Рославці, що не танцювали, дивились на це ша-ління і Олелько не пізнавав тітки Катрі. Вона була тут русявою зорею, вона була як пісня на розкрил-лях голубиного очадіння. "Як мало треба жінкам до щастя, — думав Олелько, — яка це все безглузда омана..."
— Катрусю, — торкнув сестру Василь Михайлович, коли вона майнула повз нього в рожево-трояндному крутіжі, — я гадаю, що вже час додому...
Ольга Антонівна стиснула уста.
Рішучо вже час, залишатись далі — непристойно...
Ось вам і кінець епохи блаженної королеви Вікторії, — підійшла, накидаючи на плечі шаль тітка Лара і приглядаючись з неприхованим глумом усьому видовищу, — пан Немирич має рацію. Епоха загибає...
Чому загибає, — озвалась Ольга Антонівна, — люди просто забавляються і добре, що в них стільки елану...
Тітка Фламінго спинилась, знічена і стомлена. Але й вона сяяла. Ротмістр Вільга-Вилєжинський прикладав руку до серця. Він був п'яний. Тільки підпоручник Туган-Тугачевський не танцював, а в позі генерала Бонапарте глумливо споглядав на балювання.
Невдовзі після півночі їхали додому. Під оборонною замковою вежею прогримотіли екіпажі. Олелькові здалось, що це гримотять підкови коней закованих у крицю лицарів Гедиміна. Тітки куняли, тітка Лара проказувала в голос сонет Ередіа. За ними залишилось Дворянське зібрання, його вікна, високі і осяяні, акорди стомленої оркестри, хриплаві вигуки розбавленого натовпу. "Так, — думав Олелько, — тітка Лара таки збагнула символіку цього вертепу. Це — загибель епохи..."
Дорога стелилась, зелена в місячному відсвіті, а потім вибилась на широкий тракт. Олелько сидів з матір'ю і дрімав.
... Повз нього бігли штукарі, що ковтали вогонь, зазивали ворожки — циганки із світючими очима, ба-лагули бігли в балахонах, лицарі, закуті в сталь в'їздили під гулке склепіння Замкової башти з палаючими оріфламами на списах.
В гурті богомільців з'являвся мних Тріадо в зая-лозеному і полатаному підряснику, якийсь каправий, сльозоточивий.
А потім їхав пан Богдан Немирич на коні, литому з бронзи, в гостроносих чоботях міланського кондотьєра з величезними, зірчастими острогами. Коли на вибоїнах екіпаж підкидало, Олелько прокидався. Було прохолодно: над шляхом шуміли липи, на небі мигтіли сузір'я Великого Воза, Лебедя. Ззаду торохтіла бричка з тітками. Про що думала тепер тітка Лара? На кізлах екіпажу сидів батько в незвичному чорному одягу й у білому комірці. Коні його слухалися. З лугів несло духмяну вологу, кричали болотяні птахи.
1 тоді знов Олелько западався у медвяну дрімотність. Далекі зорениці кроїли небосхил блідим мечем.
його здоганяли вершники, власне їхні силуети в нічній осяяній сузір'ями синяві — вершники, припавши до кінських грив, із шликами, що звивались у вітрі зміями, тисячі вершників, що дудоніли шляхом, розмаюючи бунчуки й корогви. А попереду усіх мчав Богдан Зіновій Хмельницький, пригнувшись у сідлі; за ним вів свою кінноту полковник Іван Федорович-Богун, вбрід переходив срібний Горинь Максим Кривоніс. 1 Олелько роздобарював з ними як із своїми, жартував, і стояла заграва над костелом у Восьминогах, а козацькі полковники посміхалися до нього з-під чорного вуса, біліли своїми хижими як у Неми-рича зубами і сузір'я Лебідь лилось діямантовим потоком по руків'ях їх шабель.
Так було, поки вже на перших зорях, що світ заповідали, екіпаж звернув праворуч, проїхав сонне село і по німовній, осяяній місяцем — молодиком алеї, підкотився під старий дім Рославців, сторожкий серед каштанів і акацій.
X
Отак п'янка линула весна і завершувалась грозами. Спочатку, над Рославичами і ген-далі, куди не глянеш, нависали і наступали важенні олов'яні хмари, ставало аж темно задня, під каштаном було зовсім темно, а до того вітряно. Кораблі хмар гнали вітри і вони плили над садом зовсім низько, дерева знітились, гнулися, накривалися тремтливою листвою. Дядько Сила хрестився, притримував картуза на голові і ліз прихапцем у курінь, його собака тривожно дивився на нього, скиглив і, підобгавши хвоста, ліз у самий куток куреня, під рогіжку. Люди бігали, мов потратили голови; на тому дворі ревіла худоба, гегали гуси, іржали коні, жінки підіймали спідниці аж на голову, боячись зливи, вікна жалісливо зачинялись, хмари з пересердям аж стугоніли налиті передгроззям. А тоді небо розверзлось, розкололось білими як розпечене залізо блискавками, шо розчахувались зовсім близько, біля самого дому, гахкали десь по всій садибі, влучали може в старий в'яз на лугу або в порябіле плесо ставка. Дощова хмара обривалась і по дахах дудоніла злива, струмені дощу пли-ли по шибках.
В домі було глітно як ніколи. Всі втікали із саду і з двору, тиснулися у кімнати, всі, якби змовившись, прагнули до гурту і в гурті перечікували грозу. Тітка Лара говорила, що в цій стихійній згазі бути не самим, а в гурті, у громаді, нехай і враженій тривогою і жахом, було дещо первинне, праісторичне: на людях і смерть не страшна, єдність громади долає гнів незримих прасил. Мабуть і вона боялася так як і Мотрина мати, огрядна пані Ангеліна, що пройнята тваринним жахом заривалася від громів і блискавиць у подушки і перини, як і Олелькова мати, що блідла і затуляла вуха перед кожним громовим ударом. Навіть Олелькові ставало моторошно, коли після увесь будинок зловісного синьокрицевого розчаху блискавиці, нишкнув безпорадно і німовно чекаючи громового рокоту. Тільки тітка Ганна в пустельній вітальні сідала біля роялю і грала, Оксана Василівна мовчки розкладала пас'янс, а доктор Крученюк, Мирослав, Петрусь і Бріф сиділи немов закляті при столику і, ні шиширхнувши, зосереджено грали в карти, либонь щоб швидше минав цей лиховісний час. Знітився навіть завжди гомінкий дідусь Василь Дмитрович, що мелянхолійно пахкав люлькою, проходжуючись по кімнаті; від громовиці здрігалась і тітка Ка-тря, замислено стоючи біля вікна, засотаного струмками дощу. Автім гроза, що прогуркотіла з громами, що ламала дерева і пригинала очерет на ставку і тополі над шляхами, обривала хмари і роздавалася зливою-потопом, миналася так швидко, як і прийшла. Гроза бо була весняна.
1 Олелькові чомусь захотілось розгорнути і вголос читати "Кобзаря". Шевченко бо в трьох різновидах був неодмінно присутній в рославицькому домі. Дехто, з невідучих, гадав навіть, що Тарас Григорович належить до роду Рославців. В шапці і в кожусі, з кволо повислими вусами, він глядів із стіни, в кабінеті Василя Михайловича. З такими ж вусами, лисіючий з високим чолом, вже літній, із сумним посміхом він перебував у вітальні, над канапою, вмаяний рушником. Але Олелько любив найбільше той третій портрет, на якому Тарас Григорович був ще зовсім молодим. Із свічкою в руш він сидів біля столу, за ним вирили хмари, свічка кидала на його обличчя жовто-малиновий відсвіт, чоло було опоке, ясне, над ним буйна чуприна. Так, це був натхненний поет, який тільки що зривався до орлиного лету. І таким він був Олелькові наймиліший. Олелько з дитячих літ знав напам'ять уривки його віршів, книгу або читано часто й при всякій нагоді і кожний вибирав свій знайомий, улюблений твір: економка над усе воліла "Катерину", що її читала Олелькова мати рівним, розповідним голосом; тітки кохалися в "Тополі" й "Причинній"; дідусь умів палко і по театральному читати "Гамалію", "Івана Підкову", але найкраще читав Олельків батько й то дрібні вірші — як хочби ті, що починалися словами "Мені однаково" чи "Огні горять", вони западали як зорі в глибокий яр; речення карбувались у пам'яті раз назавжди і їхня влада над людьми була довгий час для Олелька невиясняльною. Та й ніхто не старався це пояснити, ця влада була заснована раз і до віку.