— Слава тобі, Господе, Боже наш, — відкашлявшись, пробурмотів отець Ганицький.
— Слава тобі, Всевишньому, — хором підхопили дяки і сестриці, мов на відправі.
Павлина, мабуть, щось розповіла Стефанії про свої взаємини з Федьковичем, бо та дивилася на нього мрійно-покірним поглядом, ніби їй з ним всміхалося щастя найближчої ночі.
Жінки пустили по рядах макітерку з парастасом, тоді пішли в рух поставці. Носи в попів дуже швидко загнітилися, дяки посміливішали, молодиці розв'язали вузлики соромливої стриманості. Павлина сиділа загадково-мовчазна, уся ця оказія мовби її не стосувалася, та й Федькович раптом перестав існувати. Чи не прохопилася їй Стефанія про Юлію Дияконович? Ця дворушна невинність здатна на все.
Він нізащо не хотів би втрачати Павлину. Багато чого в ній і в неї сприймав з поблажливістю старшого брата. Вихована вона на прикладах марнотратства, в безладді старих батьків, які більше пильнували своїх хвороб, ніж пізно народжену дитину, відчувалась в ній якась необачна навіженість, виснажлива для інших примхливість, були й нежіночі грубощі. Але тут же ламкий характер і глибока поетичність душі. За короткий час він навчився від неї дивитися на багато речей її захопленими очима, до того не бачачи в них нічого таємничого чи істотного. А що казати про ту майже дитячу бурхливу піднесеність, коли від щастя весь світ здавався їй безхмарним і безмірно щасливим, коли вона пританцьовувала біля кожної фіалочки і починала співати для бджілки між пелюстками яблуневого цвіту! Здавалося, що його думки, народжені в її присутності, від її зворушення, проймають світові океани і безконечності, а без неї його життя залишиться життям молюска під замшілою плиткою на заоінку Путилівки. Він нізащо не хотів би втратити Павлину. Йому аж серце завмерло від припущення, що це може трапитись. Коли вже розійдуться ці старі дрімаки з мого обійстя? Я хочу не раю, а спочинку. А може, я вже скараний за ту хвильку спокою і щастя?
— Дерев не перепишеш, жінок не перелюбиш, — басив отцеві Левицькому отець Кантемир, стріпуючи остяки пструга з чорної, як ворон, бороди.
— А я їй так і сказав: розглянься, прикинь, зваж. Мало таких прикладів маєш, що поки піп — попадя, а без попа пропадя?
Ну й втихомирилась?
— Що ж, в правдивості коріння всіх чеснот. Але як воно буває! Паству виховуємо, а своїх жінок і дочок не вміємо прикоськати.
— У своїх кривдах ми уповаємо на Йосафатову долину.
— Цим ми рятуємося тільки в своїй душі.
— Та й виходить, що всі дурні, а ми найдурніші... Отці Левицький і Кантемир вже не слухали один одного,
та й ніхто вже нікого не слухав. На царинках групами сиділи гуцули в темних гачах, білих сорочках і білих кожушках. Хто ще в шапці, хто в капелюсі, палили люльки, щось гомоніли поміж себе. З якою радістю він би гукнув це братство на обійстя, до цих столів, до цих поставців та закусок! А ще б ударила троїста, та взялися легені й дівчата в кружка, та заспівати о, аби сама вічність постелилася килимами до верхів Чорногори! А тут гончарі печуть хліб...
їдять та п'ють, п'ють та їдять. Позачасове існування. Масагети. Шнурочками ходять за стайню і знову за стіл. В присмерки поведуть шнурочками сестриць на царини, тоді будуть кликати:*Ти вже? Гай, вертаймось, пора виїжджати. А ти біжи. Тільки не забудь підмитися в поточині, бо поламає дома ребра..." І побачив Бог усе, що створив: і все було дуже добре. А ти возлюби їх і живи праведно, бо вони закусять після тебе солов'їними язичками зі срібних тарелів і увійдуть у царство Боже, перш ніж мотузку всилять крізь вушко голки.
Федькович прослухав усю службу. Правили на церковному майдані при виносних райських воротах, отці співали, як боги, натовп з довколишніх сіл та хуторів аж захлинався в риданні, коли проспівали "Розіпни його" й Олександр словами Понтія Пілата одрік: "На хресті!" Пауза. Тоді Олександр зобразив рухами рук, як на Ісуса напинають терновий вінок, і глухо серед могильної тиші мовив: "Радій, царю іудейський! Проповідь розпочав словами: "Блажен, хто скуштує хліба в царстві Божому". Далі якась софістика: Бог виорав немудре світу, щоб по-срамити мудре, царство Боже — це достаток вина і пшениці, тож благословиться нехай те місце, де їдять і п'ють... одначе про гуцульські землі, які пани не уступили після скасування кріпацтва й досі тримають у голоді тисячі верховинців, говорив палко й до болю переконливо.
Олександрові можна пробачити і цинізм, і пияцтво, подумав Федькович. А ти, поете, за бенкетними шинквасами говориш про абстрактні болі й абстрактних катів.
Під час Олександрової проповіді він нишком споглядав отця Левицького. Цей хирлячок у немитих кісках аж мінявся з обличчя од "праведного" гніву, і не цукор спінювався в його крові, а закипала жовч. Із завтрашньою поштою консисторія і Гаман отримають ядучі доноси на схизму Олександра. Та Волянський ретельно споює Левицького (онде вже дрімає в макітрі), виправдуватиметься, що пишуть на нього п'яні заздрісники. Та й не посміє Левицький дослівно цитувати отця Олександра, який іменем Христа закликав руйнувати "світобудову вселюдської несправедливості' ... Римську імперію, матір усіх мерзот земних, і який стрясав рукою повітря: "Незабаром похитнуться від її падіння моря і твердь". І не хто інший, як сам Нерон, що вбив свою матір і брата, його догідники, що повсюдно знищили поняття людської гідності навіть в заповітах Ісуса, не хто інший, як вони підпалять Рим, і Флавіїв жереб не дістанеться нікому. Трохи нелогічно вклинився у проповідь Иосиф Флавін з сорока обложеними в печері ізраїльтянами, бо це ніби продовжувало панування римлян, але це вже "святая святих Олександрової інтуїції, розрахованої на сплячу юрбу (у тексті Олександрової проповіді тої недоречності не було). Та й закінчення "природа забезпечує вам проживання, а Бог вічність та справедливість" не в'язалося з реалістичним пафосом проповіді. А загалом Олександр— прекрасна несподіванка, такі попи здатні повести в бій.