Князь Святослав кинувся травами, бiжить, нiби летить, ламає гiлля шипшини з червоним ягiддям, що ранить йому руки, вiд чого закипає кров, бiжить з пагорка на пагорок до Днiпра. От i став перед Малушею.
Тiльки чому ж, — цього нiколи не бувало в снах ранiше, — у Малушi такi невеселi очi, чому зiрвалася в неї з очей i покотилась по щоцi перлиста сльоза, чому скорбнi, стиснутi в печалi її уста?
"Малушо! Усладо моя, Малушо! Що з тобою?"
А вона не простягнула, а звела руки над його головою, нiби осiняла його. Очi були тi ж самi, але материнськi, уста не ворухнулись, а вiн почув:
"Спочинь, княже, спочинь!"
I вiн послухав її, бо вiдчував, що йому справдi дуже хочеться спочити. Сiв, прилiг на землю. I Малуша сiла над ним, поклала руки на його голову, над собою вiн побачив її очi.
"Спочинь, княже, спочинь! Ти довго шукав, а я тут... Земля та я, i ти тут, княже мiй!"
Але що це? Тiльки-но вiн бачив над собою очi Малушi, а от це вже й не її очi, а двi зорi, якi княжич бачив давно-давно, ще тодi, коли вони в полi ночували з вуйком Асмусом.
"Спочинь, княже, спочинь!"
Зорi-сестрицi горiли над ним, вони були дивно привабливi й теплi. Чому ж вони летять вiд нього, летять так, що в небi чути свист, крик?
Невiдомо, чи довго спав князь Святослав. Але раптом крiзь сон вiн почув якийсь дивний звук i одразу ж прокинувся...
Сталось неймовiрне, страшне, те, чого нiхто не мiг ждати тут, на островi, цiєї темної весняної ночi. Десь у рiжку острова почувся дикий, несамовитий крик, що одразу ж повторився на всiх берегах i косах пониззя. Здавалося, що навкруг острова загомонiли, зашумiли самi днiпровi води...
Князь Святослав одразу ж схопився на ноги, зрозумiв, що до острова пiдпливли печенiги, оточили стан, накинулись на сторожiв, iдуть сюди. Князь Святослав пiзнав печенiзький крик — гасло до бою.
О поле битви! Воно страшне удень, коли людина очевидь iде на людину, коли на землю ллється гаряча кров, коли раз за разом по удару меча обривається навiки життя людське!
Але з чим зрiвняти нiчну битву на островi Григорiя, коли вої руськi пiсля важкої ратi й далекої дороги спочивали, а пiдступний ворог пiдстерiг їх i, мов тать, увiрвався в стан?!
Це була нерiвна битва, бо печенiги задовго до цього стежили, як коршаки, за руськими воями. Вони знали, де вої зупинились на нiчлiг, бачили, де ночують. Вої ж руськi не знали, звiдки на них упав ворог, вони бачили перед собою тiльки чорну нiч.
Це була нерiвна битва, бо руськi вої розтяглися по Днiпру, їх на островi було пiвтори-двi тисячi. А через Днiпро до острова на конях перепливло цiєї ночi вдвоє, а може, й втроє бiльше печенiгiв.
I все ж вої руськi боролись так, як завжди. Рубали ворогiв без пощади. Коли бачили смерть, приймали її смiливо. Помираючи, вiрили, що за них помстяться iншi.
Стан руських воїв був оточений, — князь Святослав зрозумiв це, тiльки почув навкруг крики печенiгiв. Отже, сторожа на островi знищена, допомоги ждати не доводиться, треба боротись самим.
Вiн дав знак — якщо його почує руський воїн, то зрозумiє князя, якщо почує печенiг — нехай стережеться,
— Вої руськi! — крикнув князь Святослав. — Становiться колом, я тут, потягнемо на печенiгiв!
I, перекликаючись один iз одним, вої руськi ставали в темрявi плече в плече, зливались у живу стiну, пiднiмали перед собою щити, нацiлялись гострими списами.
На початку цiєї сутички з печенiгами князь Святослав зумiв пiдiйняти, зробити коло, створити стiну проти печенiгiв, вiн на якийсь час врятував життя багатьом своїм воям.
Але печенiги лiзли щосили на стан князя Святослава, вони зрозумiли, що пiдкрастись зненацька i вирiзати всiх воїв їм не пощастило. Вони вiдчували, що перед ними виросла стiна воїв, тому за всяку цiну i чимшвидше намагались зламати цю стiну, бо вона могла обрушитись на них.
Над островом стояв рiзноголосий шум, луна його котилась над плесом i до обох берегiв. Десь у темрявi iржали сполоханi конi. Оточивши стан, несамовито, не стихаючи нi на хвилину, кричали печенiги. Руськi вої, пiдбадьорюючи один одного i наганяючи страх на ворога, не вiдставали вiд них. Навкруг бряжчали щити, дзвенiли мечi, свистiли списи, звiдусiль до неба лунали крики поранених i тих, що помирали...
I вже край стану почав виростати вал — там лежали трупи печенiгiв, там склеплювали очi, прощаючись iз зорями, руськi вої. Цей вал вимальовувався в темрявi як межа життя i смертi, вiн виростав, здавалося, до самого неба.
Увесь час князь Святослав рубався разом iз своїми воями. Вiн бачив, як смiливо помирають вони, але розумiв, що сила перемагає силу, їх мало — печенiгiв багато, їх буде ще менше, а по Днiпру пливуть на конях до острова новi й новi печенiги.
I ще раз князь Святослав спробував урятувати своїх воїв, протриматись до свiтання, коли, може, до острова допливуть iншi лодiї i коли вони повидному не прийматимуть вже удару, а самi накинуться на печенiгiв.
Вiн дав знак, слово князя воїн передавав воїну, i, вишикувавшись в кiлька рядiв, вони стали вiдходити до рiжка острова, де височiли скелi: там печенiги могли нападати на них тiльки з одного боку, тiльки там можна було втриматись.
Князю Святославу пощастило обдурити печенiгiв. Тiльки тодi, коли руськi вої налягли з одного боку, прорвали коло печенiгiв i, почепивши на спини щити, стали пробиватись до рiжка острова, тiльки тодi печенiги зрозумiли, що руський князь з воями своїми вирвався з кола, вiдходить од них i, може, сам збирається напасти...
Як оскаженiлi вовки, сунули вони тепер за руськими воями, спотикаючись в кущах i падаючи на камiння. Намагались забiгти наперед, стиснути їх з бокiв, утворити нове коло...
Поприще, може, два поприща, — як мало довелось пройти руським воям вiд їхнього стану до скелястого рiжка острова, але яким важким виявився цей короткий шлях! Уже нi з чого було вибрати в цю останню коротку годину перед свiтанком. Вирiшувалось — життя чи смерть. У цю коротку годину печенiги кинули на бiй все, що могли, руськi вої — що мали...
I руськi вої пробились до рiжка острова, вийшли на скелi.
За Днiпром свiтало. На темному небi стояли зорi. У цю передсвiтанкову годину вони горiли ще яскравiше, нiж уночi, променистi, свiтлi, ясно-зеленi, аж палахкотiли, переливались, мiнились високо вгорi. А край неба вже поволi прорiзалась сiра смужечка, дуже швидко вона почервонiла, нiби налилась кров'ю, далi порожевiла, зблiдла i нарештi набралась сили, засвiтилась, послала поперед, як гiнцiв своїх, промiння свiтанку.