Пiсля розмови з князем кесар Борис дав на честь його обiд. Тодi ожив палац болгарських каганiв, засяяли вогнi. Князь Святослав сидiв поруч iз кесарем i його жоною-василiсою, ще далi, за багатьма столами, — боляри, боїли, кметi. Вони їли, пили, жваво розмовляли мiж собою.
А за завiсами, як це робилось у Константинополi, стояв хор преславського собору, боляри зачинали:
— Многi лiта великому князевi Русi...
I хор спiвав:
— Многi лiта... Многi лiта... Многi лiта!..
Боїли кричали:
— Многi лiта кесаревi Борису...
I знову:
— Многi лiта... Многi лiта... Многi лiта!.. Так у спiвах, славослов'i знову у спiвах проминула добра половина ночi...
Князь Святослав повертався з Преслави до свого стану, що стояв у горах, пiзно. Нiч була темна, конi йшли сторожко, руки воїв лежали на мечах.
Десь далеко в горах була гроза. Вiдлуння грому не докочувалось сюди, до Преслави. Але час вiд часу низько над обрiєм на пiвденнiй, дуже темнiй, половинi неба пробiгала, як велетенська змiя, слiпуча блискавка. I тодi коротку мить видно було все, як удень, — скелi, дерева, що повисли над безоднею, вузьку стежку, по якiй їхали вершники, кожен камiнчик i бадилину. Пiсля цього дуже довго навкруг було темно-темнiсiнько, навiть звуки ставали глухiшими, невиразними. Здавалось, що вершники їдуть по дну моря.
I думав князь Святослав про сварожичiв, якi у таку нiч сходять з неба, потай скрадаються над землею, нацiляються, метають перуновi стрiли, нiчний вогонь, що пробиває скелi, палить дерева, попелить поля, стереже й людину...
А хiба не те саме робиться на землi? Небо й земля — як вони схожi! На бранях i в трудi живуть люди, ворогують i миряться мiж собою. Якщо труд — то труд, якщо брань — то брань; так, здавалося Святославу, i повиннi жити люди. Не осуджував вiн i чесної бранi, коли люди вiч-на-вiч сходились у полi, щоб мечем i списом розв'язати распрю свою...
Але все своє життя осуджував князь Святослав тих, що потай, як тать уночi, пiдкрадались до ворога, що не чесно йшли на распрю й брань, а заходили з спини, отак, як оце сварожичi вночi, блукали над стомленою, темною землею. I коли всi сплять, кидали перуновi стрiли.
I ще знав князь Святослав, що вiн довго й з великим трудом iде своїм шляхом, намагається розв'язати свої сварки з iмператорами й кесарями чесно, в бою. Але не всi вони отак чесно одбивають його меч, а намагаються дiяти пiдступом, лжею.
Лжу й пiдступи важко взнати. Десь ходить лжа близько вiд князя, хтось носить отруєну стрiлу бiля серця, поруч iз князем. Так хто ж серед людей на землi друг його, а хто ворог?
Князь Святослав навiть зупинив коня. Зупинила коней i його дружина. Нiхто не говорив. Усi думали, що князь щось почув чи побачив, нiхто не ворушився.
А князь сидiв на конi й дивився на пiвденну половину неба, де над обрiєм, над високими чорними горами пробiгали й пробiгали, як вогнянi змiї, слiпучi блискавицi, де били й били в скелi, лiси, городи перуновi стрiли.
РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ
1
Укладаючи з князем Святославом пiд Адрiанополем мир, iмператор Iоанн, звичайно, i гадки не мав його додержувати. I тiльки руськi вої рушили на Преславу й далi на схiд — став готуватись до вiйни.
У цiй новiй вiйнi Iоанн Цимiсхiй мислив дiяти не таку як ранiше. Уже восени за його наказом у Болгарiю було закинуто багато лазутчикiв пiд виглядом купцiв i тасинарiїв* (*Тасинарiї — мiняйли грошей.). Маючи при собi мiхи з грiшми, вони розсипались у болгарських городах i селах, купували, що потрапляло пiд руку, обмiнювали грошi, а в той же час дiзнавались про все, що цiкавило iмператора.
Повертаючись назад через перевали, лазутчики розповiдали, що Святослав iз своїм вiйськом пiшов далеко, аж до Дунаю, i залишив небагато воїв, якi стоять край гiр i охороняють Преславу, Плиску, Данаю.
Iмператор наказував лазутчикам добратись до Преслави, дiзнатись, де перебуває кесар Борис, зв'язатись з ним i болярами. Лазутчики розповiдали, що кесар Борис перебуває в Преславi, але нiхто не мiг добратись до нього.
Взимку Iоанн Цимiсхiй дав ще один наказ: перекинути через гори в Болгарiю загони монокурсiв* (*Монокурси — шкiдники, диверсанти.), якi б ховались у лiсах i горах, залiтали в села, грабували й убивали люднiсть, а всiм говорили, що вони — вої князя Святослава.
По всiй iмперiї в цей час збирали вiйсько, до Константинополя перекидались легiони з Азiї. I все це прямувало в Фракiю i Македонiю — там, у мiстах i селах вiд Солунi до Агатополя, над рiками Марiцою, Чунджею i Ардобою, на пiвденних схилах гiр озброювали i вчили друнги* (*Друнги — вiйськовi частини.) стратиги, топархи готували свої турми i банди* (*Турми й банди — ополчення.).
Вони вже стояли в бойовому порядку, на три-чотири милi загiн вiд загону, з тим, щоб перший загiн, побачивши ворога, дав гасло другому, той третьому, i так до самого стану й полководцiв; застави стояли й на всiх шляхах, що вели iз iмперiї на схiд i пiвнiч.
Цим численним вiйськом у Фракiї й Македонiї керували Вард Склiр з братом Костянтином i патрикiй Петро — кращi полководцi iмперiї.
Коли ж на узбережжi Пропонтиди зацвiла весна, а в горах, як доповiдали лазутчики, розтанули снiги й протряхли шляхи, iмператор Iоанн зробив великий вихiд iз Великого палацу до Влахерну, помолився там у храмi Спасителя i у храмi Богородицi.
Пiсля цього, просто з олтаря храму, Iоанн вийшов на стiну Влахернського палацу i довго дивився, як на плесi Золотого Рогу триста кораблiв провадять бiй з уявним ворогом: сходяться i розходяться на веслах, пiднiмають i спускають вiтрила, кидають на воду грецький вогонь. Це було захоплююче видовище: у вечiрнiх сутiнках пливли великi кораблi, на яких горiло безлiч свiтильникiв, над плесом Золотого Рогу переливались вгорi зорi.
Iмператор Iоанн був задоволений уявним боєм i, велiв видати всiм гребцям i воїнам, якi брали в ньому участь, нагороду. Друнгарiю ж флоту вiн велiв до свiтання вийти з Золотого Рогу, прямувати до гирла Дунаю й замкнути там вихiд лодiям князя Святослава.
Сам же Iоанн, розумiючи, що цим самим вiн починає вiйну проти Святослава i що тепер треба поспiшати, тiєї ж ночi виїжджає на колiсницi до Адрiанополя.