Посол Калокiр не раз добивався до князя, зустрiчався з ним, запитував:
— Якою ж буде твоя вiдповiдь, великий княже? Князь Святослав дивився на хитрого василiка й розумiв його тривогу, бо днi йшли за днями, а сидiти сину протевопа на Почайнi було нудно й сумно.
Але ж князь не мiг дати остаточну вiдповiдь василiку, бо ждав тисяцького Богдана з Болгарiї, i говорив йому рiшуче, твердо:
— Я не iмператор ромеїв, щоб днесь шось вирiшувати, а завтра змiнювати. Велика Русь, багато земель у нiй, мушу в усiх князiв запитати. Послав до них гiнцiв своїх, жду тепер вiдповiдi. А хiба тобi недобре в Києвi-городi?
— У Києвi-городi менi дуже добре, княже, — нетерпеливився Калокiр. — Проте й додому час рушати...
— Як же рушиш, Калокiре? Днiпро висох, твої хеландiї через пороги не пройдуть, а по осенi з повною водою полетять до моря.
— Ой княже Святославе! — бiдкався Калокiр. — Так менi, либонь, доведеться у вашому Києвi-городi ще й зимувати...
— Нi, Калокiре, до зими не допустимо. А втiм, щоб побував ти в Києвi взимку, то не пошкодував би. Чудовий Київ i Днiпро влiтку, добре тут i взимку...
— Все ж волiю мати вiдповiдь з теплом, а не з кригою...
Незабаром Калокiр одержав вiдповiдь.
Ще далеко до свiтання, але сторожа на городницях дає знати, що нiч закiнчується. Спочатку мiдянi звуки бил лунають на головнiй вежi, над ворiтьми, де починається шлях до Подолу.
— Бля-а-ам... Бля-а-ам... Бля-ам.., — нiби просять вони чогось...
Одразу ж озиваються била по всiй стiнi — на вежi, що височить над ручаєм, на вежi вiд Берестового, над ворiтьми, що ведуть до Перевесища.
Тодi одразу розчиняються ворота Подольськi i Перевесищанськi, на тлi сiрого ще неба видно, як по той бiк ворiт уже ждуть дворяни, що привезли всячину iз сiл княжих. Вони повiльно виїжджають на мости, в склепiннi ворiт лунко тупотять кешi.
Гора оживає. То тут, то там спалахують вогники в будинках над головним концем, що тягнеться вiд Подольських ворiт до Берестовської вежi, запалюються вогники i в теремах княжих та службах, що чорнiють своїми шатрами лiворуч вiд головного конця аж до стiни города, ще бiльше вогнiв спалахує праворуч — там, де живуть воєводи й бояри, а далi за ними до Перевесищанської стiни — купцi, ремiсники княжi й боярськi, кузнецi рiзноликi й просто дворяни, всякая челядь, роб'ї, чорнi люди.
Не тiльки вогнi свiдчать про те, що Гора прокинулась; мов у роздратованiй бортi, все шумить, гомонить скрiзь на Горi. На городницях змiнюються сторожi, а вже вони завжди такi: вночi ходять потай, а тiльки день — деруть пельки...
— Гей, там, над ручаєм, а чиї то лодiї прибули вночi? — чути на вежi дужий, хрипкий голос.
— Iз Роднi... Ро — о — днi! — виринає десь здалеку, з туману...
— А чиї стоять на плесi?
— Переяслав... Остер... Чернiгiв...
На всiх концях Гори вже iржуть конi, реве худоба, спiвають когути, риплять дверi, чути чоловiчi й жiночi голоси. Десь гупає молот, десь плаче дитина. Одразу за стiною города вже прокинулись яри й лiси — звiдти лине багатоголосий спiв птахiв.
Але найбiльше голосiв чути бiля терема княжого — з усiх концiв прямують туди воєводи й бояри, у сiрiй iмлi окреслюються темнi їхнi постатi, чути, як бряжчить зброя, б'ються об камiнь i викрешують на ньому iскри посохи...
У Золотiй палатi горить небагато вогнiв — два високi срiбнi свiчники на помостi, обабiч старого дерев'яного з високою спинкою стiльця, на якому сидить князь. Ще кiлька свiчникiв горять у кутках палати. Вiдблиски вiд них виривають з холодної пiвтемряви палати рубленi стiни, на яких висять шоломи, броня i зброя давнiх князiв. У промiннi вiд свiчникiв видно чорну рiзьблену стелю з сволоками, вiд яких спускаються позолоченi панiкадила, ослони попiд стiнами...
Та от кiлька гриднiв вiдкривають важкi дверi, i в палату повiльно входять бояри й воєводи. Деякi з них — старiшi, мужi лiпшi й нарочитi — одразу прямують до ослонiв, спираючись на посохи, сiдають. Деякi товпляться посеред палати, стиха розмовляють мiж собою.
Бояри й воєводи, як i завжди, добре одягненi, з ними всi прикраси й знаки. На раду в Золотiй палатi одягли вони оксамитовi й полуяровi жупани, пiдперезались високими шкiряними, золотом оздобленими поясами, взули червонi й зеленi хзовi чоботи, почепили на шиї золотi й срiбнi гривни, а на груди чепи. Воєводи ж одягнутi ще краще — вони в жупанах, тканих золотою й срiбною ниткою, з мечами, яблука яких сяють дорогоцiнним камiнням.
Князь Святослав вийшов цього ранку iз дверей, що чорнiли одразу за помостом, не сам. ПIо праву руку вiд нього йшла княгиня Ольга, слiдом за ними ступав воєвода Свенелд, але вiн обминув помост i зупинився, став пiд стiною, де починались ослони. У палатi залунали голоси:
— Здрав будь, княже со княгинею! Князь Святослав вiдповiв:
— Здоровi будьте й ви, бояри мої й воєводи. I князь Святослав з матiр'ю сiли на помостi. Тодi в палатi стало надзвичайно тихо, тi, що сидiли на ослонах, прикипiли, здавалося, до холодних стiн, тi, що стояли серед палати, боялись поворухнутись.
— Бояри мої й воєводи! — почав князь. — Днесь я покликав вас, щоб говорити про Русь, про живот i будучнiсть нашу.
У вузьких i високих вiкнах палати, в якi вправленi круглi скельця, починало запалюватись голубе сяйво свiтанку, воно змiшувалося з промiнням свiчок, i обличчя людей здавалися вiд цього блiдими.
— Вiдаєте, бояри й воєводи, — вiв далi князь Святослав, — як ми жили i як живемо нинi. Батьки й дiди нашi, — вiн подивився на бронi князiв i шоломи їх, у прорiзах яких пiд заборолами нiбито свiтились очi, — цi батьки й дiди нашi, — вiв далi вiн, — з'єднували роди нашi й племена, боролись з ворогами, якi збройне iшли на Русь, перемагали. Але й днесь цi вороги не вгавають, вони прагнуть знищити нас, готують похiд проти наших земель.
— Хозари? — лунає голос у гридницi.
— Печенiги? — запитує iнший.
— Невже гречини? — лунає одразу кiлька голосiв.
— Хозари зараз розбитi, i вже їм не брати данi з Русi, — вiдповiдає князь Святослав. — Iз печенiгами живемо ми мирно. Брань проти нас готують iмператори Вiзантiї, Нового Риму.
— Так чого ж, княже, — голосно промовляють, хапаючись за мечi, воєводи, — терпимо ми?