— Гуляють князi з боярами, — пролунав голос позаду неї. — Однi мруть, iншi п'ють...
Вона пiзнала голос господаря-смерда, що вийшов з хижi й стояв у темрявi недалеко вiд неї.
— А що? — запитала вона, i холодок пробiг по її тiлу. — Невже хто з князiв помер?
— Княгиня Ольга померла, — сказав смерд. — Кiлька днiв тому поховали на Воздихальницi... Вiчна пам'ять княгинi...
— А як князь Святослав? — швидко запитала i занiмiла Малуша.
— Що Святослав? — похмуро вiдповiв смерд. — Не бачимо ми його в Києвi, воює та й воює. А тут бояри, воєводи та тiуни все вже захопили. Князь добрий — Гора наша зла... От i зараз примчав вiн до Києва. А мабуть, не затримається, знову вирушить на рать. Посадив уже вiн на Київському столi Ярополка, до деревлян послав Олега. З Ярополком буде нам важко. Коли б то княжича Володимира дав нам Святослав!
— А що княжич Володимир?
— Ой жоно, жоно! Тут, у Києвi, всi говорять про княжича Володимира. Наш княжич не вiд якоїсь угорки, а вiд простої руської дiвчини, нехай вона буде здорова та щаслива.
— Де ж ця дiвчина? — промовила Малуша, не розумiючи, мабуть, що в цю годину вона пiдслуховує потайну думу багатьох людей руських.
— Оцього, жоно, нiхто й не знає, — сказав смерд. — Що була вона, то була, що любив її князь — любив, народила вона княжича Володимира, а де сама — хто знає, може, й краще не знати.
— Чому?
— Тому, що вона — наша княгиня, i краще вже їй не попадатись у боярськi руки... Нехай живе у полi, в хижах з нами, поки пiдросте i прийде до нас княжич Володимир.
На тому й скiнчилась їхня розмова. Смерд пiшов спати. Малуша сама залишилась надворi. Дивлячись на вогник, що блимав i блимав у княжому теремi, уявляла вона: там, за вiкном, стоїть, думає важку думу князь Святослав. Як багато судилось йому пережити — воює вiн i воює за Русь. Тiльки-но померла мати, княгиня Ольга, зараз посадив вiн Ярополка в Києвi, посилає Олега до деревлян, а сам знову на брань! Важко князю Святославу, нiхто не зiгрiє йому душi. От i не спить вiн ночами, стоїть бiля вiкна, дивиться, думає важку думу.
I коли б могло статись, що опинилась би Малуша в цю годину бiля князя Святослава, поклала б вона свою руку на його голову, закрила йому очi, сказала:
"Спи, Святославе, спочинь!"
З
На честь мужiв новгородських, на славу синiв Ярополка, Олега й Володимира, що сiдали на столи кожен у землi своїй, князь Святослав велiв зробити пир велiй, запросити на нього слiв iз Новгорода й Iскоростеня, а також лiпших мужiв з Гори й Нового города.
Пир цей князь велiв почати вранцi й закiнчити до смерку, щоб не палити проти ночi в дерев'яному городi вогнiв i щоб люди, якi вип'ють занадто медiв i вина, могли без шкоди для свого тiла добратися до жител.
У Золотiй палатi поставили столи й лави, застелили їх полотном i килимами, вкотили туди з медуш бочки з грецьким вином, медом, олом, квасом, на столах поклали засмажену на гарячому вугiллi й на рожнах чи зварену у горнцях — все круто посипане пепером* (*Пепер — перець.) i чябром — веприну, баранину, гов'ядо, конину, рiзних птахiв — гусей, качок, лебедiв, кур, всiляку рибу, якою багатий Днiпро, — осетрiв, коропiв, сомiв, — рiзне зiлля й овочi — сливи, горiхи, виноград.
Щоб людям було з чого їсти й пити, столи заставили срiбними корчагами й череп'яними горнцями, братанами, мисками, келихами й чарами, ложками.
Але не тiльки в Золотiй палатi мали проводити пир. Тут для всiх не вистачило б мiсця, бо на пир приходив кожний, хто хотiв славити князя. А тому скрiзь: у Люднiй палатi, свiтлицях, сiнях, по всьому терему i у дворi навiть — поставили столи з стравами й медами, пiд ноги людям поклали пахучу траву з оболонських лук.
I зранку почали сходитись до княжого терема бояри, лiпшi мужi, тiуни, старости, купцi. Пiзнiше ж, коли майже всi зiбралися, вiд Почайни привезли на возах мужiв новгородських i деревських.
Кожен прибрався на цей випадок у все найкраще. Бояри одягли платна з фофундiї* (*Фофундiя — грецьке сукно.) i обоярі* (*Обояр — шовкова тканина.), тканої золотими й срiбними хвилями, з мереживами вподовж пiл, iз золотими запонами, камiнцями, почепили на шиї гривни, золотi чепи.
Воєводи iз земель були в оксамитових жупанах, туго пiдперезанi поясами, у шапках з пiдпушками, викладених дорогоцiнним камiнням, з барвистими корзнами, метко перекинутими через лiве плече, з мечами бiля поясiв, у чоботях iз червоного й зеленого хза.
Купцi не хизувались вбранням — всi вони були в темних довгих платнах, тiльки деякi з них носили гривни й чепи. Але грецький оксамит був на них найдорожчий, гривни — тонкокованi, крученi, з черню, iз щирого золота.
Була важка й далека дорога у мужiв новгородських, але вони, знаючи, що їх жде в Києвi пир, привезли з собою в скринях, а тепер одягли багатий свiй одяг з важких франкських i свiонських гексамитiв, почепили свої гривни, чепи.
Один князь Святослав, здавалося, не готувався до цього пиру. Вiн увiйшов до палати, коли там було повним-повнiсiнько людей, у бiлому платнi, поверх якого накинув червоне, оторочене вузькою чорною каймою корзно. На князевi не було нiяких оздоб i прикрас, тiльки важка усерязь-тройчатка на лiвому усi з двома перлинами й рубiном та червонi чоботи iз загнутими носками — це й усi оздоби на ньому.
Коли князь iз синами своїми ввiйшов до палати, там усi затихли.
— Чого ж ви замовкли? — голосно запитав князь. Мужi новгородськi знайшли, що вiдповiсти Святославу.
— Желаю на тя пити! — промовив Михало.
— Пий! — сказав князь i взяв зi столу чару, по вiнця налиту червоним вином.
Княжi слуги брязкотiли уполовниками, бiгаючи мiж столами й наливаючи чари вином i медом.
— Чого ж не п'єш? — сказав князь, побачивши, що Михало тримає в руках, але не випиває чари.
— Не могу я з такої посудини пить, — промовив Михало.
— Аз якої волiєш? — засмiявся князь, показуючи на столи. — Є чари, а є й корчаги... Вибирай, тисяцький!
— Волiв би, княже, випити на тя со братини, iз тобою сукупно, — показав Михало на велику срiбну братину з двома ручками. — Ти почнеш її, я докiнчу, княже!
— Налийте! — сказав князь.
Одному з слуг довелося набрати з десяток уполовникiв, щоб наповнити братину. Князь Святослав взяв її в обидвi руки. Усi в палатi мовчали, i в цьому мовчаннi князь пiднiс братину до уст, не передихуючи, випив половину, подав посудину Михаловi.