В якусь мить Федькович перезирнувся з Олександром — той сидів осібно на приставному стільці в торці стола. Во-лянський змовницьки підморгнув Федьковичу, мовляв, усе обійдеться, все гаразд. А відтак, мовби рухало їх одне почуття, зайшли провідати Дашкевичку. Мати сиділа між подушками з молитовником, сухими очима дивилася просто себе, нічого не розрізняючи. Федькович поцілував її в холодну скроню.
— Гарно там у вас? — кволим голосом запитала Дашке-вичка.— Статечно?
— Так, мамо.
— Усе дуже пристойно,— потвердив Олександр.
— Слава Богу. Подай мені, синку, травички. — Дашке-вичка показала на горнятко з якимись відварами, які їй готувала Меланія Верховик.—Дякую...—До Олександра: — Ви заночуєте в мене?
— А-а-а, — махнув Олександр на вікно, під яким сиділи гості. — Роз'їдуться, а ми ще з Юриком погомонимо.
— Павлина лишиться?
— Так.
— Скажете, щоб зайшла на хвильку.
— її не одірвеш від Стефи Попович.
— Нехай обидві прийдуть, я щось таке... своє хочу попросити.
Надворі Федькович розповів про свогзанепокоєння щодо Левицького. Олександр посміхнувся:
— Імператор Траян сказав про анонімні доноси: "Це поганий приклад і не відповідає духові нашого часу". Гак-ман — розумний чоловік.
— Але ж культ одного владики завжди є породженням собачого многовладдя.
— І виправданням деспотії, — сплеснув руками Олександр. — Будемо сподіватися, що мені не звелять, як Се-неці, покінчити життя самогубством.
— Ти ще сниш своєю проповіддю.
— А тебе вона не зворушила?
— Спасибі, Олександре.
— Поглянь, як обжираються богощи, — Олександр кивнув на столи, де сиділи дяки.
— Як кумранські символи.
— Для цих правда і кривда—одне й те ж саме, а страждання — угодний Богові подвиг. Тільки чуже страждання.
— Та щоб Всевишній ніколи не втручався в земні справи, наводячи невигідну для них справедливість.
—До "кінця днів". — Олександр, сміючись, обняв Юрія за плечі. — Домовились...
— До повного розвалу.
— Бо віра без діла мертва. Ось Стефанія щось до тебе має, стримить, як вуж на хвилі.
Вона його привітала з вибором, невиразно пошкодувала, що Павлина — родичка "галілейського мандрівника" (Олександра).
— Але я знаю, що ваші приятелі назовуть це смертельним промахом.
— Танячкевич, Горбаль, Шашкевич-син?
— Так, — ствердно кивнула Стефанія.
— А ви якої думки?
— Амазонка втікатиме, щоб її вічно наздоганяли.
— Така вона, муза генія, — посміхнувся Федькович.
— Ой...
— Або безжальний присуд долі.
— Федьковичу: ой!.. Я хотіла б тільки одного: щоб у вас не трапилося ні зречення, ні каяття.
— І не увижалися обломки давніх образів?
— О ні, не треба.
— Виходить, що сто коханок менше розорюють, ніж одна дурна жінка?
— Але й це пусте.
— Тоді сумна моя безвість.
— Ні. Я вас знаю, ви завжди готові до гіршого.
— Amor fati? Мужня воля до того, щоб пережити своє життя? Ніцше?
Вона прицмокнула і стенула плечима.
— Завжди бути готовим до найстрашнішого? — запитав знову Федькович.
— Я сказала — ви завжди готові до гіршого. Це не вирок, а тільки застереження з невідомого майбутнього, ніби оселя вашого духу чи, сказати б, поетичний стан. Але ми забрели кудись дуже далеко. Я просто маю на увазі її манірність, половинчастість... Павлина — егоїстка, Федьковичу. Даруйте, але я мусила вам про це сказати. На щастя, ви вмієте зберігати самовладання, і ще я вірю в магічний вплив вашої посади й особистості.
— Буде що буде.
— Ви не забуваєте, що я вас люблю?
— Забуваю...
— Не забувайте, Федьковичу. Я невродлива, навіть потворна, мене забудьте, але пам'ятайте, що я вас люблю. Згадуйте, коли вам буде важко. Я буду з вами. Впрягайтеся... І вибачте...
— Ви про що тут воркуєте? — стала між ними й взяла під руки Павлина.— Ану, ану! Почервоніли!..
— Ти ж знаєш, що я безпутниця, суще безчестя і тільки думаю, як би відбити від тебе Федьковича.
— Пізно, мамо, до школи, — розсміялася Павлина, притискаючи до стану Юрієву руку. — Цей грішник приречений, ти його від мене не врятуєш.
— А що я вам казала, — засміялася Стефанія. — А ви думаєте, що лиш відьми знімають зірки з неба.
— Цікаво, скільки потрібно відьом на одну дружину? — весело сказав Федькович.
— Ти бач, яка черга до раю, Стефо?
— Що ж, одну прагне озолотити. Молодець, Федьковичу. Вас покинути? Поворкуйте і ви. А я піду твого Олександра розважати. Хочу йому поцілувати руку за сьогоднішню проповідь.
— Іди, іди, це джерельце не вичерпаєш.— До Юрія: — Чогось він як занехаяна дитина, відколи за столом.
— Гіркота сміливості.
— А на цю вічну вдову мені завжди жаль дивитися, — сказала Павлина про Стефанію. — Вона розумна?
— Дуже.
— І така нещасна!
— Наївна самітниця, що прагне ласки, товариства, дитини, слави, багатства...
— Нещасна,— повторила Павлина.— Вона, звичайно, розуміє, що нічого не досягне. Звіршуй про це. Але щоб вона не здогадалась.
— Я про жінок не пишу.
— Ти ж мені читав?
— Це інше.
— А про маму напишеш?
— Ні... Мабуть, ні.
—Дивно. А що тобі говорила про мене Стефа Попович?
— Що ти трохи гри масна.
— Ну, це я їй сама сказала про себе. Я їй ще сказала, що боюся стати для тебе обтяжливою. У мене дуже нерівний характер, часом я до всього на світі в перекорі, чогось бунтую, готова накликати війну.— Вона скрушно зітхнула, тоді несподівано запитала: — Ти не будеш сердитися, якщо ми кілька тижнів не будемо бачитись?
— З чим це пов'язано?
— Мені треба поїхати в Коломию до родичів.
— А коли ти мене познайомиш з батьком?
— Після повернення.
— Гаразд. У мене теж набралося чимало невідкладних справ.
— Але ти ніби ображений. Це не вибрики старої діви, Юрію. І я не якесь блудливе поріддя. То наші майнові чи спадщанні клопоти, батько хворий, навіть до Розтоків не зважиться поїхати.