От про все це й думав княжич Святослав, стоячи в надвечiрнi купальської ночi бiля вiкна терема. I чомусь йому знову стало невесело, тоскно, чомусь захотiлось залишити свiтлицi, де за день розпеклось стало гарячим повiтря, захотiлось вийти разом з усiма на луки над Почайною, когось шукати i когось зустрiти.
Бажання було настiльки непереможним, що княжич не витримав, одягнув темне платне, накинув на плечi корзно, непомiтно залишив Гору, перейшов мiст i попрямував до Почайни.
2
Разом з iншими дворянами на свято Купала пiшла й Малуша. Ще дома, в рiдному селищi, любила вона свята; холоднi, але гомiнкi вечори Коляди, веселi днi веснянок, заквiтчану вогнями нiч Купала, п^янi вiд олу й медiв обжинки. Маленька дiвчинка у подертiй сорочцi стояла тодi оддалiк вiд усiх, боялась пiдiйти до гурту, але їй було так радiсно.
Свята в Києвi ще бiльше вабили Малушу. Тут так багато вогнiв, так клично звучали пiснi! I все ж вона — проста дворова дiвчина, а пiзнiше ключниця — i на цих святах стояла осторонь, боялась влитись у гомiнкий, веселий натовп, де веселились i подоляни, i дiти майстрiв з передграддя, i навiть боярськi та воєводськi дiти.
Вони завжди кликали Малушу погуляти з ними. Особливо кликали, просили пiти з ними на свято гриднi з Гори. Та й як їм було не кликати її? Вона вже не та маленька, худенька, перелякана дiвчина, що тремтiла колись у лодiї, що їхала, зщулившись пiд щитом, на Гору.
Малуша змiнилася. Коли б батько вигадував їй iм'я тепер, то, напевно, назвав би не Малушею, а знайшов якесь iнше слово — теплiше, краще!
Вона витяглась, була ставна, мала тугi, пружнi ноги, виразно окресленi стегна, тонкий стан, у маленьких її грудях було ще щось дитяче, але разом i достигле — жiноче, звабне. Вона мала округле обличчя з устами, що нагадували пелюстки квiтки, невеликий лукавий носик, темнi брови й чудове русе волосся.
Але найбiльше вражали її очi — карi, глибокi, живi, що вiд одного холодного слова могли затьмаритись, а вiд найменшого сонячного променя — засвiтитись. Тiльки на людях нiколи вони не були смутними, але й не свiтилися, бо Малуша жила на Горi.
У цю нiч, наблизившись до натовпу, Малуша забула про Гору й терем, її охопило приємне збудження, вона стала в коло, що оберталось круг вогню. Разом з iншими дiвчатами, мiцно взявшись за руки, тiкала, коли юнаки хотiли їх улоскотати. Коли ж дiвчата й юнаки почали стрибати через вогнi, Малуша довго боялась, вагалась, а потiм скiльки було сили в ногах побiгла, одiрвалась вiд землi, пропливла над багаттям, стала на ноги, але не зупинилась, а побiгла далi, щоб зробити коло i, повернувшись, знову стрибнути через вогонь...
Так вона робила не раз. Купало — великий чародiйник, i той, хто приходить на його свято, нiби випиває мiцного вина. Малуша також сп'янiла, зникли кудись її страх i вагання, тепер вона була, як i всi, в полонi у Купала, у вирi любовi.
А хiба вона не мрiяла й не думала про кохання? За тяжкою роботою у неї не вистачало часу спочити, помрiяти. Та вже не раз увi снi хтось нiбито бажаний i дивно знайомий приходив до неї в хлiвину, не раз вона, жахаючись, прокидалась серед ночi, бо здавалося — тiльки-но хтось був поряд з нею, пригортав до себе, схилявся, так близько свiтились, пломенiли його очi...
— Рятуй мене, Перуне, рятуй, — шепотiла тодi вона й торкалась рукою обереги — материного дарунка, богинi Роженицi.
Зате тепер вона робила, як усi, i, як усi, могла дати волю душi своїй i серцю. Ще стрибок, ще один стрибок, ще один стрибок, Малушо, священний вогонь Купала очищає тiло, вiн наближає любов.
А коли дiвчата почали заплiтати вiнки й пускати їх у Почайну, щоб запитати в долi, чи судилося їм мати пару, а якщо судилось, то з якої дороги, сплела вiнок i Малуша. Хiба ж їй, як i всiм, не цiкаво було дiзнатись, попливе її вiнок чи потоне, знайде вона собi пару чи нiколи не знатиме любовi?
Так, пустивши вiнок на воду, й пiшла вона понад берегом, пильно придивляючись, чи тоне вiн, чи пливе. Якщо ж пливе, то куди, до кого?
Вiнок не тонув, вiн плив i плив, у пасмугах вiд вогнiв, що грали на плесi, на водi вимальовувалось його темне коло.
I раптом Малуша побачила, що хтось невiдомий з'явився перед нею, а далi схопив її за руки.
— Хто це? — сполохано крикнула вона.
— Невже ти мене не впiзнала? — почула Малуша знайомий голос.
— Княжич Святослав?
— Так, це я... А чого ж ти злякалась?
— Я прийшла з дворянами поспiвати й стрибати, пустила свiй вiнок, пiшла за ним...
— То добре, Малушо... Сам Купало привiв тебе сюди...
— Ой нi, княжичу... Це — нещастя, тут так темно... i я вже пiду назад до вогнища. Там усi дворяни...
— Нi, ти нiкуди не пiдеш...
— Чому, княжичу? Як же так, що я нiкуди не пiду...
— Так, Малушо! Сiдай ось тут, на кручi, i я сяду бiля тебе...
Вона сiла, бо княжич не випускав її руки. Його рука була така дужа й гаряча. Сiла вона й тому, що не могла перемогти зваби цiєї неспокiйної, тривожної ночi...
Якусь хвилину мовчали. До них долiтали звуки купальських пiсень, тихий сплеск води, чиїсь голоси в темрявi, але все це було так далеко.
— Ти вiриш у долю? — запитав Святослав.
— Вiрю... нi, не вiрю! — знiтившись, вiдповiла вона.
— А для чого ж ти пускала вiнок? Адже хотiла знати, куди вiн припливе?
— Хотiла.
— Отже, ти вiриш у долю. Вiрю в неї i я. Так мене навчив Асмус.
— Але доля, княжичу, обдурює, їй не можна вiрити.
— Нi, вона не обдурює, — впевнено сказав вiн, — i їй вiрити треба.
Випустивши руку Малушi, Святослав довго сидiв I дивився на чорне плесо, немов мiг там щось вчитати.
— Ти колись думала про мене? — раптом запитав вiн, обернувшись до неї, i вона побачила його освiтленi вогнями очi й вуста. Тiльки цi очi й вуста тепер не були злими, як у теремi на Горi, а такими, якi вона бачила увi снi.
— Я думала про тебе, — щиро призналась вона, — i завжди боялась... Коли ти говорив, коли мовчав... i гримав на мене.
— А може, — сказав вiн Малушi, а бiльше, мабуть, собi, — може, я був суворий з тобою i гримав через те, що любив тебе?
— Ой княжичу, — жахнулась вона, — навiщо говорити такi слова, та ще в нiч на Купала? Ти робив як треба, бо сам княжич, а я роба. Хiба ж можна воднораз ненавидiти й любити? — Вона знайшла силу стримано засмiятись.