Софія полегшено зітхнула. Вона боялася, що й на цих листівках буде: "...через Софію Амундсен". Аж тепер наважилася придивитися до них ближче.
— 28 квітня... 4 травня... 6 травня... 9 травня... їх відіслали лише кілька днів тому.
— Але от дивна річ... Усі штемпелі норвезькі. Поглянь — "Батальйон ООН". І марки також норвезькі...
— Певно, вони так роблять. Це нейтральні війська, у них, мабуть, є своя норвезька пошта.
— А як присилають пошту додому?
— Може, військовим літаком.
Софія поставила свічку на підлогу, і обидві товаришки взялися до читання. Юрунн посортувала листівки за порядком. Ось що було у першій листівці:
Люба Пльдо! Можеш уявити, як я тішуся своєму поверненню додому, в Ліллесанн. Планую приземлитися в Х'євіку ввечері в переддень св. Івана. Дуже хотілось би встигнути на твій день народження, але я людина військова. Взамін можу пообіцяти, що вкладаю всі свої думки у великий подарунок, який ти отримаєш на уродиш. Міцно щлує тебе той, хто постійно думає про майбуття своєї доньки.
РБ. Посилаю копію цієї листівки нашій спільній знайомій. Певно, здогадуєшся, люба Гільдо. Щось я занадто таємничий, але ти зрозумієш.
Софія взяла наступну листівку:
Люба Гільдо! Тут, у Лівані, кожен день, як рік. З усіх місяців, проведених тут, найбільше запам'ятаю нескінченне чекання. Але я докладаю всіх зусиль, щоб на свої п'ятнадцяті уродиш ти одержала якнайгарніший подарунок.
Нічого більше сказати поки що не можу. Сам себе суворо цензурую.
Цілую. Тато.
Обидві товаришки аж подих затамували від напруження. Ніхто не зронив ані слова, вони мовчки перечитували листівки.
Люба моя дитинонько! Страшенно хотілось би прислати тобі слова моєїлюбови з білим поштовим голубом. На жаль, білі голуби у Лівані не водяться. Бічих голубів у цій зруйнованій війною країні дуже бракує. Якби нашим батальйонам вдалося коли-небудь повернути мир світові!
Можливо, своїм подарунком на день народження зможеш поділитися з іншими людьми. Подумаємо над цим, коли повернуся додому. Але ти й далі не здогадуєшся, про що йдеться. Вітання від того, хто має досить часу, аби думати про нас обох.
Дівчатка прочитали шість листівок, зосталася тільки одна:
Люба Гііьдо! Я мало не лусну від усіх цих таємниць, якими оточений твій день народження. Кілька разів на день мушу себе стримувати, щоб не подзвонити тобі і все не розповісти. Воно росте і росте. А ти знаєш, коли щось наростає, його усе важче втримувати в собі.
Цілую, тато.
РіУ. Одного разу ти зустрінешся з дівчинкою на ім'я Софія. Щоб дати вам нагоду трохи пізнати одна одну, перш ніж ви зустрінетеся, копії усіх написаних тобі карток я пересилав їй. Цікаво, чи зуміє вона вловити взаємозв'язок? Зараз вона знає не більше за тебе. Софія має товаришку Юрунн. Можливо, та зможе чимось допомогти?
Дочитавши останню листівку, Софія та Юрунн глянули одна одній у вічі. Юрунн міцно обхопила Софіїне зап'ястя.
— Мені страшно, — мовила вона.
— Мені також.
— Яка дата стоїть на штемпелі останньої листівки? Софія глянула на картку.
— 16 травня. Це ж сьогодні.
— Неможливо! — вигукнула Юрунн. Вона аж розсердилася. Обидві знову ретельно оглянули штемпель. Помилки бути
не могло. "16-05-90" — було на ньому.
—Так не буває, — вперто наполягала Юрунн. — У голові не вкладається, хто ж би це міг написати. Хтось, хто добре нас знає. Але звідки йому могло бути відомо, що ми прийдемо сюди саме сьогодні?
Найбільше злякалася Юрунн, бо для Софії історія з Гіль-дою та її татом не була новою.
— Це, мабуть, якось пов'язано із дзеркалом. Юрунн знову здригнулася.
— Не думаєш же ти, що листівки вистрибують із дзеркала в ту ж мить, як тільки по них гримнули штемпелем на пошті в Лівані?
— Ти маєш краще пояснення?
— Ні.
— Однак тут ще щось є таємниче.
Софія звелася на ноги і піднесла свічку до двох картин на стіні. Юрунн також підійшла ближче.
— "Берклі" і "Б'єркелі". Що це означає?
— Поняття не маю. Свічка вже майже догоріла.
— Ідімо звідси геть, — наполягала Юрунн. — Ходімо.
— Заберу тільки зі собою дзеркало.
Софія зняла зі стіни над білим комодом велике дзеркало в мідній оправі. Юрунн намагалася протестувати, але Софія вперлася на своєму, коли дівчатка вийшли надвір, було так темно, як лиш буває в травневу ніч. Відсвіту неба вистарчало настільки, щоб добре бачити обриси дерев та кущів. На поверхні озерця, наче в дзеркалі, відбивалося небо. Дівчатка поволі веслували до протилежного берега.
Дорогою до табору вони майже не розмовляли, але кожна знала, що друга напружено обдумує побачене. Час від часу вони полохали якогось птаха, а кілька разів чули сову.
Добравшись до намету, обидві відразу ж залізли в спальні мішки. Юрунн не погодилася, щоб дзеркало стояло в наметі. Навіть усвідомлення того, що воно неподалік від входу до намету, вселяло в них острах. Софія поклала листівки, які також прихопила з собою, в бічну кишеню наплечника.
Наступного дня дівчатка прокинулися рано. Першою виборсалася зі спального мішка Софія, взула чоботи і вийшла з намету. Дзеркало лежало в траві, рясно покрите крапельками роси. Софія витерла його светром і поглянула на своє відображення, їй здавалося, ніби вона дивиться на себе то згори, то здолини. На щастя, жодної свіжої листівки з Лівану не було.
Над галявиною за наметом пливли пасма ранкового туману, схожі на клапті вати. Навколо голосно щебетало дрібне птаство, великих птахів вони не бачили і не чули.
Подруги натягнули на себе ще по одному светрові і поснідали перед наметом, розмовляючи про Хатину Майора та загадкові листівки.
Після сніданку вони згорнули табір і вирушили додому. Софія всю дорогу тягнула під пахвою велике дзеркало в мідній рамі. Часом вона спинялася відпочити, бо Юрунн нізащо не погоджувалася навіть торкнутися дзеркала. Наближаючись до перших забудов, дівчатка почули кілька віддалених вибухів. Софії пригадалося, що Гільдин тато писав про зруйнований війною Ліван. Яке ж це все-таки щастя жити в мирній країні. Вибухи були від невинних петард.
Софія запросила Юрунн на гарячий шоколад. Мама не давала їм спокою, випитуючи, звідки взялося дзеркало. Софія сказала, ніби знайшли його перед Хатиною Майора. Знову мама повторила, що в тій хаті вже багато-багато років ніхто не живе.