— Слухай, гридне, — промовила тодi Ярина. — Та що ж то є за дiвчина?
Добриня поклав на траву сiдло, витер спiтнiле чоло й сказав:
— Це моя сестра.
— Так чому ж вона тут? — ключниця показала на голубник.
Добриня безнадiйно махнув рукою й виштовхнув Малушу поперед себе.
— А що я мав робити? — показуючи на дiвчину, запитав вiн. — Поїхав я нинi до Любеча, сам я звiдти, батько там у мене, мати, був дiд Ант... та ось ще сестра Малуша... Приїхав я, подивився, дiда Анта немає — помер вiд печенiзької стрiли, все добро дiда добрi вуйки забрали, батько й мати голоднi, назi, i оця — Малуша — загибає. Адже загине, загине, бачу, сестра. А вона менi люба. Ти не дивись, ключнице, що вона така занехаяна, квола. Вона хороша сестра. Адже так, Малушо? Ну, говори!
Малуша мовчала, та й що вона могла сказати?
— От я й привiз її сюди, — сказав Добриня. — Нехай, думаю, буде бiля мене тут, на Горi. А далi, вже коли привiз, замислився: що менi з нею дiяти? Роботу знайти — а де, жити сестрi треба, а куточка немає. От з гриднями надумали — нехай живе Малуша тут, на голубнику, разом з птахами, а їсть те, що лишається в моїй мисцi.
Ярина подивилась на Малушу, що, опустивши руки, стояла перед нею, й тепла посмiшка зiгрiла тепер обличчя старої ключницi, їй сподобалось, що Добриня так просто й одверто розповiв про свою сестру, подобалась їй i сама дiвчина з великими карими очима, що так допитливо дивилась на неї.
I ще вiдчула Ярина, як болять у неї всi костi, пригадала розмову з княгинею Ольгою, подумала про те, що треба їй когось на пiдмогу собi брати, бо скоро-скоро зовсiм працювати не зможе.
— А що, — замислившись, вголос проказала свої думки Ярина, — коли б я взяла твою Малушу до двору? Там i для неї робота знайдеться.
— Матiнко ключнице, — крикнув Добриня, забувши, що всi гриднi бояться й цураються Ярини, — та коли б ти взяла її до двору, я б тобi дякував, доки живу, довiку!
— Не треба менi дякувати, — зiтхнула Ярина, — там, у дворi, дiвчинi також буде нелегко. Поки мала — небагато роботи з неї запитаю, бiльша стане — ой, багато доведеться працювати. А ти не боїшся, Малушо, йти до княжого двору?
— Не боюсь, — тихо вiдповiла дiвчина.
— То приведи її завтра рано-вранцi до мене, там бiля терема є хижа. Та обмий її, чисту сорочку одягни. Чи є в тебе сорочка?-запитала вона в Малушi.
— Є сорочка! — радiсно вiдповiла Малуша, пригадавши про материн вузлик.
— Буть по цьому, — промовила ключниця й рушила стежкою до терема.
4
Ще було далеко до свiтання, коли хтось кiлька разiв штовхнув Малушу в плече. Не розумiючи, де вона опинилась, хто її будить, здригаючись вiд холодного повiтря, що струмувало навкруг, вона заходилась обома руками протирати очi.
— Ходiмо, Малко, скоро вже день... — почула вона знайомий голос.
Аж тодi Малуша зрозумiла, що сидить вона на голубнику, пригадала минулi днi, i особливо останнiй день, коли вони з братом зустрiли в саду ключницю Ярину i коли Добриня пообiцяв їй вранцi привести сестру до княжого двору.
— Я зараз... зараз... — прошепотiла Малуша, миттю схопилась на ноги, у темрявi знайшла вузлик — материн дарунок, — швидко одягла чисту вишивану сорочку, обгорнулась плахтиною, завинула пояс, перевiрила, чи не повипадали з вух її усерязi* (*Усерязi— сережки.) iз зеленими камiнчиками, взула постоли й стрибнула на землю, де вже стояв i нетерпеливився Добриня.
— То й пiшли! — глухо сказав вiн.
Було непривiтно, похмуро, сiро. Iз-за стiн города, вiд Днiпра, виривався й проймав тiло гострий вiтер, низько над Горою, торкаючись дахiв теремiв, пливли й сiяли мряку важкi хмари, з трав бризкала холодна роса.
Але Малуша не зважала на вiтер i мряку, думи її летiли в терем, де судилося їй служити. Вона уявляла його високi свiтлицi, княгиню Ольгу й рiзних князiв у бiлих одежах, у золотi, срiблi, багато речей, назви яким не знала, i все те було високе, свiтле, блискуче.
Серед багатства й блиску вона бачила й себе. Правда, Малуша стояла десь у куточку тонкою бадилинкою, коли йшла — нiхто її не помiчав, коли говорила — голосу її не було чути.
— Ти ж слухайся Ярини, — тихо радив, крокуючи поперед сестри, Добриня. — Жона вона могутня, дужа, у неї ключi вiд усiх теремiв — ключниця самої княгинi Ольги.
— Я слухатимусь, — вiдповiла Малуша, швидко ступаючи по травi, з якої бризкала й сiкла голi ноги холодна роса.
Так вони дiйшли до княжого терема, де зустрiли нiчних сторожiв. Добриня їх знав, це були його ж друзi — гриднi, i тому перекинулись з ним кiлькома словами. А потiм Добриня взяв Малушу за руку й швидко повiв її округ княжого терема, на задвiрки.
Там, хоч нiч ще не минула, було людно й шумно, бiля клiтей ворушились постатi чоловiкiв i жiнок, десь форкали конi, бряжчало залiзо, подекуди у вiконницях i дверях свiтились вогники.
На один з цих вогникiв i пiшов Добриня. Зупинився перед якоюсь хижею.
— Ти стiй тут, — сказав вiн, — i жди мене.
I зник у дверях хижi, де чулись голоси й горiв вогонь.
Коли Малуша залишилась сама, їй стало дуже страшно. Знала, куди привiв її Добриня, а все ж їй здавалось, що з темряви от-от вирне якась потвора й схопить її. Найбiльше ж вона боялась того, що Добриня, повернувшись, скаже, що роботи для неї тут немає, що її не вiзьмуть до княжого двору... I через те почала тремтiти вiд холоду, вiтру й дощу так, що аж зуби цокотiли.
Проте боятись, як виявилось, було нiчого. Через короткий час постать Добринi окреслилась на дверях хижi, поруч iз ним Малуша побачила постать жiнки, з якою вони напередоднi розмовляли в саду, — могутньої, дужої ключницi Ярини.
— Малко! — крикнув у темряву Добриня. — А йди-но сюди!
Вона одразу вихопилась вперед i потрапила в промiнь свiтла, що сягав з хижi.
— Ходiмо, Малко! — озвалась до неї ключниця, перебираючи ключi бiля пояса. Добриня вiдступив у темряву, i там лунко загримiли його кроки, а Малуша зайшла до хижi.
Так вона потрапила до княжого терема, про який мрiяла i який уявляла таким високим, блискучим...
Але де подiлися мрiї Малушi?
У кутку хижi горiв свiтильник, i в кволому його свiтлi вона побачила темнi, складенi з важких колод стiни й низьку, також темну, стелю. Посеред хижi горiло на камiннi вогнище, дим вiд якого викочувався через широкий комин, бiля вогнища порався, роздуваючи жевриво, бородатий лiтнiй чоловiк. Одна дiвчина клала щось у корчажцi, якi стояли на гарячому вугiллi.