Вони зайшли до помешкання. Такої дивної кімнати Софія ще не бачила,
Альберто жив у просторій мансарді. Через вікно, прорізане у похилому даху, просто з неба сіялося яскраве світло. Було тут ще й інше вікно, звернене до міста. Через нього Софія бачила дахи старих будинків.
Однак найбільше зачудування викликало у Софії те, що знаходилося всередині. Кімната була заповнена меблями та предметами найрозмаггіших історичних епох. Канапа, можливо, з тридцятих років, старий секретер — десь з перелому століть, а одному з крісел було, певно, кількасот років. Але меблі — це одне. На полицях та в шафах стояли впереміш предмети розкоші та ужиткові речі. Тут були старовинні годинники та глечики, ступки та реторти, ножі та ляльки, гусячі пера та підставки для книжок, октанти та секстанти, компаси та барометри. Уся стіна була заставлена книжками, таких книжок не знайдеш у книгарнях. Книгозбір також представляв книжкову продукцію багатьох сотень років. На стінах висіли рисунки та живопис. Деякі з них були написані в останні десятиріччя, а деякі — дуже давно. Тут же висіли і старовинні карти. На одній фьорд* Согне був розташований в Тренделазі, а Тронгеймський фьорд — десь далеко на півночі.
Софії на якийсь час, ніби мову відібрало. Вона вертіла головою, доки уважно не роздивилася помешкання зусібіч.
— Багато ж непотребу ти назбирав, — сказала врешті дівчинка.
— Так, так. А подумай, скільки століть історії вдалося зберегти в цій кімнаті. Я б не називав це непотребом.
— Цікавишся антикваріатом?
На обличчі Альберто промайнув смуток.
— Не кожен може просто так віддатися на волю течії історії, Софіє. Хтось повинен зупинитися і позбирати те, що залишилося на березі цієї ріки.
— Дивно.
— Але правда, дитя моє. Ми не живемо тільки нашим часом, а й несемо на плечах нашу історію. Колись усі речі, котрі є в цій кімнаті, уяви собі, були зовсім новими. Маленьку дерев'яну ляльку з XVI століття змайстрували, напевно, на п'яті уродини якоїсь дівчинки. Може, зробив її старий дідусь... Дівчинці сповнилося десять років, потім вона стала дорослою і вийшла заміж. Можливо, у неї теж народилася дівчинка, і лялька перейшла у спадок до доньки. Вона усе старіла, і згодом її не стало. Мабуть, вона прожила довге життя, але відійшла назавжди. І ніколи більше не повернеться, її відвідини на Землі тривали дуже коротко. А лялька... Ось вона, стоїть тут, на полиці.
— Усе видається урочистим та сумним, коли ти отак говориш.
— Але й життя урочисте та сумне водночас. Ми потрапляємо у дивовижний світ, зустрічаємо тут одне одного, вітаємося і якийсь відтинок шляху йдемо порад. А потім настає розлука, і ми зникаємо так само несподівано й незрозуміло, як з'явилися.
— Чи можу я про щось запитати?
— Ми більше не бавимося у хованки.
— Чому ти оселився у Хатині Майора?
— Щоб бути ближче до тебе, доки тривало наше листовне спілкування. Я знав, що стара хатина стоїть впорожні.
— Тільки тому?
— Тільки тому.
— І можеш пояснити, звідки тато Гільди довідався про твоє перебування там?
— Якщо я не помиляюся, він знає геть усе.
— І все ж я не розумію, як можна було змусити листоношу приносити пошту так далеко до лісу, Альберто усміхнувся.
— Такі речі — суща дрібниця для Гільдиного батька. Дешевий фокус-покус, простацький жарт. Ми живемо, очевидно, під найсуворішимішим наглядом на світі.
Софія обурилась.
— Якщо я коли-небудь зустріну його, то повидираю йому очі.
Альберто підійшов до канапи і сів. Софія опустилася поруч у глибокий фотель.
— Тільки філософія може наблизити нас до батька Гільди, — сказав Альберто. — Сьогодні я розповім тобі про ренесанс,
— Я слухаю.
— Невдовзі після смерті Томи Аквінського однорідна християнська культура почала давати тріщини. Філософія та наука усе більше відривалися від церковної теології, а це також сприяло послабленню взаємозв'язку віри та розуму. Щораз частіше звучала думка, що розумом ми не можемо наблизитися до Бога, неможливо думкою осягнути Бога. Найважливішим для людини було не так зрозуміти християнську містерію, як підпорядкувати себе волі Божій.
— Розумію.
— Як уже мовилося, зв'язок між вірою та наукою втратив свою міць, тому відкрилися можливості для нового наукового методу та нових релігійних течій. Так готувався грунт для двох великих перетворень XV та XVI століть — репесана/ та реформації
— Почнемо за порядком.
— Ренесанс — це небувалий культурний розквіт, який настав наприкінці XIV сторіччя. Він почався у Північній Італії, але в ХУ-ХУІ століттях швидко поширився далі на північ.
— Ти казав, що слово "ренесанс" означає "відродження".
— Так воно і є. А відродитися мала антична культура та мистецтво. Ми часто говоримо про "гуманізм ренесансу", бо у цей час у центрі уваги знову опинилася людина, на відміну від епохи середньовіччя, де усі людські відносини розглядалися тільки в божественному світлі. Гаслом став вислів "повернення до джерел", тобто до античного гуманізму. Розкопки древніх скульптур та рукописів періоду античності стали мало не всенародним захопленням. Модно було вивчати грецьку мову, а мова відкрила шляхи до вивчення грецької культури. Студіювання грецького гуманізму мало і свою педагогічну мету Такі студії давали "класичну освіту" і розвивали повагу до того, що ми називаємо "людськими цінностями". "Коні народжуються, — говорилося тоді. — Але люди не народжуються, їх вишколюють".
— Це означає — нас треба виховати, щоб ми стали людьми?
— Такою була головна ідея. Але перш ніж підійти впритул до гуманістичних ідей ренесансу, ознайомимося з політичним та культурним підґрунтям цієї епохи.
Альберто підвівся і почав кружляти по кімнаті. Потім зупинився і показав на дуже давній предмет на одній з полиць.
— Що це?
— Схоже на старовинний компас.
— Правильно.
— А це? — Альберто тицьнув пальцем на рушницю, що висіла на стіні над канапою.
— Стара рушниця.
— Добре. А це?
Філософ витягнув зі шафи велику книгу.
— Давня книга.
— Точніше, інкунабула.
— Інкунабула?
— Це слово означає "дитинство". Так називають книжки, створені на зорі книгодрукування, у самому кінці XIV століття.
— Вона така давня?
— Дуже давня. Саме ці три відкриття — компас, порох та книгодрукування — підготували прихід нового часу, який ми називаємо ренесансом,