— Пий! — промовив князь.
Але Михало мав сувору новгородську вдачу.
— Не могу, — рiшуче сказав вiн.
— Чому не можеш? — запитав суворо князь, i в палатi, де досi стояв гамiр, запала напружена тиша.
— Заки ти, княже, — промовив Михало, — випив на нас, новгородцiв, половину, то хочемо ми випити на тя всю братину.
— Смiливий ти чоловiк, — зареготав князь Святослав, — а я люблю таких. Пий, Михале, повну братину... I щоб так пили довiку!
Тисяцький Михало почекав, поки йому долили в братину кiлька уполовникiв, пiднiс її до уст i важко, з передихом, але випив до дна.
I тодi забряжчали келихи й чари. Воєводи, бояри, купцi київськi, мужi новгородськi випили за князя, наливали знову й пили, вже не приказуючи, бо пити ще за когось пiсля князя не годилось. У сiнях заграла музика — кiлька мiдяних труб, багато сопiлок, цимбали й бубни.
Загомонiла, зашумiла багатьма голосами палата, нiби увiрвався сюди знадвору свiжий, теплий вiтер. Дяка богам i князевi — по довгих страдних днях тихо в городi Києвi, у землях мир, вороги далеко, можна пити, є що їсти, можна не уболiвати про життя своє й дiтей — слава, слава князевi Святославу, князевi київському Ярополку, деревлянському князевi Олегу, новгородському князевi Володимиру!
Князь Святослав iз синами своїми сидить за столом, чує цi крики, але хмiль щось не бере його. Сторожкий, як мисливець на чотi, сидить замислений княжич Олег. Ярополк дивиться на мужiв у палатi, немов когось там шукає, скоса позирає на брата Володимира — й до кровi стискує уста.
Князь Святослав вiдчуває, що не все гаразд мiж його синами, але розважливо думає, що цьому є тiльки одна причина — молодiсть. Поки молоде — в жилах грає кров. Хiба не був сам таким колись Святослав? А промине молодiсть — i вiдчують сини, що вони одного роду, мир i дружба буде мiж ними.
У палатi пробували спiвати. На помiст, де звичайно сидiв князь, виходили уношi й унотьки, вони змагались, хто довше витягне своїм голосом, виходили по двоє, троє, четверо й спiвали так, щоб звучало, як голос один, ставали на обидва кiнцi палати й перекликались рiзними голосами.
Але це були не тi пiснi, якi хотiла почути душа князя Святослава.
— Покличте Баяна! — велiв князь.
А вже вiн iшов iз Людної палати мiж рядами бояр, що розступались перед ним, — сивий, старий, але ставний, мужнiй Баян, у бiлому одязi, з цимбалами в руках.
— Заспiвай нам, Баяне! — попросив князь. Баян зупинився, низько вклонився, але не сходив з мiсця.
— Знаю, Баяне, — посмiхнувся Святослав. Баяновi налили келих, вiн випив його до дна, витер вуси.
— Спасибi князевi, а дружинi слава!
Вiн сiв на помостi перед князем. У палатi стало так тихо, як на Днiпрi перед свiтанком. Баян торкнувся рукою струн цимбалiв — i нiби задзвенiла хвиля в прибої.
— Гей, скажу я, браття, простими словесами про землю Руську, трьох братiв — Кия, Щека, Хорива i сестру їхню Либiдь, про многих князiв наших i про всiх людей на Русi, гей, гей!
I пiд цi слова, пiд тихе вiдлуння дзвiнких струн князь Святослав замислився, згадав далеку минувшину, уявив майбутнє...
Чому ж сумно було в цю годину князевi Святославу, чому так билося його серце, так болiла душа?
Позад нього було недовге, але дуже важке життя, та вiн iншого життя не хотiв би. Попереду нього також був великий ратний труд, може, й смерть, але вiн i цього не боявся: так мусить бути, вiн не одступить вiд нього навiк.
А все ж вiн хотiв серед трудiв цих i бранi, серед гiркого життя бути тим, про кого мрiяв усе життя, — вiльною, як вiтер, людиною, хоч короткий час пожити, як усi, вiн хотiв, як i всi, любити...
I тодi, коли Баян спiвав пiснi, а всi в палатi пiдхоплювали його слова, князь зрозумiв, що йому треба зробити й чого вiн нiяк вiдкладати не може.
— У великих трудах жили люди нашi, на многi бранi ходили, кiстьми своїми землю засiвали, кров'ю-рудою поливали, гей, гей...
Князь Святослав слухав, як спiває Баян, слова його западали в саме серце. I тихо, щоб нiхто не помiтив, встав iз-за столу, вийшов з палати.
Тiльки надвечiр розiйшлися з княжих теремiв новгородськi гостi, бояри київськi й воєводи. Деякi з них упилися, i довелося їх вести пiд руки, деякi трималися на ногах, тiльки верзли казна-що й хапались за зброю. Але всi були цiлi, здоровi i нiхто з них не пошкодив нi свого, нi чужого тiла.
З великою пошаною винесли з палати новгородського тисяцького Михала — вiн довго спiвав i пробував показувати, як руськi люди варягiв воюють, а потiм заснув. I тодi його поклали на грецький килим, а восьмеро новгородцiв взялися, пiдняли килим з Михалом i тихо понесли. Вiн спав спокiйно, склавши на грудях жилавi руки.
Ще якийсь час пiсля цього на Горi чути було крики й шум, то тут, то там брязкотiла зброя, хтось пробував спiвати, але не мiг звести голову. А далi зайшло сонце, сутiнки обгорнули Подол i передгряддя, виповзли крутими схилами на Гору, Київ засийав.
Не спав тiльки князь Святослав. Вiн пив вино, мед i ол, але не впився, був на пиру в палатi, але не мiг перемогти своєї туги. Коли все на Горi затихло, вiн ще довго сидiв у покоях. I велiв нарештi покликати Добриню.
Добриня, мабуть, випив не одну братину, але на ногах тримався. Та й скiльки треба було б випити цьому богатиревi, щоб поточитись?! Вiн, правда, i сам не давав собi волi, бо знав, що невдовзi мусить їхати з князем Володимиром до Новгорода.
— Як гуляють нашi гостi? — запитав Святослав.
— Зачали добре, — вiдповiв Добриня, — днiв три тепер похмелятимуться.
— Нехай погуляють, — посмiхнувся Святослав. — Є в нас чим прийняти й повеселити гостей. А там велика честь випадає тобi, Добрине.
— Знаю, княже, i все зроблю.
— Їдеш ти з князем Володимиром до Новгорода, — дивлячись на Днiпро, що мiж темних круч i кiс стелився срiбною стежкою вгору, сказав князь, — будеш ти йому там замiсть мене — правою рукою, отцем. Дивись, Добрине, великi дiла будуть перед вами, великими трудами доб'єтесь ви перемоги. Сидячи в Новгородi, слухайте всю Руську землю, слухайте Київ, треба буде — їдьте сюди на пiдмогу.
— Слухаю i все зроблю, княже!
— I ще про одно прошу тебе, Добрине: коли сумнiватиметься Володимир — порадь йому, важко буде — допоможи, небезпека — захисти. Вiн — князь, але хiба князям не потрiбна допомога?! Особливо ж коли хто скаже, що вiн не князь, а робочич! Блюди його. Я вже сказав йому, що вiн син роби Малушi. Хотiв порадувати його — привезти до Києва матiр. Що ж, бач, не судилось.