— Диви, як ти прибралась! — промовила ключниця й пильно глянула на бiлу вишивану сорочку дiвчини, на її строкату плахтину, на усерязi, в яких таємничими зеленими вогниками поблискували камiнцi.
Дiвчинi здалося, що в словах ключницi звучить якийсь осуд. Але ключниця дивилась на Малушу такими теплими очима, голос у неї був такий сердечний, що дiвчина заспокоїлась.
— Що ж, Малко, — сказала ключниця i чомусь важко зiтхнула, — скоро свiтатиме, а в нас ще доста роботи. Ходи сюди!
Бородатий чоловiк, що порався, бурмочучи щось про себе, з цурками, дiвчина, яка пильнувала за корчажцями, здавалось, не помiтили навiть, що в хижi з'явилась ще одна iстота. Може, їм нiколи було помiчати, хто ще прийшов на пiдмогу, може, було байдуже, хто ще подiлить їхню долю. Так чи не так, а для Малушi сталось на краще. Вона, напевне, нiкому тут не заважала, тож i для неї знайшлися мiсце й робота.
А роботи в хижi справдi вистачало. Ключниця послала Малку набрати води з джерела — одразу за хижею, дала помити кiлька корчажцiв, ночви, дерев'янi миски, ложки, загадала замести смiття в хижi, помити стiл i лави.
Малуша поралась спритно, швидко, робота нiколи не лякала її, бо так вона з самого малку працювала ще й у матерi, в рiдному своєму домi, мала вона мiцнi руки, пружнi ноги. Коли б Малуша була бiльш спостережливою, то, напевне, помiтила б, як ключниця Ярина раз i другий глянула в її бiк, посмiхнулась i задоволене хитнула головою. Помiтила б вона, мабуть, i те, що коли горнцi на вогнищi закипiли, дiвчина, яка поралась бiля них, пiдвела голову, поглянула на Малушу, одвернулась, знову поглянула... I в очах у неї заграли недобрi, злi вогники.
Проте Малуша цього не бачила, не звертала уваги. Вона думала: де ж той терем, який недавно уявляла, бiля якого була так близько? Де княгиня Ольга і рiзнi князi?
А терем був поряд! Страви на вогнищi готувались для князiв. Це були багатi, смачнi княжi страви. Ключниця Ярина пильнувала, як закипають корчажцi, але час вiд часу виходила в дверi, що вели ще до однiєї хижi. За цiєю ж другою хижею Малуша побачила високу, освiтлену, блискучу свiтлицю.
Лише одну мить, замiтаючи бiля дверей, Малуша бачила свiтлицю, але й цього було досить, щоб вона зрозумiла: ото i є княжий терем, то, либонь, стравниця, там снiдатимуть княгиня Ольга, рiзнi князi, воєводи, бояри.
I от вони прийшли. Малуша одразу помiтила, що це сталось. Там, у свiтлицi, почулись кроки й голоси, бородатий чоловiк i дiвчина, що порались бiля вогнища, схопились на ноги, до хижi швидко вбiгла ключниця Ярина.
Вона нiби аж змiнилась — вирiвнялась, посуворiшала. В руках у неї було срiбне блюдо, на якому стояло кiлька мисок. Поспiшаючи, Ярина пiдiйшла до корчаг, у яких варились страви, уполовником налила в миски юшки, пiсля чого повернулась до свiтлицi.
Так вона приходила кiлька разiв, приносила порожнi миски, брала в сусiднiй хижi новi, клала в них варене м'ясо, сочиво, наливала медовий узвар. I увесь цей час у свiтлицi було тихо, тiльки Ярина все ходила туди й назад. Нарештi знову почулись голоси, залунали й десь затихли кроки, а тодi Ярина повiльно вернулась до кухнi.
— Князi поснiдали, — промовила вона i важко сiла на лавi в кутку.
Малуша поглянула й не впiзнала Ярини. Важко вiддихуючи, опустивши натрудженi руки, схиливши до грудей голову, стомлена, блiда, iз зернятами поту на чолi, сидiла на лавi ключниця великої княгинi, якимсь тьмяним поглядом дивилась на вогнище, що починало пригасати, уста її, здавалося, щось шепотiли.
Але нiхто не почув слiв. Вже голоснiше вона сказала:
— Путшо! Пракседо! Сiдайте їжте самi. Бородатий Путша i Пракседа, що порались бiля вогнища, сiли до столу в кутку, де горiв свiтильник, взяли миски з княжого столу, в яких залишались страви, мовчки й жадiбно, розриваючи м'ясо руками, заходились їсти.
— I ти, Малко, їж, — тихо промовила ключниця, помiтивши, що дiвчина стоїть серед хижi.
Малуша сiла й собi. Залишки з княжого столу були такi смачнi. Але їла вона мало, все поглядала на ключницю Ярину, що сидiла стомлена в куточку. Мало їла вона й через те, що вiдчувала на собi очi дiвчини Пракседи. Цi очi були хижi, злi, а чому — того не знала Малуша.
5
Добриня був задоволений. Чого могла ждати Малуша в Любечi у холоднiй, убогiй хижi батька?! А княжий двiр багатий, i дворяни — неабиякi люди, їм заздрить весь город. Пiд рукою в ключницi Ярини Малушi буде добре, вона пiдросте, збере якесь добро, може, ще й полюбиться комусь iз гриднiв тут, на Горi?!
"Нi, — думав вiн, — не по правдi дiють нашi гриднi, обзиваючи ключницю Ярину недоброю та ще й злою. Яка ж вона недобра й зла, коли так тепло зустрiла Малушу, поговорила з нею, а тепер взяла до себе, на двiр княжий".
Тому Добриня дуже зрадiв, коли, повертаючись вiд княжого терема, куди вiн одвiв Малушу, побачив коло своєї хижi якогось гридня, а придивившись, пiзнав у ньому Тура.
— Не спиш? — здивувався Добриня.
— Тiльки-но прокинувся, вийшов, — вiдповiв Тур, хоч справдi прокинувся разом з Добринею i тодi ж вийшов з хижi, стояв пiд стiною, чув, як Добриня будив Малушу, пiшов з нею.
— Я оце Малушу одводив, — сказав Добриня.
— Куди?
— На княжому дворi вона тепер працюватиме, — гордовито похвалився. — У княжих теремах...
— У теремах? — щиро здивувався Тур.
— А так... побачила її тут, у саду, ключниця Ярина, поговорила, велiла привести до себе.
— То це не в теремах, а коло Ярини, на кухнi, — полегшено зiтхнув i стиха засмiявся Тур. — Що ж, Добрине, це добре. — Вiн помовчав трохи й додав: — Бач, Добрине, немарно я говорив, що коли жона пiд щитом виїжджає на Гору, то жде її тут велика честь i щастя.
— Ой Туре, Туре, — вiдповiв Добриня, — де вже нам та честь i щастя. Горе та лихо поруч з нами ходять.
— Хто знає, — вiдповiв на це Тур. — Ти на себе, гридня, не рiвняй, а в теремах княжих ми не бували. Добре, коли там пощастить Малушi i коли їй поможуть добрi люди.
— Що ти говориш, Туре! — запально крикнув Добриня. — Потрапити до княжого терема — велике щастя!
— Темнi тереми княжi, — сказав дуже тихо Тур, — i не вiдаємо ми, що там буває... Помолимось Перуну, щоб Малуша була щаслива.