Гаразд, — обірвав розмову Василь Михайлович, — тут ці балачки не на місці, Ларо, пан Богдан приїде до нас якнайшвидше і тоді поговоримо...
Неодмінно приїду, — вклонився Немирич, — тим більше, що я тепер ваш сусід. Мені після родичів, бездітних Креховецьких, припав Вщиж. Цього року я тут буду частіше, ніж у моїх батьківських За-турцях...
Олелько за той час приглядався Немиричеві. У нього було мінливе, нервове обличчя. Він міг бути лагідним, людяним, а іноді вмить ставав некрихкий як криця. Ця людина ставала проти всіх, самотня до одчаю. Мабуть його тут і не любили.
— Хто це, власне такий? — спитала тітка Лара, коли Немирич пішов геть. Він мабуть і приходив в Зібрання, щоб тільки зустрінутись з Рославцями. "Мабуть якийсь повітовий світоч?"
В її голові було очевидне бажання знецінити, злегковажити Немирича. Вона, непереливки, добре знала, хто він.
Не повітовий, в кожному випадку, — сердито озвався Василь Михайлович, — не тобі, однак, його оцінювати. Це найбистріший ум, який я знаю на Україні. Ми знайомі поверховно ще з Києва, з Української громади, хоч він на декілька років молодший. Він скінчив агрономічний інститут, а після того в Парижі історичний факультет. Як історик і вчений це вже відома величина в науковому світі.
Поляк?..
Не зовсім, він із старого українського роду. Його предок був аріянином, сенатором, мав величезні посілості на Волині, залишався патріотом і за Хмельницького перейшов на бік повстанців. А згодом, десь у 18 сторіччі Немиричі помаленьку споль-щилися і оце тільки Богдан знов повернувся до своєї правітчизни.
Черговий Ржевуський — Ревуха? Мабуть захоплюється українськими піснями, козацькою старовиною, бандурами, і тим подібними аксесуарами хло-поманства, балагульства, козакоманії, українофільства...
Ані в гадці, — з притиском сказав Василь Михайлович, — Немирич не українофіл, а українець. Але він і не з тих, що засновують "просвіти", кооперативи, видають сльозливі брошурки, носять вишиті сорочки.
Це справжній джентельмен, — вкинула Ольга Антонівна, — тут такого із свічкою не знайдеш. Всій цій гербовій знаті, що осьде товчеться, гріш ціна — в порівнянні з Немиричем...
Гватемалята, як ти сказала Ларо? — засміялась Катря, — чи Коллеоне...
А його Затурці — сказав батько, — до речі зразковий маєток. Навіть не заложений (— він зітхнув, — ) все за пляном: плодозмін, нові машини... Побачите що він із Вщижом зробить. Там по Крехо-вецьких йому достались самі бур'яни та кропива...
І раптом різонув оркестр полкових сурмачів, і клярнетистів, що змінили жидівських скрипалів і цимбалістів.
— Mazourka générale! Mes dames et messieurs!..
Звихрилось усе. В люстрах заюрмились мармизи, лисини, зжовтілі обличчя гульвіс і п'яничок, бичі потилиці мочиморд, посоловілі пики військових. Офі-ціянти понесли до губернаторського стола поросят і фазанів. З ігорних заль виходили картярі з позеленілими обличчями. Панії за польськими столами, із струсячими і павиними перами у зачісках, перемовлялися по французьки. Було нудно і Олелько позіхнув. Але вмить взметнулось усе до рубаного ритму мазурки. Польські панянки злетіли як метелики, легкі як пелюстки руж, полохкі як лісові мавки. Драгунські офіцери, засмоктані магнатські синки в білих рукавичках, у фраках і високих туго накрохмалених комірцях, графенята і княжата, петербурзькі і варшавські денді, підлітаючи, упадаючи на колінця до дівиць — поміщицьких одиначок, благали про хочби один тур. Паркет лискотів. До рославицьких панянок підлетіли мов на крилах офіцери, золотіючи еполетами і аксельбантами. Вони перлися спочатку до тітки Лари, але вона мов крига відповідала, що не танцює. Тоді поручник Вільга-Вилєжинський, мочиморда і серцехват, вихопив з голубиної імли тітку Катрю і острогами викресав іскри. Ротмістр Станішевський підхопив соромливу тітку Фламінго. 1 аж шуміли як як криця. Ця людина ставала проти всіх, самотня до одчаю. Мабуть його тут і не любили.
— Хто це, власне такий? — спитала тітка Лара, коли Немирич пішов геть. Він мабуть і приходив в Зібрання, щоб тільки зустрінутись з Рославцями. "Мабуть якийсь повітовий світоч?"
В її голові було очевидне бажання знецінити, злегковажити Немирича. Вона, непереливки, добре знала, хто він.
Не повітовий, в кожному випадку, — сердито озвався Василь Михайлович, — не тобі, однак, його оцінювати. Це найбистріший ум, який я знаю на Україні. Ми знайомі поверховно ще з Києва, з Української громади, хоч він на декілька років молодший. Він скінчив агрономічний інститут, а після того в Парижі історичний факультет. Як історик і вчений це вже відома величина в науковому світі.
Поляк?..
Не зовсім, він із старого українського роду. Його предок був аріянином, сенатором, мав величезні посілості на Волині, залишався патріотом і за Хмельницького перейшов на бік повстанців. А згодом, десь у 18 сторіччі Немиричі помаленьку споль-щилися і оце тільки Богдан знов повернувся до своєї правітчизни.
Черговий Ржевуський — Ревуха? Мабуть захоплюється українськими піснями, козацькою старовиною, бандурами, і тим подібними аксесуарами хло-поманства, балагульства, козакоманії, українофільства...
Ані в гадці, — з притиском сказав Василь Михайлович, — Немирич не українофіл, а українець. Але він і не з тих, що засновують "просвіти", кооперативи, видають сльозливі брошурки, носять вишиті сорочки.
Це справжній джентельмен, — вкинула Ольга Антонівна, — тут такого із свічкою не знайдеш. Всій цій гербовій знаті, що осьде товчеться, гріш ціна — в порівнянні з Немиричем...
Гватемалята, як ти сказала Ларо? — засміялась Катря, — чи Коллеоне...
А його Затурці — сказав батько, — до речі зразковий маєток. Навіть не заложений (— він зітхнув, — ) все за пляном: плодозмін, нові машини... Побачите що він із Вщижом зробить. Там по Крехо-вецьких йому достались самі бур'яни та кропива...
І раптом різонув оркестр полкових сурмачів, і клярнетистів, що змінили жидівських скрипалів і цимбалістів.
— Mazourka générale! Mes dames et messieurs!..
Звихрилось усе. В люстрах заюрмились мармизи, лисини, зжовтілі обличчя гульвіс і п'яничок, бичі потилиці мочиморд, посоловілі пики військових. Офі-ціянти понесли до губернаторського стола поросят і фазанів. З ігорних заль виходили картярі з позеленілими обличчями. Панії за польськими столами, із струсячими і павиними перами у зачісках, перемовлялися по французьки. Було нудно і Олелько позіхнув. Але вмить взметнулось усе до рубаного ритму мазурки. Польські панянки злетіли як метелики, легкі як пелюстки руж, полохкі як лісові мавки. Драгунські офіцери, засмоктані магнатські синки в білих рукавичках, у фраках і високих туго накрохмалених комірцях, графенята і княжата, петербурзькі і варшавські денді, підлітаючи, упадаючи на колінця до дівиць — поміщицьких одиначок, благали про хочби один тур. Паркет лискотів. До рославицьких панянок підлетіли мов на крилах офіцери, золотіючи еполетами і аксельбантами. Вони перлися спочатку до тітки Лари, але вона мов крига відповідала, що не танцює. Тоді поручник Вільга-Вилєжинський, мочиморда і серцехват, вихопив з голубиної імли тітку Катрю і острогами викресав іскри. Ротмістр Станішевський підхопив соромливу тітку Фламінго. 1 аж шуміли як ліс атласні сукні, задріботіли панянські срібні панто-фельки, притоптували офіцерські закаблуки, на коліна ставали офіцери і обводили і підіймали вгору панянок на дужих раменах і звихрений хоровід на чолі з тіткою Катрею, табунно тупотів, шаленів, видзвонював острогами і зеркалився на паркеті як стадо степових, ошалілих тарпанів. "Віват наша україночка! Віват наша гетьманівна!" — Гукали українофіли із-за польських столів. А тітка Катря плила як пава, як маків цвіт, серед цієї галайстри, що розбещено жбурляла келихи в дзеркала і навипередки перехоплювала її з рамен в рамена — від Вільги — Вилєжин-ського, кремезного, червонопикого кавалериста, що глушив оркестр своїм приспівуванням: "Єще єден мазур дзісяй, хоць поранек сьвіта..."