– З бандитами… ні… краще не зв'язуватися! – сказав Стьопа.
– Однозначно! – підхопив Вася.
– З пожежею теж мати справу небезпечно. Ще самі згоримо к бісовому батьку… А от із води витягти – це ідея! – Однозначно! – знову підтримав Стьопу Вася.
– Але ж треба, щоб було кого витягати, – сказав Стасик.
– От над цим давайте й думати! – сказав Стьопа.
– Ти що – пропонуєш спершу когось притопити, а тоді… – зробив красномовний жест Стасик.
– Ну нащо так вульгарно?! – розвів руками Стьопа. – Просто треба, щоб були обставини, які б дозволяли виявити в усій красі наш героїзм.
– Тобто? – поцікавився Стасик.
– Ну… запросити когось, хто не вміє плавати, кататися на човні… Човен несподівано перекидається, ми кидаємося і…
– Ми кидаємося – це прекрасно! – гмикнув Стасик. – А як зробити, щоб човен перекинувся?… Це ж треба знайти такого ідіота, щоб не помітив, що човен перекинувся з нашою допомогою. Я такого ідіота поки що не бачу.
– Однозначно! – вигукнув Вася.
– Легше всього заперечити і сказати "Однозначно!" Думайте! Пропонуйте!
Але всі варіанти були поки що слабенькі, дохлуваті. Пропонувалося, наприклад, позичити у Стасикового двоюрідного брата Фелікса здоровенного страшнючого ротвейлера Кузю, нацькувати його нищечком на того ж таки Вовочку, а тоді кинутися і… А якщо ротвейлер Кузя не послухається Стасика (все-таки хазяїн не Стасик, а його брат Фелікс) і кинеться та й кусоне і Вовочку, і самого Стасика, і їх усіх? Довіряти цим сучасним непрогнозованим псам не можна… Був варіант із наїздом "Жигулів" Васиного дядечка Романа Тимофійовича, з-під коліс якого висмикувався Боря Бородавко, який читав на ходу і не звертав уваги на транспортні засоби. Але Роман Тимофійович сам потрапив у аварію. Та й не відомо, чи погодився б він на той варіант.
Кілька днів однокласники, нічого не підозрюючи, були персонажами карколомних катастроф, із яких мужньо рятували їх Стьопа, Стасик і Вася. Що рятувати треба саме однокласників, сумніву не було. Бо саме однокласникам треба було довести, що Стьопа, Стасик і Вася не фрикадельки, а герої. Та от якось Стьопа Сказав:– А нащо нам узагалі когось рятувати? Ми й без всякого рятування можемо довести, що ми не фрикадельки.
– Як? – спитав Стасик.
– А отак!.. Наша сусідка Ганна Іванівна, тітонька Інформація, як я її називаю, працює продавщицею у газетному кіоску. І регулярно збагачує нас різними цікавинками, які вичитує з газет. Так от, вона переказала вчора замітку з газети, яка мала заголовок: "Чорна пантера – королева скаутів", – про українських скаутів, які приїхали до Києва, їх 530. Найстаршому сімнадцять років, наймолодшому – десять. Десять, розумієте?! Молодший за нас! Усі вони – учасники Всеукраїнської джамборі, тобто зустрічі скаутів. Вони самі собі куховарять, провадять різні конкурси, серед яких найпрестижніший – "Чорна пантера". Цілу добу "пантера" не повинна розмовляти, їсти, а ніч треба провести на дереві.
– Тю! – сказав Стасик.
– От тобі й "тю"! І написано, що цей конкурс витримує лише третина учасників. Причому переважно дівчатка…
– То що ти пропонуєш? – схилив голову набік Стасик.
– Пропоную довести, що ми не фрикадельки!
– І як ти хочеш це довести?
– Так, як доводять скаути!
– Не їсти цілий день, мовчати і провести ніч на дереві?
– Саме так!
– Тю! – повторив Стасик.
– От тобі й "тю"! – повторив Стьопа.
– А… а хто ж нам повірить, що ми не їли, мовчали і ночували на дереві? Свідків же не буде, – сказав Стасик.
– Однозначно! – підхопив Вася.
– Треба, щоб свідки були, – сказав Стьопа.
– Як? Хто? Міліціонер щоб чергував, поки ми ночуватимемо? – криво усміхнувся Стасик.
– Не міліціонер, а хтось із наших, – спокійно сказав Стьопа. – Хоча б той самий Супер-Джон.
– Супер-Джон не захоче бути свідком. Він захоче бути учасником. Теж захоче ночувати на дереві. Ви ж його знаєте! – зітхнув Стасик. – А якщо він теж ночуватиме, то ми залишимося "фрикадельками". Всі скажуть, що то він придумав, а ми побігли хвостиками за ним.
– Однозначно! – сказав Вася.
– Тоді треба задіяти Ларису Литвак або когось із дівчат, їм усі повірять.
– А як ти їх задієш? Вони ж уночі спатимуть. А якщо й прокинуться, їх ніхто не пустить серед ночі перевіряти, чи ми на дереві, чи ми не на дереві.
– Однозначно! – сказав Вася.
– Боюсь, що й мене мати не пустить ночувати на дереві, – зітхнув Стасик.
– І мене… Однозначно… – зітхнув і Вася.
– Не хвилюйтесь! Я все продумав, – сказав Стьопа. – Ви відпроситеся ночувати до мене на балкон у спальних мішках, і ми спокійненько… Які проблеми?
Хлопці були сусідами. Стасик і Вася мешкали у новому будинку, що виходив на вулицю, а Стьопа жив у так званому флігелі, що був у дворі. Флігель був старий, початку двадцятого століття, і Стьопин балкон містився у бельетажі, метрів на півтора від землі. Під балконом були вікна напівпідвалу, де працювала якась майстерня, уночі, звісно ж, безлюдна. Балкон був великий квадратний, там вільно ставали три розкладачки. Стасик із Васею не раз ночували у Стьопи, бо в нього, по-перше, був телескоп, через який вони дивилися на зоряне небо, а по-друге, ночували вони у спальних мішках. Стьопині батьки були завзятими туристами, мандрували на байдарках, жили в наметах, і спальні мішки були невід'ємною частиною туристського спорядження. А спати на балконі у спальних мішках – це ж здорово! І батьки Стасика й Васі це розуміли і не заперечували, щоб їхні діти іноді ночували у Стьопи.
Двір був великий, з дитячим майданчиком і чималим фруктовим садом, який насадили двірничка Маруся та її чоловік Гриша. Вони були дуже хазяйновиті.
– А взагалі нащо нам запрошувати якихось свідків? – сказав Стьопа. – Маруся й Гриша, майстри мітли, виходять на трасу в листопад, коли ще всі сплять. Побачать нас на деревах і вчинять такий ґвалт, що всі попрокидаються. – Однозначно! – сказав Вася.
– А нам цього саме й треба! Пабліситі!
– Ірочка Ігнатюк, що живе в нашому будинку, одразу розпатякає всім у класі. І – героям слава!
Отож рішення було прийняте. І після вечері, поробивши уроки, Стасик і Вася з благословення батьків, які, певна річ, про нічну операцію "Чорна пантера" нічого не знали, спустилися до Стьопи в його бельетаж. Погода в цей день була тепла – бабине літо у розпалі.