67-го Тарутинського піхотного, що стояв у місті гарнізоном. Вони греміли шаблюками і дзвеніли острогами, представлялися паннам, але відходили з нічим до своїх столів, де вже пито вогненний пунш. Інші гості — вгодовані черевані в злежалих старомодних сурдутах, молоді паничики в убраннях столичного крою і в краватках модного кольору "танго", хто заклопотаний, хто безжурний, хто повітовий ділок, хто гульвіса, всі вони вешталися від буфету до столів із знайомими, присусіджувалися, гомоніли, мандрували нагору, до картярів, і знов поверталися — в ресторан. Музика вигравала Штравсівські вальси та "На сопках Манджурії", якась панія, із струсячим пером в зачісці та з пишними грудьми, сперлась об рояль на невеличкій естраді та проспівала сентиментальний романс. Танці в окремій залі ще не починалися, але вже декілька зальотників запрошували тіток до мазурки і вальса. Однак тітки, крім Катрусі, що не була б від того, нікому нічого не обіцяли. Від тітки Лари війнуло холодними фіялками.
Василь Михайлович, ненароком глянувши по глітній залі, сказав: "Дивіться, і Богдан Немирич осьде... " І Олелько вмить пізнав добродія, що розмовляв з ним на ярмарку, біля аптеки. Він стояв коло буфету, в колі офіцерів і гуторив з ними.
Тітка Катря прищулила короткозорі очі.
— А хто це з ним, отой чорнявий, приземкуватий, в піхотному мундирі? Навіть і вродливенький та ще й тим хизується...
— Це тарутинець, підпоручник Туган-Тугачевсь-кий, а той високий — ротмістр Станішевський, а той червонопикий — Вільга-Вилежинський...
І чого це ляшня так поперлася в імператорську армію, — озвалась Ольга Антонівна, — і то в кращі полки, якщо не в гвардію...
Туган-Тугачевський ажніяк не поляк, він дворянчик з Орла, недалеко від дідизни Лєрмонтова.
Любить картіж і відомий бабодур, — посміхнувся Василь Михайлович, — але мудра голова. Він вибирається до Академії генерального штабу; вже прийнятий, блискучо здав усі іспити. Чого йому нидіти в цій глуховані? Це вроджений стратег. Я говорив з ним, ще колись почуємо про нього...
Він і тепер позує на Наполеона, — вкинула тітка Фламінго, — він навіть подібний до Наполеона, тільки того раннього — з-під Тулону та на мосту Ар-коле... Навіть чубчик у нього бонапартівський і руку заклав за мундір як Наполеон...
А щодо поляків, — продовжував Василь Михайлович, — то вони знають, що роблять і бачать далі ніж наші просвітянчики та кооператори...Проблема вільної Польщі вже ось-ось визріває. У випадку війни неодмінно буде польська армія. Вже тепер, якщо не знаєте, в Галичині існує польська військова організація... Офіцерики як Вільга або Станішевський
— це майбутні командири, це вже готові кадри для майбутньої польської армії...
То ж і помчать крилаті пани-гусари, — посміхнулась Ольга Антонівна, — то ж і зіб'ють копитами нашу Україноньку...За Польщу від моря до моря, за кордони 1772 року... Не солодко буде нам, панове...
Не солодко і тепер, — вкинула тітка Лара, — польська магнатерія і оця вся шляхетська шушваль, що тут товчеться [і ми з ними, зжалься, Боже] на Правобережжі володіє майже половиною всієї ріль-ної поверхні, а в Галичині то й 64 проценти земель в їхніх руках... Не диво, що наш народ емігрує до Америки, батрачить за півдарма на цукроварнях, бурлакує на пристанях в Одесі і Таганрозі... Нехай не рюмсають, що їх вже нині підпалюють...
— Не бійся, Ларусю, — озвалась тітка Фламінго,
— тут ше гайдамаччину добре пам'ятають...
І сина Ґонти, — промовив знічев'я, якби прокинувшись, Олелько.
— Ларо, — стиха сказав Василь Михайлович, — я прошу без політики, тут зовсім не місце на якобінські теревені...
Тимчасом Немирич, недбайливо слухаючи своїх співрозмовців, розглядався навкола і нарешті, крізь юрбу і мигтіння жирандолів, побачив Рославців. Він мабуть вже знав, що вони тут і прийшов тільки задля цього. Дивна річ: коли він обминав натовп, перед ним розступалися і дивилися йому вслід. "Він іде як прінц, — подумав Олелько, — тітка Лара влучно визначила його як тип ренесансу — смаглявий серед-земноморець, з твердою шелепою, кондотьєр чи ман-рований лицар, з нахмуреним твердим чолом, із стиснутими сухими устами.
Василь Михайлович прояснів, вітаючись з ним. "А ми всі вже потрохи знайомі, — посміхнувся Немирич, — з вашим нащадком ми бесідували у Старому місті..."' Тітка Лара крижано мовчала.
Давно ви з Кракова, я чував, — а як там з вашою книгою, пане Богдане? — спитав Олельків батько, приязно садовлячи його біля себе.
З Кракова я давненько, був після того в Парижі і Флоренції, відвідав Відень, відпочивав після Кракова, де безкрая копальня архівів, неторкана від трьохсот літ. Закінчував книгу і здав у друк. Але її мабуть привселюдно і з парадом спалять на краківському ринку...
А чому ж це її мають палити? — озвалася тітка Лара, — якась нова єресь, бува?
Немирич спильна глянув на неї і повагом, навіть з чіткою різкістю підкреслив.
— Ця книжка — не єресь, а правда і догма. Це мементо для всіх, що відступили у грізний час від своєї вітчизни і стали ренегатами. Ця книга — наказ, вирок ренегатам, поучення їм, шо вони винні Україні, тій землі, яка дала і дає їм життя...
— А чого це ви так дивитесь на мене, — аж зблідла тітка Лара, — чи ви може мене і нас усіх причисляете до ренегатів?..
— Бійтеся Бога, — спалахнув Немирич, — рід Ро-славців — це гордощі цієї землі, української землі. Скільки разів я знаходив в архівах шляхетне ім'я Ро-славців, шо завжди першими ставали на захист вітчизни, за її честь...
Ренегати — це всілякі Сангушки, Чарторийські, Острожські та інші з ними, хто зрадив дідівську віру і вітчизну, та й такі, що задля лакомства нещасного або малоросійської шатості, за привілеї дворянські та за маєтності стали слугами Петербурга, все забувши...
— І що ж, ви взялися тепер навертати ренегатів на давню віру? — посміхнулася тітка Лара.
Немирич спохмурнів.
Ренегатів і могила не направить. Моя книга — це лише пересторога. Для живих і для ще ненароджених. Щоб вони схаменулись і збагнули свої або своїх дідів помилки. Щоб наступні покоління їхні того не вчиняли. Поки не пізно, моя гарна панно. Надходять бо часи, коли все піде шкереберть, часи апокаліпси. Я був на Заході і там виразно видно кінець благодушної, безжурної вікторіянської епохи. Все впаде в руїнах, смерч поглине все, що минальне, все, що творило людство. Залишиться тільки гола земля. Так, тільки рідна земля і до неї треба повернутися...