Але Святослав розбив усi мрiї брата свого. Як великий князь i син Iгорiв, вiн, може, вчинив i справедливо — аще отчина iде на супостата, князi її мусять стати попереду воїїв. Великий князь Святослав велiв, а брат його, князь Улiб, мусив згодитись iти на ромеїв. Тим паче, що сам Святослав повiв воїв морем, а Улiба й Свенелда поставив на чолi ратi, яка йшла суходолом.
А потiм почалася брань — лютiша, нiж Улiб думав, бо супроти кесарiв Болгарiї й iмператорiв Вiзантiї боролись i руси, i болгари; страшна, бо ворог люто оборонявся, а князь Святослав iшов прямо, i тiльки до самого серця iмперiї.
Проте на бранi князь Улiб не виказував свого страху, не вдавав на сiчi спини, не схитнувся, коли ворог скакав на його коня. У всiх бранях, що точились над Дунаєм, вiн iшов попереду свого вiйська, але, залишаючись вночi й почуваючи себе самотнiм у шатрi, князь Улiб благав свого бога закiнчити брань, встановити мир на землi.
Через це князь Улiб i зiйшовся з Калокiром. В цьому не було нiчого дивного — василiк почував себе самотнiм серед чужих людей, князь Улiб був самотнiм серед руських воїв. Василiк сказав, що вiн християнин, князь Улiб вiдповiв, що вони можуть помолитись разом. Вони так i помолились — за перемогу на бранi й за мир мiж землями. А хiба не молились за це, тiльки кожен своїми словами, всi в цьому станi?
Так було, доки вони йшли над Дунаєм, так було й тодi, коли руськi вої стояли вже недалеко вiд Преслави i коли князевi Святославу принесли печенiзьку стрiлу, яку воїн Орель вирвав з свого серця; так було й далi, коли на чолi з князем Улiбом i Свенелдом вої стали й довго боролись з ворогом, що зупинився бiля Преслави.
А тодi почалося щось дивне. Руськi й болгарськi вої рубались так само, як i ранiше, а може, й дужче, бо ж брань iшла обапол — i тут, i в Києвi. До стану приходили новi й новi болгарськi вої. Але все бiльше й бiльше боляр iз великими загонами вставало перед ними. А потiм, i це було найстрашнiше, невiдомi численнi загони стали заявлятись позад них — бiля Переяславця, Доростола.
Князь Улiб говорив iз Свенелдом:
— Що робити, воєводо? Уже попереду нас немає шляху, зап'ять нам ллються рiки кровi, князь Святослав далече, а йде осiнь, зима.
Воєвода Свенелд скинув шолом, i пiд сонячним промiнням на його головi засрiблилось сиве волосся.
— Зберемось, княже, тут великою силою й ударимо на Преславу...
— Але ж тодi ми одiрвемось ще далi вiд Дунаю й Русi...
— Преслава — середа цiєї землi, i звiдти повзуть тi змiї, що жалять нас тут i ген над Дунаєм. Вiзьмемо Преславу — ближче буде до перемоги, а вiдтак i до Русi.
Князь Улiб не послухав старого воєводи, велiв наволочити стяги, але йти не вперед, а назад, до рiчки Колубави, щоб там, мовляв, зiбратись всiєю силою й битись за Преславу.
Але коли князь Улiб став iз вiйськом своїм над Колубавою, то вже пiзно було рушати вперед, бо саме в цей час якийсь великий загiн з'явився бiля Данаї. Коли князь Улiб поспiшив до Данаї, заколот почався у Плисцi...
I тодi одного вечора, прийшовши до княжого шатра, василiк Калокiр довго говорив з князем Улiбом про поразки в горах i на долинi, нарiкав на зрадливих, вiроломних болгар, а далi сказав:
— Я думаю, що князь Святослав зробив добре, допомiгши за п'ятнадцять кентинарiїв iмператорам приборкати непокiрних болгар. Iмператор Iоанн повинен був би ще дати чимало золота князевi Святославу, а сам князь мусив накласти дань на Болгарiю...
Князь Улiб замислився.
— Але ж князь Святослав i гадки не мав зупинятись у Болгарiї, вiн хоче пройти її i бдарити на Вiзантiю. Та ти й сам, патрикiю, намовляв його на це.
Василiк Калокiр посмiхнувся.
— О, — вiдповiв вiн, — тодi, коли у Великому палацi сидiв божевiльний Никифор i коли я був у нього василiком, я й справдi не тiльки намовляв, я благав князя Святослава iти на нього, бити, убити. Але ж нинi в Константинополi на тронi сидить не Никифор, а Iоанн Цимiсхiй...
— Ти знаєш його? — тихо запитав князь Улiб.
— Iоанн Цимiсхiй, — так само тихо сказав Калокiр, — з моєї землi, iз Вiрменiї. Це дуже смiливий полководець, переможець багатьох земель i городiв у Азiї й Єгиптi. Про нього говорять, що краще мати його над собою, анiж ворогувати з ним. Його всi знають.
— Але якщо так, то вiн небезпечнiший для Русi... — почав i замовк князь Улiб, згадавши, що Калокiр все-таки василiк iмператора.
Проте Калокiровi й не треба було багато говорити. Вiн одразу зрозумiв князя Улiба.
— А навiщо iмператору Iоанну воювати проти Русi? Не думаю, щоб Iоанн хотiв воювати й проти Болгарiї. Адже все це, оцю криваву брань, затiяв божевiльний Никифор. Iмператор Iоанн, я переконаний, хоче тiльки миру. Вiн хотiв би, як i колишнi iмператори, мати любов з Руссю й Болгарiєю. Щоб цього досягнути, вiн згодився б, напевне, й на дань... Мир, тiльки мир i любов! — закiнчив василiк Калокiр.
— Мир i любов! — сказав i князь Улiб. — Як прагнуть справдi люди миру й любовi, як прагну цього я!
— Так чому ж нам не подумати про це, княже? — жваво промовив Калокiр. — Помолимось за це!
— Молитва очищає душу! — згодився князь Улiб i став на колiна.
З
Iмператор Iоанн готувався до вiйни з Святославом. Ще за його попередника, Никифора, в фемах Фракiї й Македонiї, що межувала з Болгарiєю, було повним-повнiсiнько набито вiйська. Правда, феми цi були надто вже малi. Фракiя була околицею Константинополя й тягнулась тоненькою смужкою вiд Понту до Егейського моря. З головного мiста Македонiї Адрiанополя до Константинополя можна пiшки дiстатись за два днi.
Усi цi феми й городи в них забитi були вiйськом. У Родостi, Аркадiополi й скрiзь до Солунi, у Агатополi над морем i до самих гiр — до Фiлiппополя — скрiзь стояли пiшi й кiннi легiони. Iмператор Никифор ждав тiльки слушної години, щоб рушити в Болгарiю й напасти на вiйсько Святослава.
Свiй задум iмператору Iоанну було найлегше здiйснити тодi, коли до Константинополя дiйшли чутки, що печенiги напали на Київ. "Печенiги згодились. Так буде", — з цiєю радiсною звiсткою примчав на легкiй скедiї з Босфору єпископ Феофiл. "Це сталось, князь Святослав з кiнною дружиною помчав до Києва", — повiдомив фар iз Преслави... Воднораз кесар Борис, як i ранiше, просив, молив, благав iмператора Iоанна прислати йому пiдмогу.