—Добре, кажу. У мене до біса роботи, не жіночих зваб. —Образився! —якось аж втішно підкреслила Павлина.
— Ні. Це дерево для мене без листу. Я хотів би, щоб кожне з нас жило своїми власними турботами, як водиться в добрих подружжях, але й ніхто не повинен забувати спільних цілей, бо не хотів би я повторювати помилки своїх батьків.
— А коли мені доведеться пробути там до осені?
— Я житиму радощами пам яті.
— Ти злоріка. — Вона окинула його тривожним поглядом і раптом випалила: — У тебе ще хтось є, крім мене.
— Я неповний тиждень залицявся до Юлії Дияконович.
— Ти з нею бачишся?
— Ні. Вона вийшла заміж за Крилатого.
— Холодні печалі невдалого парубкування...
— Ця шкодлива кішка народилася для іншого чоловіка.
— Але ти з жалем згадуєш про неї.
— З жалем до себе: що такої вроди не заслуговую.
— Без приносу нема льосу.
— її вже і Крилатий поховав між померлими богинями.
— Ти на все маєш виправдання.
— Просто я не розминаюся з неминучим.
— Навіть з розчаруваннями, наклепами, невдячністю?
— Я живу з власної необхідності жити — і край. Я не претендую на гріх і святість водночас, бо це річ неможлива.
— Коли я тобі обридну, ти спробуєш спекатися мене?
— Я не хочу, щоб ти мені обридла, і, будь ласка, досить цих вправ.
— Ти не будеш зі мною брутальний?
— Мене це так само непокоїть. Але ні. Коли все розумієш, то все прощаєш.
— Тобі муляє якась непевність. Я вже так зрослася з тобою, що відчуваю все-все. Муляє, правда?
— Так.
— Даруй, але я повинна знати, що й чому. Ти проти батьків озлоблений, Ганицького спік би на вогні за фальшивість, Августаків ледве святкуєш... Але ж є в тебе і приятелі: галичани, Нойбауер, Воробкевич, наш Олександр. Ще хто?
Він подумав, що, мабуть, гидко ховатися за плечі історії, та чому їй не назвати справжніх апостолів-обранців, адже людина мусить комусь поклонятися.
— Я дивлюся на маму як на святу, що осиротіла у власному материнстві. Вона вбиває мою любов, бо їй цього дуже мало проти вимерлих від сухот дітей.
— Мама для тебе не приклад.
— Це лиш моя німа молитва. — Він мовби прислухався сам до себе, машинально протер скельця окулярів.— Молитва... Ваш Олександр сказав ои — на безвік.
— А хто понад усіма?
Він у ваганні поглянув на неї.
— Це надто далекі люди...
— Не хочеш, щоб я знала?
— Не розумію, що це тобі дасть. Ну, це... Христос. Це Спартак, Гарібальді, Шевченко. Такі речі не пояснюють.
— Навіть нареченим?
Несподівано його обійняв якийсь довірливий оптимізм, ніби щойно перестутіив поріг до себе справжнього, та сказав мовби жартома:
— Назвав я тобі їх заспіль, не подумавши, але це і є мої апостоли. Навіть здається мені, що сам Бог відкриває їх, а хто їх не бачить самим серцем, той просто сліпий.
— Але ж сам Бог не велів судити сліпців, Юрію.
— Я не осуджую. І пробач, що я про це неохоче розповів. Мені важко щось приховувати перед тобою. Колись я все виклав би, як перед власним сумлінням.
— Твій батько з високошляхетного роду?
— Гордигіські — вельможі Розгір'я. Колись поїдемо з тобою на Самбірщину?
— Не хочу.
— Чому?
— Ми надто бідні люди, щоб при великих ставати великими. Нам краще між чужими. Родичі завжди багато вимагають і через це жорстокі, не прощають навіть дрібниці.
— Так,— зітхнув він.— Родичі — категоричні егоїсти, які нічого не прощають.
— А ти сказав, що коли все розумієш, то все і прощаєш.
— Не всі здатні все зрозуміти.
Вечірній вітер схмелив над вікном святкове галуззя, задебелів щось в маю над одвірком. Скупе листячко верболозу вже згорнулося гусінню й скоцюроленими баранцями — наймальовничіше свято між весною та літом набирала ніч, і вже ні та, ні інша пора року мовби не шукала в собі віри.
— Ходімо спати? — спитала Павлина.
— Стели. Гості збираються до від'їзду.
— Ще будуть прощатися з мамою?
— Не треба. Подумає, що всі тут непевні за її здоров'я.
— Але ж вона хоче вийти. Просила нас зі Стефою допомогти.
Федькович мовчки дивився на ще омиту сонцем, схожу на білу фортецю, непорочно-неприступну скелю по той бік річки. Думав: щойно народившись, імітуємо смерть. 1 це прощання мама продемонструє як останнє.
* * *
І вже був день. Молодий, свіжий і повносилий, як Великдень. Якось Танячкевич назвав отакий день "днем для мертвонароджених". Тепер і йому так подумалось. Так виглядало навіть із сонця, що мовби й не пливло у небі. Десь у глибинах пам'яті бриніли Шекспірові сонети: я би покликав смерть, чи... я покличу смерть, чи... я кличу смерть.
Умирає мама. Меланія Верховик знову до ранку спала зі слугою Юзиком, недужим грижею, а десь на Бісковому скиті рубає смереки її чоловік, кажуть, справдешній леґінь. Зітни їй голову, замість смеречини, що на гранітах, у двох —трьох сантиметрах напиленої віками глинки, пустила корені на тисячоліття. Дивно: той Іванко не зітне Меланії голову. Бо сам хоче жити, і катуша навіть уві сні обходить його сторонцем.
Гнідий гатив копитами підлогу. Виходь, коню. Аж стрепенувсь на кроки господаря та запах люльки, аж мокротою взялися шия і круп. Легковажна ти пуряво між скляницями Горганів і небес! Шаблон слуги. Моя ердельська покаро. Ідемо на Бісків, поглянемо, як рубають смереки. Як стинають голови верхам.
Та ступав поруч із осідланим, завуздеченим конем, як вже не раз між стременами гір, коли не в міру послужливий Гнідий ламав на копитах підкови і спинався на верхи у кривавих вухналях.
Жовтим мулом текла Путилівка. Десь у перевалах спливи. Річищем упереверть котилися пні, довго, як на руський місяць, встрягали у лесові береги смереки.
Мовчав ліс, і мовчала дорога. Тут, де так само чоловіка ніхто не має за чоловіка. Лиш чую німо-чорний крик епох. Соромливо-мовчазне "хочу" і не можу".
Так я до вас стримів, гори! Чекав усім тілом, як спокою від тривог. А ви німі й сліпі. Скільки вам казати: а ви німі й сліпі! Як людський рід і гуцульський щеп. Посілок недуги й безнадії.