— А звідки ви знаєте, що хтось має намір зробити по-інакшому? — запитав керівник. — Ви чули такі розмови?
— Не знаю. Я не дослухався. — Ґрімм не брехав. Здавалося, він зважає на балачки цивільних людей так мало, що не має потреби обманювати. — Не в тому річ. Річ у тому, чи будемо ми, солдати, які носили мундири, першими з тих, що заявлять про свою позицію в цьому питанні. Чи покажемо людям, як до таких речей ставиться уряд. Чи покажемо, що тут зайві всякі розмови. — План був напрочуд простий: сформувати на основі цього ветеранського осередку взвод під командуванням самого Персі, з огляду на його активну участь у цій справі. — А якщо не захочуть, щоб я командував, то й гаразд. Буду заступником, якщо скажуть. Чи сержантом, чи там капралом. — Він казав це щиро. Не марнотної слави прагнув. Надто вже чистосердий був. Такий чистосердий, такий серйозний, що керівник утримався від насмішкуватої відмови, готової зірватися з язика.
— Я таки не бачу якоїсь потреби в цьому. А якби й була, то все одно ми мусили б діяти як цивільні особи. Я не можу використовувати осередок ось таким чином. Зрештою, ми вже не солдати. А навіть якби я й міг так чинити, то навряд чи захотів би.
Ґрімм глянув на нього — не гнівно, але так, наче на якогось жучка.
— А ви ж колись ходили в однострої, — сказав він, не гублячи терпцю. І докинув: — Сподіваюся, ви не надуживатимете своєю владою й не боронитимете поговорити мені з ними? Як з приватними особами?
— Не боронитиму. Зрештою, не маю на те права. Але затямте: тільки як із приватними особами. На мене ви не можете посилатися.
І тоді Ґрімм висловив керівникові свою думку про нього.
— А я й не гадав таке робити, — відрізав він. І пішов.
Було це в суботу, близько четвертої години. До вечора він обійшов крамниці та контори, де працювали члени легіону, так що до заходу сонця зумів намовити досить багато, щоб набралося на добрячий взвод. Невтомний, хоч і стриманий, та напористий, мав у собі щось непереборне, як у пророка. Однак добровольці сходилися з керівником осередку в одному: офіційно легіон тут не може фігурувати. Таким чином, не маючи виразного на те наміру, Ґрімм домігся свого — став командувати. Зібрав людей перед самою вечерею, розподілив їх на рої, призначив офіцерів і сформував штаб. Молоді, ті, що не побували у Франції, стали набиратися завзяття. Він звернувся до них коротко й сухо:
— …порядок… діяльність правосуддя… нехай люди знають, що ми носили американські мундири… І ще одна річ. — На якусь мить він спустився до фамільярності: командир полку, що знає своїх людей на прізвища. — Це на ваш розсуд, хлоп'ята. Зроблю так, як скажете. Як гадаю, було б непогано, коли б я походив в уніформі, поки ця справа залагодиться. Тоді побачать, що маємо тут не тільки дух Дядечка Сема, а щось більше.
— Але ж самого дядечка тут немає, — тут же заперечив один із новобранців, такої самої натури, як і керівник осередку (той, між іншим, не прийшов на збір). — Поки що це клопіт не уряду. Вотту Кеннеді таке може не сподобатися. Це справа Джефферсона, а не Вашингтона.
— А ви зробіть так, щоб йому сподобалося, — сказав Ґрімм. — Навіщо тоді ваш легіон, якщо не для захисту Америки й американців?
— Е, ні, — відповів інший. — Краще не треба нам муляти очі. Ми й без цього зробимо все, що захочемо. Хіба ні, хлопці?
— Гаразд, — згодився Ґрімм. — Хай буде так. Але кожен із вас мусить мати пістолета. За годину тут буде маленький огляд вогнепальної зброї. Всім прийти сюди.
— А що скаже Кеннеді про пістолети? — поцікавився хтось.
— Це вже моя турбота, — відповів Ґрімм. — З'явитися тут, точно за годину з особистою зброєю.
Він скомандував усім розійтися. Перейшов тихий майдан і зайшов до шерифа на роботу. Там сказали, що начальник удома.
— Удома? — перепитав Ґрімм. — Тепер? А що ж він робить удома?
— Мабуть, їсть. Такий великий чоловік потребує їсти кілька разів на день.
— Удома, — повторив Ґрімм. Не пропікав поглядом. Дивився так само холодно й безпристрасно, як раніше на керівника осередку. — Їсть.
Вийшовши, він одразу наддав ходи. Перетнув тихий майдан, порожній майдан, без людей, що спокійненько засіли до вечері в цьому мирному місті, в цій мирній окрузі. Подався до шерифа додому. Той одразу ж відмовив.
— Щоб ото п'ятнадцять-двадцять чоловік із пістолетами в кишені вешталися на майдані? Ні. Ні. Так не годиться. Я цього не допущу. Так не годиться. Ось тут уже я розпоряджаюся.
Якусь мить Ґрімм ще видивлявся на шерифа. Обернувся, вже на скорому ходу.
— Гаразд, — сказав він. — Як хочете. Не перешкоджатиму вам, і ви не перешкоджайте мені. — Це прозвучало не погрозливо. Дуже сухо, дуже категорично, дуже спокійно. Ґрімм швидко віддалявся. Кеннеді дивився йому вслід. І гукнув. Той озирнувся.
— І свою пукавку теж тримайте вдома, — кинув шериф. — Чуєте?
Ґрімм не відповів. Пішов далі. Насупившись, шериф дивився, поки згубив його з очей.
Після вечері Вотт Кеннеді знову рушив до середмістя. Такого він не робив уже віддавна, хіба що задля якоїсь термінової, невідкладної справи. Перед в'язницею застав загін ґріммівських людей, другий — біля суду, а третій патрулював майдан і прилеглі вулиці. Ну а решта — зміна, як сказали шерифові, зібралася в бавовниковій конторі, де працює Ґрімм, там у нього місце зустрічей, своєрідна штаб-квартира. Шериф застукав Ґрімма на вулиці, коли той перевіряв пости.
— Ходи-но сюди, хлопче, — покликав Кеннеді. Ґрімм спинився. Не підійшов. Шериф рушив до нього. Пухлою долонею поплескав його по кишені. — Я ж тобі казав залишити цю штучку вдома. — Ґрімм промовчав. Холодно дивився на шерифа. Той зітхнув. — Що ж, якщо ти такий неслух, доведеться призначити тебе позаштатним помічником. Але тоді отой твій пістолет не смій навіть показати без мого дозволу. Чуєш?
— Еге ж бо, — відповів Ґрімм. — Ви ж, звичайно, не допустите, щоб я витягав його просто так, без потреби.
— Кажу тобі: не витягнеш, поки я тобі не скомандую.
— Еге ж бо, — тут же відказав Ґрімм, стримано й терпляче. — Ми ж про це говорили. Не хвилюйтеся. Коли треба, я буду на місці.
Згодом, коли місто стихло проти ночі, коли спорожнів кінотеатр і позачинялись одна за одною аптеки, став помалу розходитися Ґріммів взвод. Він не заперечував, лишень холодно спостерігав за своїми бійцями, а вони ніяковіли, соромилися. І знову, сам того не усвідомивши, він зіграв козирною картою. Адже, зніяковівши сьогодні, відчувши, що їм далеко до командирового холодного запалу, вони завтра неодмінно повернуться, хоча б для того, щоб довести йому. Кілька чоловік залишилося, адже все одно це суботній вечір — неробочий. Хтось десь роздобув кілька стільців, і товариство сіло грати в покер. Грали всю ніч, і час від часу Ґрімм (сам він не грав, не дозволяв цього своєму заступникові — єдиному, хто мав відповідне офіцерському звання) посилав групу патрулювати майдан. На той час із ними був нічний черговий із поліції, який теж не брав участі в грі.