Вийнявши мечі з піхов і високо їх піднявши над головами, кілька десятків дружинників стали колом навкруг вогню. Клично вдарили бубни, до них відгукнулися труби, голосно запищали сопілі, княжа дружина забряжчала в щити.
Розмахуючи мечами, сходячись і розходячись, ніби це був справжній бій, дружинники ходили навкруг вогню, виконували священний танець своїх далеких предків. Все частіше й частіше били бубни, все дужче і дужче гули труби, безперестану свистіли сопілі — аж гула вся Гора.
І так довго, як велів покон, вої ходили круг вогню, зображаючи, як вони зустрічають несподіваного ворога, як завзято б'ються й перемагають його, як працюють на своїх нивах, як любляться, веселяться.
А в цей же час то тут, то там у численному натовпі лунали й пісні — деякі з них були древні, як світ, деякі — тільки-но складались.
Ой славен, ясен, красний наш князь,
Києва-города князь Святослав.
— Нехай люди гуляють! — сказав князь Святослав старшині.
А вже з княжих медуш були викочені перевари меду, вже винесли з клітей рядна й постелили їх на траві, вже лежали на них хліб, м'ясо і всяке зело: на Горі, у передградді, на Подолі починалося свято — Святослав, син Ігорів, вокняжався на Київському столі.
4
І ще раз прийшла весна, прилетіли гуси й журавлі, на крилах своїх принесли сонце, на Росі потрощило й хвилею прогнало кригу, із землі стрілами тягнулись трави, настали гарячі дні, теплі ночі.
В одну з цих ночей Малущі стало дуже важко, нестерпно боляче. Біль народжувався нижче серця, зводило ноги, тіло здригалось, хотіло визволитись від болю, розродитись від того, що само вже прагнуло життя...
Малуша лежала на траві в землянці. Желань не запалювала світла, але надворі високо над Россю висів місяць, все навкруг заливало яскраве зеленкувате світло. Промінь місячного сяйва заглядав через душник і в землянку, освітлював купу трави, Малушу, Желаць, що схилилася над нею.
— Кричи... стогни... ворушись... дужче ворушись, Малко! — говорила Желань.
У Малушї від болю було перекошене обличчя. Великими очима дивилась вона на місяць, з грудей її виривались важкі стогони.
— Малушо! Ворушись, ворушись, Малко!
Добрияя стояв у цей час недалеко від аемлянки на високій кручі й дивився на Рось. Чорні тіні лягали від скель, чорним-чоррна була вода в берегах, тільки плесо світилось, сяяло, ніби там лускою грала срібна риба.
Добриня ждав. Він вірив, що мине якийсь час і на ніібі загориться ще одна зоря, а на землі, поруч, у землянці, народиться нове життя. Це було так просто й так звичайно, що він над цим навіть не замислювався. Так завжди було в світі, так мусить буте й тепер.
Він думав про інше. Кожна зоря в небі має свій круг, матиме свій круг і ця нова зоря, що народиться цієї ночі. Але яку долю матиме дитина, що народжується зараз у землянці над Россю?
Для Добрию то не байдуже. Жінка, що стогнала й кричала в земляяці, була його сестрою, в ній текла та ж сама кров, що й у Добрині, — кров Анта, діда Уліба, Воїка... Їхня ж кров буде і в новонародженій дитині, кров полянського роду...
Але буде в дитини й інша кров, і коли Добриня думав про це, холодок і трепет пробігали по його тілу.
У землянці пролунав дитячий плач; здригнувся на кручі над Россю Добриня, зняв з голови шолом, поклав руку на криж меча.
У землянці рипнули двері, звідти вийшла Желань.
— Це ти, Добрине?
— Я, Желань...
Тоді вона сказала одно слово:
— Син...
І стала швидко з цебром спускатись до річки.
А Добриня зайшов до землянки. Місячний промінь доходив до кутка землянки й освітлював голову Малуші й груди. Вона стомленими, глибоко запалими очима дивилась на нього, показала очима біля себе.
Там лежало дитя — її син, що тільки-тільки з'явився на світ. Він ще не знав і не бачив світу, але хотів іти в цей світ, хотів жити й так голосно кричав.
Добриня ступив уперед і поклав на землю біля ложа свій шолом, зняв з пояса й поруч із ним поклав і меч...
Здивованими очима дивилась на нього Малуша.
— Кланяюсь тобі, княжичу! — промовив Добриня.
— Буде він Володимиром, — сказала Малуша, — так велів батько...
— Здоров будь, Володимире! — проказав ще раз Добриня. — У тебе добре ім'я. Нехай боги допоможуть тобі володіти миром у Руській землі, нищити ворогів. Дай боже!
Малуша заплющила очі. Добриня вийшов з землянки. Повз нього з повним цебром від берега поспішала Желань.
Підійнявши голову, Добриня дивився на небо, що глибоким бездонним шатром висіло над землею. По праву руку над Россю, де плив місяць, небо було світле, там зорі ледь окреслювались, тліли. А на півночі й сході небо було темно-синє, глибоке, і в ньому, як зсипище перлин, мінилися, переливались, грали барвами великі й дрібні зорі. Де ж, думав Добриня, між цими зорями та нова, що запалилась цієї ночі, де зоря Володимира, сина Святослава? Ця зоря вже горіла, вона мусила горіти. Але Добриня був у землянці, коли вона запалювалась, й тепер уже не міг знайти її в морі зірок, що грали перлинами, мінились, сяяли, як холодний срібний пилок у високому бездонному небі.
Тієї ж ночі, коли місяць почервонів і став схилятись до лісів потойбіч, а чорна тінь від скель закрила плесо Росі, кручі, а потім і землянку над ними, з Будутина виїхав вершник.
У полі не видно було шляху, у долинах клубочились тумани, вони повзли, затягали все навкруг. Але вершник твердо сидів у сідлі, він добре знав шлях у полі, щосили гнав коня, і луна копит, як це буває перед світанком, широко летіла навкруг.
То мчав до города Києва Добриня, він хотів швидше привезти до княжого столу звістку про те, що в Будути-ні над Россю народився від рабині Малуші Володимир, син Святослава.
5
І знову доля ще раз усміхнулася Малуші...
Щастя матері! Уже в ту ніч, коли біля грудей лежала рідна дитина, жадібно п'ючи материнське молоко, вбираючи її сили, Малуші було невимовне радісно, вона була по-справжньому щаслива.
Усе минуле, яке б воно донедавна не було важким і страшним, одступило від неї, як буря на Дніпрі. Тепле, ніжне тіло сина лежало поруч її тугих, наповнених молоком грудей, вона проводила рукою по цьому тілу — голівці, спині, ніжках, — і це ніби заспокоювало, втішало.
Вона лежала на ложі в кутку землянки, що вимощене було з трави, під нею була звичайна ряднина, твердий узголовник в головах, на долівці поруч стояло цебро з водою із Росі, кухоль, миска з юшкою. Низько звисала сплетена із лози й присипана землею стеля, з якої вряди-годи сипались грудочки. В землянці не горіло світло, тільки через душник сюди вривався зеленкуватий місячний промінь. А їй здавалося, що в неї найкраще в світі ложе, є в неї все, чого тільки може бажати людина, є в неї й найголовніше, найбільше — щастя.