Неділя видалася спокійною. Весь день любенько точилася гра в покер, час від часу перериваючись патрульними нарядами, мирно бамкали церковні дзвони, збиралися парафіяни по-літньому мальовничими гуртами. На майдані вже знали, що завтра засідатиме великий суд присяжних. Саме звучання цих трьох слів, що нагадували про щось таємниче і неминуче, про приховане всевидяще недремне око, яке спостерігає за діяннями людей, утверджувало Ґріммових підлеглих у переконанні, що все це насправжки. Дуже швидко, несподівано й непередбачено можна зворушити, зворохобити людей, тож городяни, ще не усвідомивши цього, раптом стали поважати Ґрімма, ставитися до нього з якимсь пієтетом і великою довірою, немовби його погляди, патріотизм і гордість за своє місто, за своє завдання виявилися щирішими та правдивішими, ніж у них. Хай там як, а його люди визнали і засвоїли це. Після безсонної ночі вони, напружені, відбувши вихідний, офірувавши, як ото індійська вдовиця, своє тіло і волю, були ладні піти за командира хоч і на смерть, аби тільки трапилася нагода. Тепер вони рухались у відблисках похмурого світла, що навівало благоговіння, майже такого ж видимого, як і хакі, в котрому їх хотів бачити Ґрімм, хотів, щоб носили ці однострої, щоб кожного разу, повернувшись у вартівню, вони знову вбирались у вишукані, велично-суворі клапті його мрій.
Так минула недільна ніч. Гра в покер тривала. Куди й пощезли обережність і застережливість, що її супроводжували. Ґріммові підлеглі поводилися розкуто, з безхмарною певністю, мало не з бравадою. Вночі, коли від сходів долинули кроки полісмена й один із них сказав: "Начувайтеся, це військова поліція", — вони перезирнулися мужніми, ясними, збіса сміливими поглядами, і хтось гучно скомандував: "Виженіть втришия сучого сина", а ще хтось надув губи й пустив звук — давній як світ. Отож у понеділок вранці, коли почали під'їжджати перші сільські автомашини і підводи, рій був напоготові. Тепер вони мали однострої — їхні обличчя. Переважно це були люди одного покоління та життєвого досвіду. Але не тільки те їх гуртувало. Від них віяло глибокою, похмурою поважністю, коли стояли в круговерті натовпу, серйозні, суворі, відособлені, й дивилися суворими, порожніми очима на неквапну юрбу, яка пропливала повз них, щось відчуваючи, зачуваючи, та не розуміючи, сповільнювала ходу, видивлялася; так їх оточували заворожені обличчя, безглузді й нерухомі, як коров'ячі морди, насувалися й відпливали, щоб змінитись іншими. Весь ранок озивалися й завмирали голоси в тихих запитаннях і відповідях: "Ось він іде. Ось цей молодий, з автоматичним пістолетом. Командує ними. Губернатор спеціально послав його сюди як офіцера. Він тут усім верховодить. Нині шериф не при ділі".
Згодом, коли було вже запізно, Ґрімм сказав шерифові:
— Якби ж то ви послухалися мене. Дати б мені вивести його з камери під конвоєм цілого рою, а не послати через весь майдан з одним помічником, і навіть кайданками до нього не примкнути, ще й у такій тисняві, де цей клятий йолоп Бафорд усе одно побоявся б стріляти, навіть якби вмів поцілити у двері хліва.
— А звідки я знав, що він надумає втекти й дасть драла саме тоді й у цьому місці? — відповів шериф. — Таж Стівенс сказав мені, що вбивця має намір визнати себе винним і дістати довічне ув'язнення.
Але було вже запізно. Все скінчилося. Це сталося посеред майдану, на півдорозі від хідника до приміщення суду, в натовпі, густому, як на ярмарку, і Ґрімм дізнався про втечу щойно тоді, коли почув, як помічник шерифа двічі вистрелив із пістолета в повітря. Персі відразу зрозумів, що сталося, хоча на той час був у приміщенні суду. Зреагував чітко й миттєво. Вже пустившись бігти на постріли, він крикнув через плече підлеглому, який останні сорок вісім годин невідчіпно тягався за ним, виконуючи роль чи то ад'ютанта, чи то ординарця:
— Увімкни пожежну сирену!
— Пожежну сирену? — перепитав той. — Навіщо?
— Увімкни пожежну сирену! — крикнув через плече Ґрімм. — Байдуже, що подумають люди. Аби тільки знали, що… — Обірвав себе на півслові, зник.
Він мчав повз людей, що бігли, наздоганяв і переганяв їх, бо мав мету, а вони не мали. Просто бігли, а чорний тупий величезний пістолет прокладав, наче плуг, дорогу перед Ґріммом. Дивилися на його збуджене, напружене молоде обличчя, обернувши до нього білі лиця, що зяяли круглими зубастими дірами, і видихали один довгий звук, схожий на шепітливе зітхання: "Там… побіг туди…" Та Ґрімм уже побачив шерифового помічника, що біг, піднявши пістолет. Кинувши навколо себе погляд, молодик знову метнувся вперед. У юрбі, через яку, очевидно, довелося пробиратися помічникові та в'язневі, на майдані завсідний парубійко в уніформі телеграфіста вів велосипед за роги, як покірну корову. Ґрімм увіпхнув пістолета в кобуру, відштовхнув хлопця й скочив на велосипед, ні на мить не спинившись.
На велосипеді не було ні дзвінка, ні ріжка. Та люди якось відчували, що Персі їде, й розступалися. І тут, здавалося, йому допомагали певність, сліпа, непорушна віра в непомильність і правильність своїх дій. Догнавши помічника, що досі біг, він сповільнив їзду. Помічник повернув до нього спітніле обличчя з роззявленим від бігу та крику ротом.
— Він звернув! — заволав помічник. — У цей перевулок біля…
— Я знаю, — відповів Ґрімм. — Він у кайданках?
— Так! — крикнув помічник. Велосипед рвонув уперед.
"Отже, він не може прудко бігти, — подумав Ґрімм. — Невдовзі муситиме забитися в якийсь сховок. Чи принаймні забратися з відкритого простору". Він стрімко звернув у провулок між двома будинками, де з одного боку стояв дощаний паркан. У цей час уперше завила сирена, її протяжний гук помалу наростав і нарешті дійшов до вершини, поза межами слуху — беззвучним дрижанням, відчутним тільки на дотик. Переслідувач котився далі, міркуючи швидко, логічно, з якоюсь лютою стриманою радістю. "Найперше втікач захоче забратися з видноти", — думав він, роздивляючись навколо. З одного боку був відкритий простір, з другого стояв паркан заввишки понад метр вісімдесят. Він закінчувався дерев'яними воротами, за якими розлягалося пасовище, а далі пробігав глибокий рів — межа міста. Верхівки високих дерев, вирослих на дні, ледве виднілися над землею. Там, у рові, міг сховатися й розгорнутися цілий полк. "Ага", — сказав уголос Ґрімм. Не спиняючись і не сповільнюючись, розвернувся й помчав провулком назад, до вулиці, яку щойно покинув. Виття сирени тепер завмирало, знижувалося до меж чутності. Пригальмувавши й повернувши на вулицю, він угледів автомобіль і людей, що бігли. Хоч і крутив щосили педалі, та машина наздогнала його, люди вихилилися з неї й крикнули в Ґріммове застигле, націлене вперед обличчя: "Залізьте сюди! Сюди!" Він не відповів. Не глянув на них. Машина промчала повз нього, сповільнюючи хід, і тепер Ґрімм знову обігнав її своїм прудким, рівномірним і безгучним ходом. Машина знову прискорила їзду й наздогнала його, люди вихилились і дивилися вперед. Він теж їхав швидко, мовчки, із стрімкою легкістю привида, невблаганно й неухильно, як ідол Джаггернаут, як сама Доля. Позаду знову завила сирена. Коли люди в машині озирнулися, то вже не побачили Персі.