— Невже то правда? Вони й справді таке роблять?
— Це робить Браун. Про Крістмаса не знаю. Присягатися не стану. Але Браун не відбіг далеко від Крістмаса. Крук крука бачить здалека, як ото кажуть старі люди.
— Правда така, — сказав другий, — що ми не дізнаємося, чи вплутаний у цей ґешефт Крістмас. Той не ходить на людях, спустивши штани, як ото Браун.
— А цьому і не потрібно так робити, — підсумував Муні, задивившись на Брауна.
Майстер мав рацію. До обіду робітники спостерігали за Брауном, який працював один біля купи. Після гудка всі взяли свої казанки з полудником, присіли навпочіпки на помповій станції й стали їсти. Увійшов Браун — понурий, надусаний, скривджений, як дитина, й, присівши разом з ними, погойдував руками поміж колін. Сьогодні він прийшов без їжі.
— Ти що, не їстимеш? — запитав хтось.
— Холодні помиї із брудного казанка? — відказав Браун. — З ранку весь день гаруєш, як останній нігер, а на годинній обідній перерві жереш вистиглу побовтюху з ось такого бляшаного відерця.
— Що ж, мабуть, дехто працює, як нігер, там, звідки й прийшов, — озвався Муні. — Але на цій роботі нігер навіть до обіду не втримався б, якби працював так, як дехто з білих.
Та Браун не чув і не слухав, сидячи навпочіпки з кислим виразом на обличчі й помахуючи руками.
— Дурень. Тільки дурень так робитиме.
— Тебе ж не прикували до цієї лопати, — зауважив майстер.
— Ти попав у точку, хай йому біс. Не прикували, — відповів Браун.
А тоді пролунав гудок. Люди рушили до роботи. Споглядали на Брауна біля купи тирси. Якийсь час він копирсав лопатою, згодом став рухатися повільніше, аж поки спинився, стиснувши держак, як батіг. Було видно, що бурмоче щось собі під ніс.
— Це тому, що він не має з ким побалакати, — припустив хтось.
— Не тому, — заперечив Муні. — Просто він ще не переконав себе. Ще не втовкмачив сам собі.
— Чого саме?
— Та того, що він ще більший дурень, ніж я гадав.
Наступного ранку Браун не з'явився.
— Відтепер його адресою стане перукарня, — сказав хтось.
— Або провулок за нею, — відповіли йому.
— Гадаю, ми ще раз його побачимо, — мовив Муні. — Прийде взяти гроші за вчорашню роботу.
Так і сталося. Він прийшов близько одинадцятої. Мав на собі новий костюм і солом'яний бриль. Спинився біля цеху і стояв, дивлячись на робітників, точнісінько так само, як ото Крістмас три роки тому, немовби вчителеві пози з колишнього життя самі собою, несвідомо спонукували слухняні м'язи надто вже здібного й старанного учня. Однак Браун здобувався хіба що на пустопорожню пиху та розхлябаність, натомість учитель виглядав понурим, спокійним і фатальним, як змія.
— Агов, налягай, тяглова худобо! — гучно, весело обізвався Браун, вискалившись.
Муні зиркнув на нього. Той перестав вишкірятися.
— Це ти мене так назвав? — спитав майстер. — Га?
На Брауновому рухливому обличчі сталася одна з тих миттєвих, усім знаних змін. "Неначе воно так недбало, абияк склепане, що він завиграшки навіть змінить вираз", — подумав Байрон.
— Я не до тебе звернувся, — відповів Браун.
— Ага, розумію. — Муні говорив дуже лагідно й невимушено. — Ось цих хлопців ти обізвав тягловою худобою.
— То ти мене обізвав? — тут же вступив хтось у розмову.
— Я просто сам собі під ніс пробурмотів, — пояснив Браун.
— Що ж, один раз у житті ти сказав щиру правду, — зауважив майстер. — Тобто півправди. Хочеш, щоб я підійшов і шепнув другу половину тобі на вухо?
І то було востаннє, коли Брауна бачили на фабриці. Байрон дотепер пам'ятає, як без користі, безцільно й безнастанно гасав містом новий (тепер уже з пом'ятими крилами) автомобіль, а Браун, недбало розсівшись за кермом, доволі нездарно зображав із себе хвацького, гідного заздрощів гуляку. Деколи йому товаришував Крістмас, але не дуже часто. Тепер уже не було таємницею те, що роблять ці двоє. Молодики, ба навіть хлопчаки взяли на язики Брауна, що в нього можна купити віскі майже відкрито, а місто знай чекає, коли він упіймається на гарячому, видобувши з-під поли дощовика пляшку віскі й запропонувавши тайнякові в цивільному купити її. Досі не відають достеменно, чи вплутаний у це діло Крістмас, та ніхто не повірить, що Брауну вистачить смальцю в голові, аби самотужки наживатися навіть на бутлегерстві, а дехто знає, що Крістмас і Браун разом живуть у халупі на землі Берденів. Але й отому декому не відомо, чи знає про цих двох міс Берден, а якби й було відомо, то все одно не сказав би їй. Вона мешкає самотою у великому будинку, жінка середніх літ. Живе тут від народження, однак досі не стала тутешньою, залишилася чужинкою. Її батьки перебралися сюди з Півночі в роки Реконструкції, після громадянської війни. Північанка-янкі, прихильна до негрів, і досі в Джефферсоні точаться балачки про її дивні стосунки з темношкірими — у місті й поза ним, хоча вже шістдесят років минуло, відколи її діда і старшого брата убив на майдані колишній рабовласник у суперечці про участь негрів у виборах. І донині її та садибу оточує щось чужинське, темне й загрозливе, дарма що вона лише жінка, всього-на-всього спадкоємиця тих, кого батьки міста мали підставу (принаймні так вважали) ненавидіти й боятися. Ось воно що: між нащадками двох ворожих привидів — фантом давно пролитої крови, жахіття, страх і гнів.
Якщо й була колись любов, то кожне — і чоловік, і жінка — скаже, що Байрон Банч забув її. А радше вона забула його — цього невеличкого чоловіка, до якого ніколи не вернуться його тридцять літ, який уже сім років по шість днів на тиждень відбуває на деревообробній фабриці, подаючи дошки на верстат. У суботні пообіддя він теж там, один, а інші робітники, зодягнувши святкові костюми й почепивши краватки, — в середмісті, у тому жахітливому, пустому й невгамовному безділлі робочого люду. У суботу по обіді він, оскільки не може сам-один працювати на стругальному верстаті, вантажить оброблені дошки й сам дотримується робочого розпорядку — аж до останньої миті, коли пролунає уявний гудок. Інші робітники, та й саме місто, тобто та його частина, що пам'ятає Байрона й думає про нього, вважають, що він працює задля грошей за понаднормову роботу. Може, й мають рацію. Люди так мало знають про своїх ближніх… А в його очах усі чоловіки й жінки чинять із такої спонуки, що керувала б і ним, якби був дурень і робив би те ж саме, що й вони. Насправді тільки одна людина в місті може говорити про Банча більш-менш певно, і місто нічого не відає про її стосунки з Банчем, бо ці двоє зустрічаються й ведуть розмови тільки вночі. Звати цю людину Гайтавер. Двадцять п'ять років тому він був священиком в одній із головних церков, а то й найголовнішій. Один він знає, куди вирушає Банч щосуботи ввечері, після того як пролунає уявний гудок (або ж Банчів величезний срібний годинник скаже, що вже прогуділо). Місіс Бірд, в пансіоні якої живе Банч, знає лише те, що кожної суботи, одразу по шостій, квартирант приходить, миється, переодягається в дешевий ношений діагоналевий костюм, вечеряє, сідлає мула, якого тримає в стайні (сам її лагодив і перекрив), і вирушає в дорогу. Хазяйка не знає, куди він їздить. Це тільки пасторові Гайтаверу відомо, що Банч їде за тридцять миль від міста й проводить неділю, керуючи хором у сільській церкві, а служба Божа триває весь день, Тоді десь опівночі знову сідлає мула й їде назад до Джефферсона рівним тюпцем-труськом — цілонічним. А в понеділок вранці він, зодягнувши чисту сорочку й комбінезон, буде на робочому місці, щойно пролунає гудок. Місіс Бірд знає лише те, що від вечері в суботу до сніданку в понеділок щотижня квартирантова кімната й мулова конюшня стоять порожняком. Одному Гайтаверу відомо, куди він їздить і що там робить, адже двічі-тричі на тиждень Банч відвідує Гайтавера в невеличкому будиночку, де живе колишній священик самотою — і в ганьбі, як ото плещуть городяни — в маленькому нефарбованому темному, погано освітленому будиночку, просяклому затхлим чоловічим духом. Тут, у пасторовому кабінеті, вони сидять удвох і ведуть тихі бесіди — худорлявий неприкметний чоловік, який і не здогадується, що став загадкою товаришам на роботі, і п'ятдесятилітній ізгой, відкинутий його ж церквою.