою; і здається йому, що зараз він каже Обличчю: "Напевно, я взяв на себе більше, ніж міг виконати. Але хіба це злочин? Невже мене за це покарають? Невже мушу відповідати за те, що мені не до снаги?" А Обличчя на те: "Не для того, щоб виконати обіцянки, ти прийняв її. Задля того, щоб задовольнити своє самолюбство, ти взяв її. Як засіб, щоб тебе викликали до Джефферсона. Не задля Моєї мети, а задля твоєї власної".