— І ведмедя в пасіці, — сміючись, перервав Танячкевича Юрій.
— Ти нам сьогодні влаштуєш вечір своєї німецькомов-ної поезії, і ми хочемо з тобою щиро поговорити,— серйозно мовив Танячкевич.
Ось воно що! Горбаль листується з Нойбауером, а він послав "блискучому німцеві" півсотні віршів і початки двох драм німецькою мовою. Горбаль вдруге забив тривогу, побоюючись, що Федькович зовсім перейде на чужу мову. Знову зустріли день в пустотах вітрів. Мати — повія, батько — дурень, а доньки — стогові суки. Німецькою я писав і писатиму, смакуючи самовираз. Я не покладаю надій на те, що стану співцем Німеччини, як думає Ернст.
Горбаль будує стіну недовіри, а ці намагаються перетворити її на стіну зневаги і мовчання. Добре, я вам влаштую вечір німецької поезії.
Я дам вам можливість зазирнути до моїх щоденників ще при житті.
Sich, Vater, hir die Jungfrau mild.
Der Tugen trenes Ebenbild.
Wenn auch an Gold und Geld nicht reich,
An Gute ist ihr niemand gleich.
Ich liebe sie und liebe sehr,
Sie liebt mich auch nicht weniger.
In ihr fand ich mein Ideal,—
Nun segne, Vater, meine wohl51.
Яке вам діло до того, що я розмовляю з коханкою німецькою мовою? А вам не соромно сідати на підслухи до Нойбауера, в кабінеті якого я зайнявся любощами з німкенею/ Чи ви проти мого зізнання перед німцем, що я...
Hohn übers menschliche Sczücht Und alles das, was, sie ersonnen52.
Добре, я влаштую вечір німецької поезії, пани ревізори із столиці "Малої Азії1'. Недарма ж так прозвала цей край наш німчура. Таки Азія. Нагла й зарозуміла. В надзмогах своїх перезмог. Я напишу і Горбалеві, і Нойбауерові, до чого вони докотилися зі своїми епістолами: в моєму домі ревізори. Ключі від моїх скринь в руках жандармерії! Ніби я вже сконав чи раб безправний товстозадого, як баба, поліцая. Ніби мені мало моїх домашніх, хатніх контролерів і пліткарів! Ну що ж, не тому могила, кому спорядили, а тому, кого закопають. Хай вам буде по-вашому.
Він обводив їх царинами, показавши село з усіх сторін світу, а вони ні-ні та й поглипували на Дашкевиччин осідок, омитий в півкола Путилівкою: таки мальовнича й благословенна міцна зоддаля, таки там здаля рай для ока, для поетичної душі розгін. А насправді глухий кут і острів смерті. І церковця немов трупарня в кладовищі, а кладовище наче стервисько за валом спаленого тифом міста. Лиш гори в оксамиті смерек та синє небо ще живуть. Над захованими і безіменно згадуваними кістьми живих і мертвих. Над оподаткованою людським виродженням околицею. Над погрозливим протестом самої землі.
За стінами часу...
Через кілька днів на Бісків вирушив загін жандармів. У Вижниці ці тупі й слухняні для розправ безстатеві мули відбули спеціальний інструктаж, їм описали замкнених від світу лісорубів на скитах, навчили розставляти капкани на втікачів, як влаштувати облаву, щоб "навіть заєць не проскочив". Губріх і Августак тим часом завітали до Федьковича.
— О, gutten tag, Maestro! — привітався Губріх, озираючись на завалені книжками ослони й шукаючи, де б примоститися та видихати зопрілу ситість грудей. — Доброго дня, доброго... Ось я звільню для себе цю табуретку. Астма. Я, власне, щоб ви таки навчали моїх діток розуму. Анна за вами тужить. Марія, Кароль, Оттон, їда—— просто в нестямі від ваших уроків та розповідей. Ви навіть не сказали мені, що обриваєте лекції і більше не прийдете. Що трапилося, пане Федькович?
— їздив у діл женихатися, пане Губріх.
— Це добре діло, але, гм... у мене Анна на виданні і, здається... здатна in einem Wahn befanden sein. Як ви розумієте, стати... жертвою своїх ілюзій. А у вас, виявляється, Zucker auf der Zunge, Salle im Herzen.
— Як я зрозумів, — посміхнувся Федькович, — медок на язику, а в серці крига.
Він навіть здивувався, що ситуація з дітьми примусила Губріха перекладати себе самого українською мовою. Губріх так само розреготався.
— Але, як я оце збагнув, з вашого сватання нічого не вийшло?
— Дівка на льоду, пане Губріх. So, das wäre überstanden.
— Гу-гум... Все позаду...У вас, голубе, все ще попереду. Але дивіться, бо schlimme Nachricht komm stets zu früh, eine gute Nachricht kommt stets gelegen.
Тут вже переклав, маючи якусь гадку на увазі й поважки киваючи головою, Августак:
— Так, так, добра слава йде далеко, а погана ще далі. Ми, власне, трохи у вас перепочинемо, поки хлопці на скиту перевіряють документи.
Хтось уже доніс, що я ходив на Бісків, подумав Федькович. А лісоруби запідозрять мою зраду.
— Я був на днях на Бісковому, — сказав він. — Там працюють вельми статечні і чемні люди. Переважно скалічені волонтери галицьких і гуцульських батальйонів. — "Не постоїш за волос, то й голову знімуть". — Єй кілька леґенів у ватазі. Тим, мабуть, і документів ще не виписано. Робота каторжна, але найбільше мене непокоїть фаховий бік: дерево спускають просто куди злетить, руйнуються ґрунт і підлісок, геїь виголені до скель галявини і царини пониж ялинового пояса.
— Напишіть, яка ваша позиція з цього приводу, — сказав Губріх.
— Вона в мене така, що мене ніколи не послухають, не дадуть чиновного ходу, і я не знаю справедливої оцінки своїх виступів.
Губріх кинув швидкий погляд на Августака.
— А чи не вибрати нам Федьковича двірником, пане Августак?
Той поважно погладив лисину, посміхнувся:
— А тоді втрьох полічимо гріхи генія?
— Поки що ми Федьковичеві гріхи в стані відібрати від нього, а треба буде — повернути, як молоду пустунку до причумленого парубка.
— Тоді згода, — меланхолійно промимрив Августак, який з півслова звик коритися начальникові повіту. — У Сторонці?
— Звичайно, тут, але докинемо йому кілька найближчих посілків та околичні хутори. Хоча б від Усть-Путили до Плоскої, не минаючи й Довгопільської округи на Черемоші. Оце буде в мене рука між Максимцем і Розсічною. Ну що ж, почекаємо до виборів. Виявляється, ми часу ніде не марнуємо. Домовилися, пане Федькович?