І так було не тільки цієї ночі. Ранок їй видався кращим ще, ніж ніч, бо тоді вона вперше побачила очі свого сина, дивилась у них, як у любов свою й душу. День пробіг, як промінь, бо до землянки приходили, як велів покон, прості люди Будутина, й усі вони несли свої дари. Вечір ще раз втішив її, бо тепер син уже хотів спати, а сама Малуша відчула важку втому, заснула та так і спала, обнявши рукою сина, всю ніч.
А там за який день-два Малуша почала й працювати, бо тепер Желань не могла впоратись сама по хазяйству, бо тепер у них в землянці був цілий рід — баба, мати, син...
Але робота не стомлювала Малушу, і ніколи вона нібито не працювала з такою радістю й насолодою, як тепер. Вона доглядала сина, годувала його, бігла на річку, поралась на городі, допомагала Желані, — та хіба перелічиш усе, що робила й що хотіла зробити ще Малуша. Світ розквітав навкруг неї, за весною прийшло літо, за літом осінь, але навкруг було однаково багато сонця, тепла, радості, щастя.
І навіть взимку, коли Рось скувала крига, а за стіною землянки гула віхола й сичав мороз, їм у землянці було затишно, тепло. Баба Желань крутила й крутила пряслице, Малуша сиділа недалеко від вогнища перед колискою, злегка погойдувала її, пригадала пісню, яку співали в Любечі над дітьми своїми матері, яку чула й сама в рідній хаті.
Колишся, колиско, від кута до кута,
Маленька дитина, велика покута, —
починала Малуша і прислухалась до своїх слів, бо це було нібито сказано про неї, як і всі слова далі:
Ой сину мій, сину, за тобою гину,
Не одну я нічку з тобою спочину,
Та я б тебе, сину, усе колисала,
Аби тільки з тебе радості діждала...
О, які це були добрі, радісні слова.
6
Увечері біля двору зупинилось кілька вершників. Малушу це не здивувало — княжі дружинники часто їздили за Рось і завжди зупинялись біля їхньої землянки раніше ніж переїхати річку. Почувши вдалині тупіт коней, вона сама виходила їм назустріч — дасть напитись води, перекинеться якимсь словом, а там запитає й про Київ, про княгиню Ольгу й Святослава.
На цей раз вона не встигла вийти назустріч воям, бо щось прала на Росі. А поки добігла, княжі дружинники — їх було четверо — вже встали з коней, прив'язали їх до дубків, а потім пішли, зупинились біля землянки. Може, розминались, може, ждали її.
І Малуша уповільнила трохи кроки, придивилась. Серед чотирьох дружинників вона впізнала Добриню.
Малуша зраділа.
— Як добре, що ти приїхав, брате, — промовила вона, одійшовши з Добринею набік. — Ми так давно не бачились з тобою.
— Я їздив у поле з князем. Далеко бували.
— Ти сказав — з князем. Хіба він?..
— Так, Малушо, князь Святослав сів на Київському столі.
— І як він? Ти бачив, говорив з ним?
— Бачив, Малко, і говорив... Князь Святослав живий, здоровий, він мене довго розпитував про тебе, велів сказати, що пам'ятає про тебе й не забуде.
— Слава Перунові, — радісно промовила Малуша. — Я немарно молилась, він почув мене. Славен князь Святослав. А тобі, брате, спасибі.
І довго, сидячи біля землянки, розмовляв Добриня з сестрою. До Росі все нижче і нижче схилялось сонце, темнішали тіні біля скель, холодком повіяло від води, і поглибились чомусь зморшки на обличчі Добрині.
— Слухай, Малушо, — сказав він, зайшовши до землянки, — я приїхав до тебе по загаду княжому.
— Що трапилось? — заскніло у неї серце.
— Княгиня Ольга і великий князь Святослав послали дізнатись про здоров'я Володимира.
Малуші одлягло від серця — вони не забули про її сина, пам'ятають його, цікавляться ним.
— Скажи, що росте дужий, здоровий, — відповіла вона братові. — Та чому б йому не бути здоровим? Тут у нас, над Россю, все є, взимку було тепло, всього вистачало.
— Але, Малушо, — вів далі Добриня, — Володимир — княжич, прийде час — стане князем.
— Знаю, Добрине, — говорила вона. — Це так, і я також хочу, щоб він був князем. Але хіба я його недобре доглядаю? У мене в світі нікого дорожчого немає, ніж він — мій синочок Володимир.
Вона й зараз притулилась обличчям до голівки сина, кілька разів його поцілувала. І Добриня якусь хвилину мовчав, милуючись матір'ю і сином.
— Це все так, і серце твоє я знаю, Малушо, — промовив він, оглядаючи землянку. — Але негоже княжичу жити тут...
— Що ви надумали? — скрикнула вона. — Говори, говори, Добрине.
— Мушу забрати княжича Володимира, — важко зітхнув він. — 3 тим і приїхав.
— Забрати? — підняла вона стривожене обличчя. — Одірвати цого від моїх грудей! Ні, Добрине, так не буде, краще вже в Рось...
— У Рось княжича Володимира? — дуже повільно й суворо промовив Добриня. — Подумай, що говориш, Малушо! Не твій Володимир — Київської зеплі княжич.
Вона заплющила очі. Міцно стиснула уста, опустила голову.
— Правда, Добрине... я думала, що Володимир мій, але він княжич! Що ж залишається тоді в мене? Був син — і я ще жила, візьмеш його — і нічого, нічого в мене немає. Слухай, Добрине, мені страшно, ой, як мені страшно. Душу ти забираєш у мене!
Горе Малуші було таке велике, що вона більш нічого не могла сказати, а, притулившись до дитини, мовчки плакала.
Коли б Малуша в цю хвилину подивилась на брата, вона б побачила, як з його очей також вкоотились одна за одною кілька сльозин. Добриня плакав, і це була, мабуть, найважча в його житті хвилина, бо ще раз гридень відчув, що і він, і Мрлуша — це роб'ї люди, княжі раби.
А потім Добриня змахнув сльози — ні Мадуша, ні хтось інший не повинен бачити, що гридень також може плакати.
Але Малуща і не дивилась на Добриню, вона це могла одірвати рук і очей від свого сина, бо надовго, а може, і навіки прощалася з ним.
Далі було, як уві сні. Коли почало темніти, Добриня з дружинниками заходилися збиратись у далеку дорогу: сідлали коней, поперек сідла Добриці міцно ув'язали короб...
Малуша сама винесла дитину із землянки, передала її на руки Добрині, а він уклав у короб. І вони так обережно все це робили, що дитя навіть не прокинулось.
— Прощай, сестро, — тільки долетіло до Малуші. — Не сам роблю, десницею князя...
Він поклав їй на плечі свої руки і вклонився.
— Прощай!
Дружинники сіли на коней, чотири чорних вершники, як птахи, полетіли на захід, де ще пломеніла багряна заграва.