— Отже, навеснi знову вiйна?
— Я не почну вiйни, — твердо сказав Святослав, — але мушу бути готовим, якщо її почне Iоанн. А щоб вiн не захопив Болгарiї i щоб не впав хмарою на нас, я залишу воїв у Преславi i в усiх городах.
— Воля твоя, брате, — згодився Улiб. — Велиш — залишусь у Преславi...
— Навiщо тобi залишатись у Преславi, брате? — промовив Святослав. — Тут буде дуже неспокiйно, тому, хто тут сидiтиме, доведеться дивитись i за горами, i за кесарем Борисом.
— А хiба ти думаєш, брате Святославе, що я не зумiю дивитись i за горами, й за кесарем Борисом?
— Я цього не думаю, але маю багато воєвод, яким належить дивитись за горами i кесарем. Ми ж, князi, мусимо бути там, де й нашi вої, — над Дунаєм...
— Як хочеш, брате, — згодився Улiб. Великi темнi його очi, що дивились крiзь вiкно на далекi, повитi хмарами гори, були смутнi...
Там же, в Адрiанополi, князь Святослав зустрiвся з василiком Калокiром. Не сам вiн його шукав — увесь час, коли вої йшли по долинi, Калокiр їхав слiдом за ними. Коли василiки Iоанна прибули до Адрiанополя, вiн сховався вiд них. Тiльки ж був укладений мир, Калокiр з'явився до Святослава.
— Чолом тобi, княже, — почав, низько вклоняючись, василiк.
— Будь здоров, — вiдповiв князь. — Але чого ти тут? Я думав, що ти давно там, де тобi й належить бути...
— А де менi належить бути?
— Як де? У Константинополi...
— Нi, княже! — промовив Калокiр. — У Константинополь менi пiзно повертатись. Василiкiв, якi не зробили того, що їм доручали, iмператори висилають на далекi острови й ослiплюють... або ж топлять у морi...
— Чому, Калокiре? Адже ти зробив нiбито все, що треба було iмператорам. Вони хотiли, щоб я став на Дунаї, — я став там, хотiли, щоб я прийшов у Болгарiю й скорив непокiрних болгар, — я зробив i це...
— Але ж, княже, сталось i те, чого не хотiли iмператори, — ти боровся не з болгарами, а з кесарями, скоривши кесарiв, пiшов з болгарами на iмператора...
— Так, Калокiре, я пiшов тодi на iмператора, бо ж вiн уже стояв у Болгарiї.
— Це так, — розпачливо сказав Калокiр. — I з Києва, i навiть Дунаю я мiг повернутись до Константинополя як василiк. А повертатись з Преслави менi було пiзно, княже...
— Ти можеш повернутись до Херсонеса, до свого батька — протевона.
— А хiба Херсонес не iмперiя?! — з одчаєм крикнув Калокiр.
Князь Святослав подивився на кощаву, високу постать Калокiра i вiдчув огиду до цiєї людини. Зараз вперше, мабуть, за весь той час, вiдколи вiн знав Калокiра, князь вiрив йому так, як вiрять убивцi, що розповiдає про свiй злочин, як вiрять татю, що говорить про свою кражбу.
Бо з чим порiвняти зрадника, який у великому горi залишив свiй народ i пiшов на хлiби до ворога свого народу, зрадив потiм того, хто дав йому цей хлiб, i рушив до ворога ворогiв, думаючи про те, коли й як ще й його обдурити?! Нiкчемний, гидкий Калокiр, на цей раз вiн говорив правду — йому не було мiсця в Константинополi. Iмператор Iоанн знайде його i в Херсонесi, пiзно вже йому повертатись i у Вiрменiю, до рiдних колись людей! Така була доля зрадника Калокiра.
— Княже Святославе! — благальне сказав Калокiр. — Не жени хоч ти мене, адже я тебе не зрадив, був твоїм другом.
Другом?! Коли б Калокiр знав, як вразило й обурило в цю хвилину князя Святослава це промовлене ним слово. О, князь любив i поважав друзiв так само, як ненавидiв ворогiв. Та хiба може бути другом йому зрадник?
— Не клади образи в своє серце, — нiби вгадав його думки Калокiр, — я ще буду тобi дуже потрiбний. Ти станеш на Дунаї й потiм пiдеш на Русь, у майбутньому ти будеш ще часто говорити з iмператорами. Якщо я не потрiбен буду тобi як друг, буду свiдком у враждi з ними.
Князь Святослав замислився. Вiн знає цiну василiку! Калокiр уже не криється вiд нього, та й з чим може, здавалося б, критись спiйманий зрадник. Вiн говорить правду — вигнати зрадника легко, може, краще залишити його на страх iншим?
— Гаразд! — промовив i посмiхнувся князь. — Не криюсь, пiсля всього, що сталось, василiк iмператора не може бути другом руського князя. Але син протевона може бути, як усi, i йти разом з воями. Iди, iди, Калокiре!
Того ж дня, вже увечерi, Калокiр смиренно зайшов до намету князя Улiба — помолитись Христу...
У Преславi князя Святослава зустрiв кесар Борис. Помiтно було, що вiн разом iз боїлами своїми ждав київського князя. Борис зустрiв Святослава далеко вiд города, на першому перевалi.
У Золотiй палатi болгарських каганiв, де зiбрались усi боляри, визначнi боїли, кметi, кесар Борис говорив: — Я, з ласки твоєї, кесар, вiд боляр, боїлiв i всiх, iже суть пiд моєю рукою, — чолом тобi б'ю, великий княже Святославе, i дякую за те, що заступився з воями своїми за скривджених болгар, а сам уклав з iмператорами почесний мир...
— Не за себе я укладав мир, — сказав на це Святослав, — а також i за Болгарiю, хочу, аби була любов мiж нами, дондеже сонце сяє. I якщо ця любов буде суща, нам не страшнi й iмператори.
— То невже ж iмператор ромеїв посмiє зламати мир з тобою? — щиро здивувався кесар Борис.
— Якби я стояв пiд стiнами Константинополя, iмператор Iоанн не зламав би миру, — вiдповiв Святослав. — Я зробив, що мiг, ми умовились з iмператором, що вiн вийде з Болгарiї i йде до Константинополя, я залишаю Планину, iду до Дунаю...
— Важкi лiта починаються для Болгарiї, — злякано промовив кесар Борис. — На заходi в нас неспокiйно — мусимо боротись iз комiто лами Шишманами, тут — велика руїна, ти будеш далеко, аж на Дунаї, а потiм пiдеш на Русь.
— Так, — сказав на це князь Святослав, — вої мої рвуться на Русь, хочуть там бути, я також хочу бути в Києвi-городi. Але боюсь я за Болгарiю, боюсь за людей її i тому стану на Дунаї. До того ж осiнь, кесарю, пiзно вже рушати в море. А щоб було спокiйно на Планинi i в горах i щоб безпечно в Преславi, залишу я тут свiй полк i воєводу...
— Воля твоя, — тихо сказав кесар Борис. — Знаю, як тобi важко, i не хотiв би тебе утруждати, княже. Але коли так болiєш за нас, залиш полк у Преславi. Хто ж буде тут твоїм воєводою?
— Воєводою буде Свенелд, перший мiй муж.
— О, про воєводу Свенелда ми чули, — сказав кесар Борис. — За такого воєводу дяка тобi, княже.