Підбігши, мама схопила доньку в обійми.
— Що з нами відбувається, дитинко?
— Я не знаю, — плакала Софія. — Це наче поганий сон.
Б'ЄРКЕЛІ
...старе зачароване дзеркало, яке прабабуся купила у одної циганки...
Гільда Меллер Кнаґ прокинулася у мансарді старої капітанської вілли, неподалік від Ліллесанну Вона глянула на годинник. Хоч показував він щойно шосту, надворі було зовсім ясно. Ранкове сонце широким пасмом освітлювало майже всю стіну.
Дівчинка встала з ліжка і підійшла до вікна. Дорогою вона схилилася над письмовим столом і відірвала листок календаря. Четвер, 14 червня 1990 року Вона зіжмакала аркушик паперу і вкинула його у кошик для сміття.
Тепер на календарі була інша дата: п'ятниця, 15 червня 1990 року. Ще в січні Гільда написала на цьому аркушику великими літерами "15 РОКІВ". Дівчинці здавалося, що неспроста 15 років їй виповнюється 15 числа. Такого збігу уже не трапиться ніколи в житті.
15 років! Чи не перший це день у її "дорослому житті"? Не могла уже так просто повернутися до ліжка і лягти знову До того ж це був останній шкільний день перед канікулами. На сьогодні запланована тільки зустріч у церкві об одинадцятій годині. Окрім того, за тиждень повертається з Лівану її тато. Він обіцяв бути вдома у святіванський вечір,
Гільда стояла біля вікна і дивилася на сад, який збігав до причалу та червоної шопи для човнів. Яхта ще не готова до сезону, а старий веслувальний човен, прив'язаний до причалу, похитувався на воді. Не забути б вичерпати з нього воду після вчорашньої зливи.
Доки Гільда отак стояла, дивлячись на маленьку бухточку, їй пригадалося, як у шести-семирічному віці вона залізла у човен і зовсім сама повеслувала фьордом. Вона впала за борт і ледве добралася до берега. Продершись крізь густі хащі, мокра з голови до п'ят, вона нарешті опинилася в садку перед будинком. Назустріч їй вибігла мама. Човен з веслами винесло далеко у фьорд. Ще довго їй снився покинутий серед затоки човен. Це був дуже прикрий спогад.
Сад не відзначався ні буйністю зела, ані доглянутістю. Зате був великим і належав Гілвді. Похилена яблунька та кілька ягідних кущів, котрі майже не приносили урожаю, ледве вичухалися після важких зимових штормів.
Поміж каміняччям та чагарями на маленькому моріжку стояла стара садова гойданка. У яскравому ранковому світлі вона виглядала запущеною і покинутою. Враження посилювалося тим, що на ній не було подушок. Певно, вчора ввечері мама встигла забрати їх перед грозою. Навколо саду росли берізки, захищаючи його від вітрів. Саме завдяки цим деревам маєток понад сто років тому отримав назву Б'єркелі, Березовий затишок.
Будинок побудував наприкінці минулого століття прадідусь Гільди, який був капітаном на одному з останніх вітрильників. І донині багато хто називав їхній дім "капітанською віллою". Того ранку у саду ще були помітні сліди вчорашньої нічної зливи. Гільда кілька разів будилася від громовиці. Зараз на небі не було ані хмариночки.
Літній дощ завжди приносив свіжість. Останніми тижнями було спекотно і сухо, навіть на березовому листі де-не-де появилися потворні жовті плями. А тепер світ наче умився. Того ранку дівчинка мала дивне відчуття, мовби бурею віднесло геть її дитинство.
"Певно, боляче брунькам розтріскуватись..." Це, здається, слова якоїсь шведської поетеси. А може фінської?
Гільда стала перед великим дзеркалом у мідній рамі, котре висіло над старовинним бабусиним комодом.
Чи вона гарна? У кожному разі, мабуть, не бридка? Щось середнє...
Гільда мала довге біляве волосся, їй завади хотілося, аби воно було трохи ясніше, або трохи темніше. Теперішнє було якесь ніяке. Як плюс, відзначила м'які кучері. Багато її подруг мордувалося із завивкою, а у Гільди волосся вилося від природи. До плюсів вона зарахувала і зелені, неймовірно зелені очі. "Чи, дійсно, вони у тебе такі зелені?" — часто запитували тітки та дядьки, нахиляючись до неї.
Гільда приглядалася до себе і розмірковувала, чи її відображення у дзеркалі є відображенням юної жінки чи дівчинки? Ні одне, ні друге, прийшла вона до висновку. Тіло, можливо, уже й жіноче, а личко схоже на неналите яблучко.
Щось таке було у старому дзеркалі, що завжди спонукало Гільду згадувати про тата. Колись воно висіло в "ательє". Ательє розташовувалось над човновою шопою і служило татові бібліотекою, куточком для усамітнення та творчою майстернею. Альбертові — так Гільда називала тата, коли він бував удома, — завади хотілося створити щось велике. Якось він навіть зробив спробу написати роман, та так і не довів справи до кінця. Вірші та нариси про шхери він регулярно публікував у місцевій газеті. Гільда, побачивши видрукуваним його ім'я, пишалася щоразу не менше, ніж тато. АЛЬБЕРТ КНАҐ. Це ім'я звучало особливо, принаймні у Ліллесанні. Прадідусь теж називався Альбертом.
Дзеркало... Багато років тому тато пожартував, сказавши, що можна підморгнути своєму відображенню у дзеркалі одним оком, але ніколи двома. Єдиним винятком було ось це дзеркало у мідній рамі, бо було воно чарівним. Прабабуся купила його одразу ж після свого весілля у одної циганки.
Гільда довго простоювала перед дзеркалом, намагаючись підморгнути собі двома очима, але це виявилось так само неможливо, як наздогнати свою тінь. Скінчилося тим, що дзеркало перейшло їй у спадок і тепер геть-чисто належало їй.
Підростаючи, Гільда ще не раз робила спроби навчитися цьому трюкові.
Не дивно, що така замислена нині. Не дивно, що так заглиблена у себе. 15 років...
Аж тепер погляд її впав на нічний столик. На ньому лежав великий пакунок, загорнений у чудовий небесного кольору папір та зав'язаний червоною шовковою стрічкою. Подарунок на день народження!
Може це той самий подарунок? Великий ПОДАРУНОК від тата? Він таємниче натякав про нього у своїх численних листівках з Лівану. Але "сам себе суворо цензурував".
Подарунок, який "постійно росте", писав він. Тато натякав також і про якусь дівчинку, з якою вона, можливо, невдовзі познайомиться, і про те, що надсилав тій дівчинці копії листівок до неї, Гільди. Гільда намагалася вивідати у мами, що тато мав на увазі, але мама теж нічого не знала.