— Ти хоч знаєш, чому не друкують тебе у Львові?
— А звідки знати? Комусь колись зрубаю голову та покладу на палю. Я гуцул.
— Вкотре повторюють: у віршах Федьковича пробивається українофільство, котре в духівництва більш не має симпатії.
— Усе йде в мене не так, як повинно б. А ваші літературні монополісти мене донищують.
— То чому не створюєш свій літературний край, на що я уповаю?
— На пенсію, яку мені дає корона за пограбовані по Європі міста й солдатські кладовища? На вдовині сльози засную часопис? Тут і так з кожної шпари визирають середньовічні часи і захланність. Знаєш, братчику, я почав думати про власну смерть. Українці сваряться, аби що-не-будь зробити. А я в них гордий геній упослідженого людства. Я не вмію дихати духом лжепереміи і пристосовництва. Я навіть до мами, що вмирає, не вмію як слід підійти. Я щойно втратив кохану. Мені треба було народитися на тисячу миль від сторонців чи на тисячу років вперед. Ти ніби приїхав, щоб надивитись на диварні штуки дивогляда.
Гірка біда — не мати серця в грудях, Та гірша є: їх двоє в грудях мати...
— Юрію, ти писав мені про безлюддя епохи. Про розколини душі, про алкоголь, який єдиний тебе єднає з простолюдом, про працю для народу, про свої невдоволення всім, в тому числі й собою, про свою амбітність і перенаселення фантазії людьми з вигаданого світу, про свою вселюдську вдачу — цілувати в руку і не коритись, про перо, сильніше за гармати... Ти мені про це писав... Але я бачу, що ти йдеш, не зупиняючись, та куди?
— За світом йду.
— За світом в Сторонці?
— Так. Тут мені за все заплачено зрадою.
— Я хочу випити, бо мені важко з тобою розмовляти. І вип'ю знаєш за що? За те, щоб ти внезабарі перебрався до Львова. Ти тут скиснеш у наполеонівських плачах, а там будеш воювати, перемагати, утвердишся не в самоті мислення, а в діях, які здобудуть оцінку. Ти там дуже потрібен, хоч на Буковині не менше. Знання чужого життя подвоює життя, а ти тут замкнувся на власному, того й задумався про смерть. Треба тобі звідси виїхати. — Я до вашого аристократизму не надаюсь.
— А коли тебе тут звинувачують у тісних зносинах з найпростішою голотою — це краще?
— Так.
— Вибач, але я переконуюсь, що світ починає тебе втрачати.
— Мені байдуже.
— Ой, ще заплачеш, братчику! Ой заплачеш.
— Твій приятель ось заснув. Ато це?
Танячкевич зневажливо махнув рукою й, навіщось задувши один із свічників, надпив із поставця. Відтак надкусив шматочок вудженої дичини, зробив якусь театральну паузу й прочитав Федьковичеве:
Вони, як ніч з землею, Одне в одне зійшлись.
Федькович зняв з клинка гітару.
— Я буду стиха, бо ненечка нездужають.
Возьміть мене на топори, Занесіть мня в сині гори, В сині гори занесіть мня, На біл камінь положіть мня; В чорній горі положіте, А самі ся розійдітс; Срібло, злото забирайте, А самі ся розходжайте — І топірці занехайте, Людська кровця — не водиця, Проливати не годиться...
Наступного ранку з поштовим візником із галицького боку добився ще один гість.
— Яків Гудик і Гнат Гарасевич ще лиш підступають до порогів літератури, — відрекомендував незнайомців Танячкевич. — Оба вбачають у тобі свого вчителя, Юрику. Так само і я вважаю, хоч бачу, що впав ти мені на дух і не стараєшся побороти свою долю думою, як наш великий Тарас.
Коли ж ти нам стрепенешся Христом воскреслим, орле сторонецький?
— Не квап, — майже з обуренням відказав Федькович. — Часи і будні впокорили навіть високу свідомість Шіллера.
— Але Байрон не сходив з барикад.
— Він не відав, що таке азбучна війна та "цілуй задок" од Віслока до Камчатки. Ходімо, я вам покажу іще з росою свої квітники.
Навесні він власноруч розорав левадку, на якій офірував збудувати церкву, і засіяв спровадженими із Сучави та Чернівців квітами. Дерева за його рукою всихали, а квіти взялися барвистим килимом, навіть з червневої розсади прижилися гвоздики від Олександра Волянського з погідних південних Розтоків.
Данило Танячкевич, нічим не визначний співробітник напіветнографічного журнальчика "Вечорниці" у Львові, й далі розмовляв з постом наставницьким тоном. Господар поводився чемно, але в ньому закипала гроза. Тим паче що молодики від літератури Гудик і Гарасевич огидно зазирали в рот, гадаючи, що Федькович тільки те й робить, що позсипає золото в словах. А збити Танячкевича на просту и природну бесіду не знаходив уміння.
— Коли закладатимеш храмок, я пришлю тобі столичного архітектора.
— Віденського? Краківського? З римсько-візантійських? Танячкевич засміявся.
— Нашого, львівського. Львів — столиця "Малої Азії".
— А-а!..
— Иозеф Главка, — вперше заговорив Гнат Гарасевич, — створив з гуцулів будівничу школу в Чернівцях.
— На будівництві митрополичої резиденції?
— Так. Мій браток набуває в ній фаху. Між іншим, там все робиться руками місцевих майстрів.
— Мою церкву зведуть самі сторончани, — мовби між іншим, кинув Федькович.
— А дім новий збираєшся покласти?
— А дім я зрублю сам. Лиш деревину стартакую в Пер-калабі.
— Яка розкіш! — Танячкевич, склавши на грудях руки, замішувався на квітники.— Ти чудотворець, Юре! Ато б міг подумати, що в цьому скляному загір ї можуть квітувати магнолії і нарциси, братчики і чорнобривці, паничі і гвоздики! Яка попівна, браття, не прийде кохатися з поетом до цієї берези, коли тут така краса! Це ж райський закуток, що аж намовляє згрішити з чесною дівицею.
— Два морги городу відпускаю громаді під школу. А попри дорогу зорудую виміст для танців. Під навісом музики, леґені з дівчатами в крузі, лиш рясні спідниці парасолями здуваються в шалі гопака.— Федькович розкотисто розсміявся, відтак додав: — А шинок звелю розвалити.
— А де черпатимеш в свої барилки?
— Барилки я тримаю для таких нудних гостей, як ти, Танячкевичу.
— Постривай, ледарю. Я приїхав з хлопцями, щоб тебе проекзаменувати в твоїх німецьких поезіях. Мене Кость Горбаль послав, прочувши, що ти вже і Довбуша та Гінду твориш німцями, Мазепу і Хмельницького, циганку Азу і Сафата Зінича...