— Берклі був ірландським єпископом, — спробувала розворушити його Софія.
— А також філософом... —Так?
— Він зрозумів, що наука і філософія його епохи загрожує існуванню християнського світогляду. Усе більш послідовний матеріалізм загрожував християнській вірі у Бога, який творить і утримує все у природі...
-Так?
— Водночас Берклі був одним із найпослідовніших емпіриків.
— Він вважав, що не можемо знати про світ більше того, що здатні пізнати у відчуттях?
— І це ще не все. Берклі твердив, що речі є саме такими, як ми їх відчуваємо, але це не "речі".
— Поясни детальніше.
— Пригадуєш, Локк казав, що ми не можемо висловлюватися про "вторинні ознаки" речей. Не можна сказати, що яблуко зелене і кисле. Тільки ми його так відчуваємо. А ось "первинні ознаки", як твердість та вага, справді належать зовнішній реальності довкола нас Отже, зовнішня реальність має фізичну "субстанцію".
— Я і далі не скаржуся на пам'ять. І крім того, я так думаю, Локк вказував, напевно, на дуже істотний розподіл.
— Правда, Софіє. Якби то було так просто.
— Продовжуй!
— Локк — як зрештою Декарт і Спіноза — приймав фізичний світ за реальність.
-Так?
— Саме це змусило Берклі засумніватися і звернутися до послідовного емпіризму. На його думку, існує тільки те, що ми відчуваємо. Однак ми не відчуваємо "матерії" чи "речовини". Ми не сприймаємо речі за "речі", котрі можна помацати. Припущення, ніби за тим, що ми відчуваємо, криється якась "субстанція", було би надто поспішним. Під таке твердження не можемо підвести жодного доказу.
_____Берклі
— Дурниці! Глянь сюди!
Софія вдарила по столу кісточками пальців, складених у кулак.
— Ой! — скрикнула вона від болю. — Хіба це не доказ того, що стіл є справді столом, матеріальним і відчутним на дотик?
— Що ти відчула?
— Щось тверде.
— У тебе було відчуття чогось твердого, проте самої матерії стола ти не відчула. Тобі й приснитися могло, наче ти вдарилася до чогось твердого, але ж нічого твердого уві сні не було?
— Уві сні не було.
— Людині можна навіяти ті чи інші "відчуття". Людину можна загіпнотизувати, і вона відчуватиме тепло і холод, ніжний доторк руки і сильний удар кулака.
— Якщо не сам стіл був твердим, то що змусило мене відчути його твердість?
— Берклі називає це "волею" або "духом". Він вважав, що усі наші ідеї мають свою причину поза нашою власною свідомістю, однак ця причина за своєю природою нематеріальна. Вона — дух.
Софія знову почала гризти нігті. Альберто говорив далі:
— За Берклі, моя душа може бути причиною моїх же уявлень, як це буває уві сні. І тільки якась інша воля або дух служить причиною ідей, котрі формують наш "матеріальний" світ. Усе, говорив він, "спричинене духом, який є причиною всього в усьому" і "з якого складаються усі речі".
— Що ж це за "дух"?
— Берклі, звичайно, мав на увазі Бога. Він навіть казав, що "існування Бога легше збагнути, аніж існування людей".
— А чи справді ми існуємо?
— Що ж. Усе, що ми відчуваємо і бачимо, є "наслідком дії Божої сили". Бог "присутній у нашій свідомості і викликає у ній ціле розмаїття ідей та відчуттів, яким ми постійно піддаємося". Уся природа навколо нас і усе наше буття спочиває у Богові. Він — єдина причина усього, що існує.
— Я, м'яко кажучи, вражена.
— "Бути чи не бути" — це ще не все питання. Питання в тому чим бути. Чи справді ми, люди, — з плоті та крові? Складається наш світ з правдивих речей чи, може, оточує нас свідомість?
Утретє Софія взялася до нігтів. Альберто продовжував:
— Не тільки матеріальну реальність Берклі піддавав сумніву. Він сумнівався і в тому, що "час" та "простір" існують абсолютно, тобто самостійно. Навіть наше сприймання часу та простору закладене єдино у нашій свідомості. Тиждень чи два для нас зовсім не мусить бути тижнем чи двома для Бога...
— Ти сказав, що для Берклі тим духом, у якому все спочиває, є християнський Бог.
— Сказав. Але для нас,
— Що для нас?
— ...для нас тим "духом або волею", котрий є причиною всього в усьому, може бути батько Гільдії,
Софії аж мову відняло. На її личку малювався один велетенський знак питання. Раптом вона наче отямилася.
— Ти справді так думаєш?
— Не бачу іншої можливості. Це, мабуть, єдине пояснення усьому, що ми пережили. Я маю на увазі оті численні листівки та записки, які з'являлися то тут, то там, Гермеса, котрий несподівано заговорив людським голосом, та й власні мимовільні обмовки.
— Я...
— Подумати тільки, Гільдо, я називав тебе Софією! Але ж увесь час знав, що ти не Софія.
— Що ти плетеш? У тебе таки все перекрутилося в голові.
— Так, крутиться, крутиться... Наче одурманена планета довкола палаючого сонця.
— І це сонце є татом Гільди?
— Можна сказати і так.
— Гадаєш, він був для нас ніби Богом?
— Безсоромний. Встидався би!
— А хто ж тоді Гільда?
— Ангел, Софіє.
— Ангел?
— Гільда є тим, до кого звертається "дух".
— Альберт Кнаґ розповідає Гільді про нас?
— Або пише. Ми не можемо пізнати у відчуттях самої матерії, з якої створена наша реальність. Принаймні, стільки ми уже вивчили. Ми не знаємо, створена наша зовнішня реальність із звукових хвиль чи з паперу та письма. Якщо вірити Берклі, ми створені з духу.
— А Гільда — ангел...
— Так, вона ангел. Хай це буде нашим останнім словом нині. Усього найкращого, Гільдо!
Кімнату заповнило голубувате світло. За кілька секунд луснув грім, аж затрясся будинок. Альберто сидів з відсутнім поглядом.
— Мені час додому — сказала Софія.
Дівчинка встала і побігла до виходу. У передпокої прокинувся Гермес, котрий спав під вішаком. Він прогавкав щось схоже на:
— До побачення, Гільдо!
Софія сторч головою збігла сходами і вилетіла надвір. На вулиці — ані живої душі. З неба потоками лив дощ.
Мокрим асфальтом проїхало кілька автомашин, але автобуса не було. Софія перетнула площу Стурторґет і побігла містом. А в її голові пульсувала одна-єдина думка.
"Завтра мій день народження, — думала вона. — Як гірко признаватися самій собі у переддень власного п'ятнадцятиріччя, що життя — це тільки сон. От сниться тобі, ніби ти виграла мільйон, а перед самим одержанням великого виграшу, розумієш, що це був сон".
Софія перебігла мокрий від дощу стадіон і раптом помітила, що назустріч їй теж хтось біжить. Це була мама. Раз за разом місто пронизували люті блискавиці.