Калокiровi здавалось, що вони домовились з київським князем про все й тепер кожному з них лишається зробити тiльки те, що було замислено: князь Святослав збирає своє вiйсько, iде в Болгарiю, виходить до стiни Юстинiана й загрожує Никифору. Калокiру ж? О, хитрому василiку це питання не завдало трудiв. Якщо князь Святослав стане перед Константинополем, Никифор мусить умерти, а вiн — василiк i патрикiй — хiба не годен бути iмператором ромеїв?
Василiк Калокiр уявляв i те, що має статись пiсля цього, — втiм, думав про це вже не василiк, а майбутнiй iмператор Вiзантiї: вiн сяде на Соломоновому тронi, всюди посадить своїх людей, утвердить межi iмперiї, щедро заплатить князевi Святославу — сто, двiстi, триста кентинарiїв, вiн дасть невелику дань i болгарам — навiщо йому сваритись з сусiдами?
Далi ж, — майбутнiй iмператор думав i про те, — вiн збере в скарбницi iмперiї багато, дуже багато золота, вiн скличе велике вiйсько, яке охоронятиме iмперiю та її iмператора, вiн, напевне, вiдмовиться платити болгарам дань, бо за що платити дань цьому грубому, варварському народовi? Iмператор Калокiр стане на Дунаї, вийде в Понт, дiйде до Клiматiв, де його батько, як i ранiше, буде протевоном i вже матиме до того часу численне вiйсько...
Про те, що ж буде пiсля цього, майбутнiй iмператор Калокiр боявся думати. Але подiбнi думки настирливо лiзли йому в голову, i якщо не наяву, то в снах вiн бачив, як колишуться знамена iмперiї над легiонами, що стоять на берегах Понта Евксiнського, важким кроком рушають з мiсця, iдуть на Київ. I хiба може бути iнакше? Адже князь Святослав i всi руськi люди — вороги iмперiї?!
Патрикiй Калокiр бачив це спочатку в снах. Далi вiн почав думати про це вдень. Ще пiзнiше Калокiр думав про це i вдень i вночi, не мiг не думати.
Князь Святослав не був його другом, це Калокiр вiдчув ще в Києвi, коли почав з ним одверту розмову й обiцяв золото. Князь Святослав не став його другом i тодi, коли сказав, що Русь вирiшила йти в Болгарiю, i взяв золото. Князь Святослав не став його другом i в Болгарiї, бо вiн проходив над Дунаєм не як переможець i василевс цього варварського народу, а як його друг. Так чиїм же другом був князь Святослав? О, звичайно, не другом патрикiя Калокiра!
Патрикiй Калокiр мовчав. Втiм, коли б вiн i хотiв — йому нi з ким було б говорити. Усi — i князь Святослав, i його воєводи, усi цi вої руськi, болгарськi, серед яких iшов i Калокiр, — чужi були йому, чужий був i вiн їм. Що ж робити далi? Невже батьки помилились, нарiкши йому iм'я Калокiр* (*Калокiр— хитрий.)?
Раптом сталось те, чого Калокiр нiяк не мiг ждати. На полi бранi в Болгарiї вiн почув, що iмператора Никифора не стало i що на Соломоновiм тронi в Константинополi сiв Iоанн Цимiсхiй. Цимiсхiй — багатий вiрменин, — о, його добре знав Калокiр! Диви, як швидко вiн зумiв зробити те, про що тiльки мрiяв Калокiр. Проте що поробиш — у нього були для цього i золото, i легiони, i сила. Це меткий, хитрий, зухвалий полководець, що зумiє, мабуть, i втриматись на тронi! I коли сталось так, то хiба патрикiй Калокiр i батько його, протевон, не можуть щасливо жити пiд захистом цього iмператора? Як же йому щасливо пройти мiж мечем київського князя i скiпетром iмператора?
Патрикiй Калокiр знову вiдчув себе таким, яким їхав на пiвнiч з Константинополя, — василiком iмператора ромеїв. Вiн думає тiльки про одне: як дати iмператору знати, що вiн, як було загадано Никифором, тут, з Святославом, але мовчав, поки був живий Никифор, а тепер подає про себе голос, вiд усього серця вiтає нового iмператора Вiзантiї Iоанна Цимiсхiя, обiцяє вiрно служити йому.
У довгi осiннi ночi над Дунаєм василiк Калокiр складає листа, в якому пише про все це iмператору Iоанну. Пiзнiше, знайшовши в Переяславцi одного багатого вiрменина, що в усi часи i навiть тепер торгував з вiзантiйськими купцями, посилає цього листа iмператору Iоанну. Незабаром Калокiр одержує вiсть iз Константинополя, не вiд iмператора, правда, але ж вiд його проедра Василя.
I тодi вiн починає дiяти. Втiм, хто про це може знати? Патрикiй Калокiр, що приїхав до Києва-города як василiк iмператора, став пiзнiше довiреною особою князя Святослава. Вiн поважає, вивчив навiть мову русiв, розмовляючи з воєводами, тисяцькими i просто воями, вiн присягається, що любить Русь, болгар... Друг Калокiр стоїть у чорному платнi на березi Дунаю, вiтер роздуває на непокритiй його головi темне волосся, вiн дивиться вдалину, де вирує море, де сiрi хмари низько нависли над обрiєм. Вiн задоволений, i посмiшка грає на його обличчi.
А увечерi Калокiр сидить у свiтлицi вiрменського купця Iзота, якого ще кесар Петро назвав своїм болярином i якому почепив на шию золоту гривну. На столi перед ними чудове грецьке червоне вино, вони гризуть смачнi царгородськi рiжки.
— I як, Iзоте, боляри?
— Вони згоднi зробити все, що велить iмператор...
— Нехай збирають зброю, а зробимо ми все тодi, коли пiдiйде вiйсько кесаря Бориса.
— Добре, Калокiре!
2
Звела василiка Калокiра доля iз сином Iгоря, князем Улiбом.
Ще змалку княжича Улiба дратувало й робило злим i хижим те, що Святослав був його старшим братом i, як старший, перший мав любов княгинi Ольги й пошану бояр з воєводами. Роздратування дедалi зростало й виросло в мсту. Коли Святослав став князем, Улiб думав i говорив матерi, що згоден, аби не бути князем при князi, їхати на своє князiвство — у Новгород або у Чернiгiв, Переяслав. Коли брат Святослав рушив примучувати в'ятичiв, а потiм на брань з хозарами, князь Улiб нетерпляче ждав... що Святослав, як i батько їх Iгор, не повернеться з походу.
I знову зрадiв i втiшився князь Улiб, коли почув про майбутню брань з Вiзантiєю. О, вiд матерi своєї й ще багатьох слiв i купцiв князь Улiб знав, якi дужi iмператори ромеїв, яке велике й мiцне в них вiйсько — з кораблями, страшним грецьким вогнем, — i тому думав, що запальний i твердий Святослав з цього походу живим не прийде. Князь Улiб мрiяв i про те, що має бути потiм, як вiн утвердить i триматиме мир iз Вiзантiєю... А чому справдi, думав вiн, не бути миру мiж iмператорами i князями Русi? Християни вони, християнин i вiн — князь Улiб...