— Уже купцiв наших ромеї вбивають на всiх українах.., — лунає хрипкий голос.
— Уже всi шляхи iз земель наших закритi...
— Чому, княже, дозволяєш, — лунає ще один розпачливий голос, — їхати їм до нас? Он грецькi хеландiї все лiто стоять на Почайнi...
У палатi стає все виднiше, i князь Святослав бачить бородатi роздратованi обличчя бояр i воєвод. Всi схопились з ослонiв, стоять, б'ють об пiдлогу посохами.
— Здавна, — починає знову князь Святослав, — ромеї говорять про мир i любов з нами, а справдi думають лише про брань i хочуть знищити Русь. Вони, як татi, здавна пiдкрадаються до наших земель, ставлять городи над нашим морем, збудували Саркеле, щоб перетяти нам шлях на схiд. Вони насилали на нас хозар, печенiгiв, всiлякi орди... Але ми боролись з ними, сукупно з нами проти них боролись болгари. I коли батько мiй Iгор з каганом Симеоном пiшли на Константинополь, iмператори тремтiли...
— Так ходiмо сукупно з болгарами на Константинополь, княже! Веди нас! — гримiло в палатi.
— Коли б то ми могли пiти зараз на Константинополь сукупно з болгарами, — вiдповiв на це князь Святослав, — тодi б ми ще раз прибили щит над його ворiтьми. Але в Болгарiї зараз кесарює Петро, мав вiн приязнь з iмператорами таку, що невiдомо було, де кiнчається iмперiя, а де починається Болгарiя. I хоч зараз кесар посварився з iмператором Никифором, дивиться вiн не на Київ, а на Константинополь.
Князь Святослав помовчав i глянув на матiр. Вона сидiла, заплющивши очi, всi в палатi тепер мовчали.
— На грецьких хеландiях, якi стоять на Почайнi, — сказав князь Святослав, — приїхав василiк iз Константинополя. Вiн привiз iз собою п'ятнадцять кентинарiїв, щоб я дав це золото дружинi i йшов на болгар...
— А скiлькох болгар волiли б iмператори, щоб ми вбили за це золото, княже? — роздратовано крикнув старий, сивий воєвода Хрум, що стояв попереду, недалеко вiд помосту.
— Багато, воєводо, багато... десять, двадцять, а може, й тридцять тисяч.
— Дешево цiнують iмператори людську кров! — ще бiльш роздратовано, сердито крикнув воєвода Хрум. — Чуєте, за грецький золотник двi тисячi люду.
Золота палата гомонiла багатьма голосами, як Днiпро в негоду.
— Воєвода Хрум, — пiдняв свою руку i обiрвав гомiн у палатi князь Святослав, — сказав добре про золото грецьке. Iмператори ромеїв, поки в них немає миру з кесарем, хотiли б, щоб я взяв це золото, зiбрав дружину, пiшов за Дунай, знищив якомога бiльше болгар, втратив i свою дружину. А Вiзантiя потiм добила б Болгарiю, а згодом, ставши на Дунаї, пiшла б i пiдкорила Русь...
— То є чорна зрада, княже! — крикнули всi в палатi — — Не вiр, княже, гречинам!., Не йди в Болгарiю!..
— А далi? — запитав i ледь посмiхнувся князь Святослав. — Якщо не пiдемо, iмператори пiдкорять Болгарiю, вийдуть на Дунай, зроблять там середу своєї землi i пiдуть на Русь...
Велику думу завдав боярам своїм i воєводам князь Святослав, i всi вони в глибокому мовчаннi стояли в палатi.
— Тому я, — обiрвав напружене мовчання князь Святослав, — роблю так, щоб урятувати Русь i захистити Болгарiю. Порадившись iз матiр'ю княгинею, я послав, бояри мої i воєводи, до болгарського кесаря Петра тисяцького Богдана з дружиною, дав харатiю, а в нiй писав, що Вiзантiя дає менi золото за те, щоб я йшов на нього, i ще писав, що Русь не воює за золото, а пропонує йому сукупно з нею йти на Вiзантiю... Зане ж, писав ще я, ти, кесарю Петре, не згоден iти на Вiзантiю сукупно з нами, то я iду на тебе, щоб не з тобою, а з болгарами йти далi на Вiзантiю...
— I яку вiдповiдь привiз тисяцький Богдан?
— Тисяцький Богдан не мiг привезти вiдповiдь, бо його на смерть скарав кесар Петро.
— Розбiйник! УбивцяI — лунали голоси.
I ше дужче й грiзнiше, як хвиля, що б'ється в скелю:
— Веди нас, княже, на гречанiв і Петра!.. Потягнемо за тобою... Веди нас! Через усi землi пiдемо! Ведиi
Князь Святослав дивився у палату, де вирувало море людських пристрастей. Вiн розумiв бояр i воєвод. О, тепер вони були єдинi, бо знали, що Вiзантiя всiм їм готує ярмо i смерть. А хiба не те саме скажуть люди земель Русi, коли Святослав звернеться до них?
Вiн пiдняв руку, у якiй тепер сяяла булава — золотий знак київських князiв. Здавалося, яблуко булави увiбрало в себе промiїшя вiд свiчок i все сяйво дня, що вривалось у палату.
— Воєводи мої i бояри! — урочисто сказав князь Святослав, i слова його звучали, як на ротi, — Зараз на нас дивиться Русь, тож нехай вона чує! Ми, вiд роду руського київськi князi, воєводи, бояри i всi людiє Руської землi, даємо роту боротись за Русь з iмператором ромеїв i кесарем Болгарiї.
Це була надзвичайна й вирiшальна година для земель Русi, для всiх людей її i далеких нащадкiв. Не вперше Русь iшла проти Вiзантiї, з великими й меншими дружинами туди ходили Олег i Iгор. А все ж то були бранi малi, рани вiд них вже давно забулись.
Зараз прийшла iнша година. Вiзантiя збиралась поглинути Русь, зробити з нею те ж саме, що вона вже зробила з Азiєю й Єгиптом, на довгi вiки вона хотiла одягти на Русь ярмо, а людей її перетворити на рабiв.
Але Русь не носитиме вiзантiйського ярма, руськi люди не будуть рабами Вiзантiї. Тримаючи в руцi свiй знак, перед щитом i мечем став навколiшки, даючи роту, князь Святослав. Всi мостини в палатi загули — навколiшки ставали воєводи й бояри. Завтра вся Русь стане навколiшки, промовляючи священну клятву.
— До Перуна! До Перуна! — гримiло в палатi.
РОЗДIЛ ДРУГИЙ
1
Князь Святослав знав, що важко буде Русi боротись з iмперiєю, яка має найкраще в свiтi вiйсько, i тому готувався до вiйни так, щоб вдарити на ворога всiєю силою, а самим якнайменше пролити кровi.
На вiдмiну вiд батькiв своїх Олега i Iгоря, що ходили до Константинополя тiльки на лодiях, князь вирiшив iти тепер морем i суходолом. Та й ворогiв було тепер два — кесар i iмператор. Отже, i вiйська треба було мати вдвоє, втроє бiльше, нiж у колишнiх походах, — п'ятдесят, шiстдесят тисяч.
У першу чергу князь звелiв готувати де далекого походу лодiї. Вiн хотiв посадити на них тисяч двадцять воїв. На кожнiй лодiї могло їхати тридцять — сорок воїв, отже, треба було мати десь з пiвтисячi лодiй. I це мусили бути не однодеревки — довбанки, а високi набойнi лодiї, насади з настилом угорi.