Почувши далекий клич, княжич Святослав не когось посилав, а сам з малою дружиною переїжджав Днiпро, мчав гостинцем, що вився на схiд сонця, часом завертав праворуч до Переяслава й Роднi, шугав вгору по Деснi — до Чернiгова.
Вони завзято шукали ворога. Це були печенiги, чорнi булгари, загони великих орд, що блукали за Iтилем-рiкою. Як татi, вони ночами скрадались у полi, пiдбирались до городищ i сiл, блискавицею падали на мирнi хижi, грабували статки, забирали худобу, вбивали людей, а юнакiв та дiвчат гнали в неволю.
Не раз княжич Святослав iз дружиною своєю стикався iз цими ворогами їхньої землi. Вiн iшов по слiду, шукав їх у байраках i ярах, проходив лiси, що перетинали шлях, мчав у широкому полi, де пiд копитами шумiла тирса, високi могили вказували шлях, а на обрiї вставало марево.
Часом це було й не марево. То, пiдiймаючи позад себе стовпи куряви, мчали в безвiсть, до Iтиля-рiки, чужинцi, то вони везли з собою добра Руської землi, гнали худобу, вели людей.
Мов вiтер, мов грiм, що котиться i все пiдсилюється в безмов'ї, мчали в полi вої княжича Святослава, а попереду летiв вiн сам — рiшучий, дужий, безжальний.
I вони здоганяли орду, стикалися з нею, рубались, одбивали своїх людей, гнали хижакiв далеко в поле, нищили, вбивали. I це княжич робив охоче, любо, бо захищав рiдну землю, людей її.
На все життя залишилась у нього й пам'ятка про цi днi. Одного разу, наздоганяючи орду, вiн стикнувся вiч-на-вiч з її каганом. Трохи косоокий, темний, iз вишкiреними зубами, каган був великий, спритний, мiцний i, всю силу свою вклавши в шаблю-кривульку, накинувся на княжича Святослава.
Святослав бився з хижаком-ординцем мечем свого батька. Цей меч зробили князевi Iгоревi кузнецi-умiльцi з Роднi; був вiн обоямогострий, харалужний* (*Харалужний — загартований.), iз золотим крижем, срiбним яблуком, всипаний камiнням-огнивом. Меч цей розсiкав на льоту лист, дерево нiби зрiзував...
Але клятий ординець все викручувався, був у нього верткий кiнь, не раз i не два каган залiтав до княжича з спини.
До Святослава квапились вої, що, женучись за ордою, розсипались у полi. Вони помiтили небезпеку, що загрожувала князевi, й поспiшали до нього. Але коли б княжич не був смiливий i дужий, вони б не встигли. Каган вкрай оскаженiв, люто одбивався, налiтав на нього. Один раз ударив по головi, ще раз — у груди. Та княжич втримався в сiдлi й ударом меча обiрвав життя кагана. Коли всi примчали, каган конав у густiй тирсi. Але i в Святослава була поранена голова, перебите ребро.
Але що цi рани? На, молодому тiлi все швидко заросло, все забулось, i вiн через короткий час знову мчав на чолi своєї дружини в полi, вечорами спочивав десь на високiй могилi, слухав цiкавi розповiдi Асмуса, а навкруги бiля вогнища сидiли вої.
Як дозвiльне було їм всiм у цьому полi! Десь далеко була Гора, тiуни, бояри, воєводи, десь там був брат Улiб, що з ненавистю в очах дивився на брата. Тут навкруги були тiльки земля та небо, високi могили, у туманах могли спокiйно спати городища й села.
I, лежачи на теплiй землi, слухаючи, як десь далеко-далеко в полi перекликається сторожа, вiн довго дивився на зорi, а потiм нiбито легко злiтав до них на невидимих крилах i мiцно засинав.
Та чим сильнiше буяла весна, чим дужче пахли трави й квiти в полi, тим настiйнiше в душу княжича Святослава заповзала якась тривога, неспокiй. Часом бувало так, що, їдучи в полi, понад лiсом чи рiкою, вiн раптом зупиняв коня, довго дивився поперед себе, немов ждав, що от-от хтось з'явиться в холодку дерев. Часом не знати чого у нього починало шалено битись серце, йому здавалось, що вiн щось забув взяти з собою в дорогу, щось дуже дороге покинув у Києвi. I вiн завертав коня, поспiшав з поля до Києва, але не бачив, не знаходив там бажаного.
I все частiше i частiше мучило його безсоння в безлюддi й безмов'ї полiв. Вiн лежав, чогось ждав, чогось бажав, серед зiрок на небi починав шукати найкращi, любi оку... Вiн i знаходив їх — це були двi привабливi голубуватi зiрки, що висiли, як сестрицi, на пiвнiчнiй удолинi неба i мiнились, грали, як перли.
Не маючи сили одiрватись вiд краси їх, вiн хотiв, як i ранiше, линути, летiти на незримих крилах до них, але не мiг, вiї його не склеплювались, сон не приходив.
Двi зiрки, як здавалося йому, свiтились все дужче й дужче, не вiн, а вони дивились на нього, кликали, манили. З зусиллям вiн зрештою одривав вiд них очi, пiдводився, вставав, поглядав на повите нiчною iмлою поле, на могилу, на схилах якої то тут, то там просто неба лежали i вже спали гриднi, глибоко дихав настояним на євшанi й м'ятi повiтрям, знову лягав i склеплював повiки...
Та через короткий час очi його розкривались i чомусь одразу ж прикипали до тих самих зiрок-сестричок. I здавались вони вже не зiрками, а очима — знайомими, любими, рiдними...
Засинаючи, княжич Святослав намагався пригадати, чиї очi нагадують йому цi зiрки?
Пережив Святослав i ще одне — смерть свого вуйка Асмуса.
Вiн помер, як належить воїну, — рано, на свiтаннi, коли роса стає такою важкою, що сама сиплеться з трав, коли у полi нiмiє все навкруг i владує одвiчна тиша, коли сонце на сходi починає пiднiмати iз-за обрiю супроти ночi блискуче лезо свого меча...
На свiтаннi Асмус почув за Россю тупiт коня й свист i одразу ж тихо, щоб не розбудити Святослава, встав, узяв з собою кiлькох гриднiв i помчав удалину, де ще стояла нiч i колихалися тумани.
Гриднi повернулись i привезли з собою тiло Асмуса. Там, за Россю, в лугах, були три печенiги. Асмус iз гриднями довго гнались за ними й скарали, але один iз печенiгiв в останню смертну хвилину натягнув тятиву лука й послав стрiлу, що вцiлила Асмусу в серце.
Смерть Асмуса глибоко засмутила Святослава. Коли вiн стояв над його могилою, то вiдчував, що прощається не тiльки з вуйком, а з чимсь бiльшим, iз людиною, частку душi якої вiн увiбрав у себе й нею жив.
"Прийми його, Перуне, у свої оселi, — думав Святослав, — а коли менi доведеться прощатись iз свiтом, то хотiв би померти так, як Асмус!"
Коли вийти за древню Родню* (*Родня стояла на горi, нижче вiд сучасного Канева.) й стати край Княжої гори, над самим її краєм, де спiють нинi хлiба, буйно ростуть трави, цвiтуть квiти, опадають туманами й знову пливуть над безмежними просторами хмари, — там i є могила Асмуса!