— Обидві теорії видаються мені незбагненними й захоплюючими водночас.
— Хочеться порівняти їх з одвічним парадоксом, над яким якось в саду розмірковувала Софія: або Всесвіт існував завжди, або колись він виникнув із нічого...
-Ой!
Гільда схопилася за чоло.
— Що з тобою?
— Мабуть, укусив ґедзь.
— То, напевно, Сократ спробував вирвати тебе з твого сну
Софія й Альберто сиділи в червоній спортивній машині і слухали, як майор розповідав Гільді про космос.
— Ти помітила, що ролі цілком помінялися? — спитав Альберто за якусь мить.
— Що ти маєш на увазі?
— Спершу вони слухали нас, але ми не могли їх бачити, тепер ми слухаємо їх, а нас вони бачити не можуть.
— Більше того.
— А що тепер ти маєш на увазі?
— Спочатку ми не знали, що існує інша реальність, в якій живуть Гільда й майор. А зараз вони нічого не знають про нашу реальність.
— Помста солодка.
— Але ж міг майор втрутитися у наш світ...
— Наш світ не був нічим іншим, як одним великим втручанням з його боку.
— Я не хочу втрачати надії, що ми також зможемо проникнути у їхній світ.
— Ти ж знаєш, це неможливо. Уже забула, що сталося недавно у кафетерії "Чіндарелла"? Усе стоїть перед очима, як ти смикаєш пляшку з колою.
Софія оглядала сад, коли майор розповідав про "великий бум". Цей вираз, здавалося, наштовхнув ії на якусь ідею. Вона почала ритися у машині.
— Що трапилося? — спитав Альберто.
— Нічого.
Вона відчинила відділення для рукавичок і знайшла там розвідний ключ. Потім вистрибнула з машини, підійшла до гойданки й стала перед Гільдою та її татом. Спершу вона спробувала перехопити Гільдин погляд, але це було зовсім неможливо. Нарешті вона підняла ключ високо в повітря і вдарила ним Гільду по чолі.
— Ой! — скрикнула Гільда.
Потім Софія вгатила ключем майора, але він зовсім не зреагував.
— Що з тобою? — запитав він.
— Мабуть, укусив ґедзь.
— Це, напевно, Сократ хотів вирвати тебе із твого сну... Софія лягла в траву і спробувала штовхнути гойданку. Жодного результату. Якби вона хоч трішки зрушила з місця...
— Я раптом відчула, як потягло свіжістю по ногах, — промовила Гільда.
— Та ні, надворі напрочуд тихо.
— Не лише це. Тут щось є.
— Тут тільки ми двоє і тепла літня ніч.
— Ні, щось є у повітрі.
— Що б це могло бути?
— Пригадуєш таємний план Альберто?
— Ну і що з того?
— Вони просто зникли з вечірки у саду. Ніби крізь землю запалися...
— "...ніби крізь землю запалися..."*
— Десь же мусить закінчитися оповідь. Ось я так і написав.
— Це — так, але що трапилося після того. А якщо вони тут...
— Гадаєш?
— Я відчуваю це, тату.
Софія повернулася до Альберто.
— Вражаюче, — мусив визнати учитель, коли вона знову сіла в машину з розвідним ключем у руках. — Ось побачиш, у цієї дівчинки надзвичайні здібності.
Майор обійняв Гільду.
— Чуєш, як гарно виграють хвилі?
— Так.
— Завтра спустимо на воду човен.
— А чуєш, як дивно щось шепоче на вітрі? Поглянь, як тремтить осикове листя.
— Це жива планета.
— Ти писав про те, що деколи "стоїть між рядками"?
— Писав...
— Може, й тут, у саду, стоїть щось "поміж рядками"?
— Природа сповнена загадок. А зараз ми говоримо про зорі на небі.
— Скоро зорі з'являться і у воді.
— Так, дитиною ти називала їх морськими каганцями. І в певному сенсі мала рацію. Бо світлячки та інші організми утворилися з первісних матерій, котрі зварилися у казані якоїсь зірки.
— І ми також?
— Так. Ми також зоряний пил.
— Гарно сказано.
— Коли радіотелескопи уловлюють промені галактик, віддалених на мільярди років, вони показують нам шматок космосу, яким він був у первісні часи. Найвіддаленіші галактики ми бачимо, так би мовити, незадовго після первісного вибуху. Усе, що людина може побачити на небі, є, власне, космічними скаменілостями, котрі налічують тисячі й мільйони років. Єдине, на що здатний астролог, це "зазирнути" у минуле.
— Бо зорі на зоряній карті неба віддалилися одні від одних, задовго до того, як їхнє світло досягло нас,
— Тисячу років тому зоряна карта виглядала зовсім інакше, ніж нині.
— Цього я не знала.
— Коли ніч ясна, ми бачимо історію Всесвіту, якою вона була мільйони, та що там, — мільярди років тому. У певному сенсі повертаємося убік дому
— Мусиш мені пояснити.
— І ти, і я беремо свій початок від "великого буму". Бо вся матерія у Всесвіті становить органічну єдність. Колись, у первісні часи, вся матерія була єдиною грудою, такою ней* мовірно важкою, що головка шпильки важила б багато мільярдів тонн. Цей "праатом" вибухнув через надмірну Гравітацію. Усе розлетілося на шматки. Та завжди, піднімаючи погляд до неба, ми намагаємося віднайти дорогу туди, назад до самих себе.
— Дивний спосіб вираження.
— Усі зорі й галактики в космосі складаються з однієї матерії, її фрагменти скупчилися то тут, то там. Одна галактика віддалена від іншої на мільярди світлових років. Але всі вони одного походження. Усі зірки й планети з одного роду...
— Розумію.
— Що це за світова матерія? Що саме вибухнуло мільярди років тому? Звідки воно взялося?
— Це велика загадка.
— Але це торкається нас дуже глибоко, бо самі ми також з тієї матерії. Ми іскорки великої ватри, роздмуханої мільйони років тому.
— І це також гарно сказано.
— Та не слід переоцінювати значення великих чисел. Ви-старчить взяти у руку камінь. Всесвіт був би не менше незбагненним, якби навіть складався з одного камінця завбільшки з апельсин. Зостається те ж саме зачароване питання: звідки взявся цей камінь?
Софія раптом підвелася у машині і показала на бухту.
— Мені захотілося випробувати човен! — вигукнула вона.
— Він прив'язаний. Крім того, ми не зможемо зрушити з місця весла.
— Давай спробуємо. Сьогодні ж ніч чудес.
— У кожному разі можемо зійти до води.
Вони вийшли з машини і рушили вниз садом. На причалі спробували відв'язати канат, приторочений до сталевого кільця. Та не змогли його навіть підняти.
— Ніби цвяхом прибитий, — сказав Альберто.
— У нас багато часу.
— Справжній філософ ніколи не повинен здаватися. Якби нам тільки вдалося... його відв'язати...
—Тепер на небі з'явилося ще більше зірок, — мовила Гільда,
— Так, нинішня ніч найтемніша.
— Але ж взимку зорі блимають. Пригадуєш ніч перед від'їздом у Ліван? Це було на Новий Рік.