Зайшла приземкувата лікарка і-сказала хрипким го-лосом:
— Не рюмсати, молодице! Не рюмсати! Будемо робити пряме переливання крові. Ви, пробачте, звідки?
Почувши, хто такий Погорілець, вона владно мовила:
— Негайно на завод. Негайно оголосіть: потрібні доб-ровольці-донори для прямого переливання крові. Найкраще, якщо донор колись у минулому сам переніс опік. Зрозуміли?
— Зрозумів,— Погорілець підвівся з полегшенням і жагою діяти.— Зрозумів, зроблю. Я знаю одну лаборантку, Стелу Безтямко, вона минулого року перенесла опік. Вона погодиться.
— Стелка-італійка, чи що?—лікарка засміялася хрипким чоловічим сміхом.
— Вона-вона.
— Голосиста! Давайте сюди Стелку-італійку. Чуєте, молодице, слухайте сюди. Ваш чоловік умів співати?
— Чому... умів?! — Тетяна підвела заплакане обличчя, вона не розуміла запитання і боялася якогось затаєного змісту.
— Ну, до травми! Умів?!
— Ні.,.—посміхнулася Тетяна.— Не вмів. Дуже любив і часто намагався... Але, знаєте,— погано в нього виходило.
— А тепер прийме кров від кращої співачки заводу — і заспіває, як Лев Лещєнко.
Погорілець уже збіг униз дерев'яними східцями, і той гуркіт дощок під його кроками був хатній, заспокійливий. Тетяна дивилася услід Погорільцевій постаті у глибині осінньої алеї і відчувала до нього тиху, безкорисливу відданість.
Біда з Костем ніби відсунула всі події останніх літ далеко назад. І вже можна було згадувати навіть те, на що Погорілець сам собі наклав "табу". (А яка ж то трудна й супротивна нашій природі річ: заборонити собі про щось згадувати... Навіть коли Погорілець не згадував — він все одно відчував; і він відчував, що та згадка е невід'ємна і суттєва частка його єства).
Тепер він згадував.
Він зазирнув тоді до конторки машинного залу Чай-ківської ДРЕС — і відразу вирізнив цю жінку з-поміж усіх, хто там був. Вона його — теж. Вони уважно подивилися одне одному в очі, і він, уладнавши справи, пішов.
А за дві години зазирнув знову, щоб пересвідчитися, що з ним нічого особливого не сталося... Зустрів той самий уважний, довірливий і допитливий погляд карих очей. Вона була приваблива, та жінка,— розумний опуклий лоб і брови — здивованими дужками, кругленьке, наче#"кирпатеньке", підборіддя.
І #вона так само уважно поглянула на нього і трохи посміхнулася.
Коли ж закінчувався робочий день, Кость Музика підійшов до Погорільця і попрохав зачекати його п'ять-десять хвилин у конторці, щоб разом піти до нього вечеряти. І Погорілець пішов у конторку, а вона була там.
І тут почалося щось таке дивне, що їм обом стало ніяково: наче їхні посмішки ніяк не залежали від їхньої волі, наче це були не посмішки, а такі лампи, що їх увімкнув хитрий монтер, а сам утік, не сказавши, де шукати вимикачі.
Вони дивилися одне на одного і посміхалися. "Ой, та що це!" — прошепотіла вона, але нічого вдіяти із собою не змогла і почала червоніти, а Олесь відійшов аж до вікна, щоб мати привід щось там виглядати і навіть завести розмову.
Він і почав:
— Оце димарі! Ще років із десять тому вище ста двадцяти метрів ніяк не підіймалися!
Вона сказала:
— Правда. Он мій Кость ледве не загинув на цьому самому.
— Ваш Кость — це чоловік?
— Так, Кость Музика, може, знаєте?
— От тобі й на! — сказав Погорілець. І якщо вони досі все посміхалися, наче хворі на якусь посміхучу хворобу, то тепер просто розсміялися: з'ясувалося, що вона Костева жінка Тетяна.
Подзвонив Кость і сказав, щоб його не чекали, він прийде просто додому, тож нехай вони удвох ідуть самі, а дорогою зайдуть до гастроному чи куди там треба.
І вони пішли удвох з Тетяною. Вона спитала:
— То ви не чули, як мій Кость затявся був залізти на верхівку димаря?
— Ні, не чув. Та знаю його вдачу. Заліз.
— Заліз, — погодилася Тетяна. — Вийшов з дому ще коли було темно, хлопці його підсадили до драбини, він і подерся. Ви ж знаєте, туди без підготовки — борони боже, та без монтажного пояса, їа без допуску міліції і дозволу дирекції — ані-нії Поліз наш Костик: доліз до середини димаря, а там уже сонце сходить, а унизу на
Чайці ще ніч. І зрозумів він, що йому кінець: назад не злізе нізащо, а вгору— нема кінця і краю. А до того ж, казав, усе здавалося, що димар падає. в
Вона перейнялася Костевим смертним жахом, у неї аж голос сів, навіть якісь хрипці у ньому прорізалися, навіть узяла Погорільця під руку:
— Ой, слухайтеї Заплющив мій Кость очі — ну, я кажу "мій", а справді ми ще були незнайомі, я ще тоді й до Чайки не доїхала, а вчилася у своєму ВТУ на Донбасі, — так ото заплющив Кость очі і подерся далі на самій тільки впертості: хвать рукою, хвать другою, ногами переступає та й лізе! І таки виліз. І там знаєте що з ним зробилося?
Погорільця тішила не тільки розповідь, а й добрий, у лагідних тонах голос її, і бриніли в ньому веселощі й сердечність водночас.
Вони спинилися біля паркової скульптури — група символізувала прорив у космос, — і вже тепер дивилися одне на одного.
— А там — уявіть собі! Опинився Кость на монтажному майданчику. Поруч із ним — саме жерло димаря, величезне, чорне, бездонне, і звідти потужним струмом, аж гуде, аж повітря бринить, виривається гарячий газ — та прямісінько в небо, а вже там збивається у хмару, моторошно, уявіть! Але це ще нічого. Найгірше не це. Найгірше— висота.
Він радів, що вона так гарно говорить і змушує його уяву працювати так чітко. І вже наче йому самому ставало моторошно біля того ревучого рукотворного кратера у піднебессі.
— А під ногами... сто вісімдесят метрів порожнечі. Під ногами металеві прутики замість підлоги, такий самий прутик навкруг димаря замість перилець, а димар гойдається, амплітуда до двох з половиною метрів, він казав: ну от падаю разом з димарем, я це відчуваю ! бачу. Ну а потім... Як він сам казав: заснув од страху. А я думаю, що то у нього винятково сильна нербова система. Інший би збожеволів і звалився униз. А Костеві нерви підказали йому лягти і — вимкнулися.
Поки Костеві нерви відновлювали дієздатність, світанок прийшов і в Чайку. Збіглося люду і люду, поїхали за верхолазами, щоб його зняти, міліція вже чергувала унизу... Але Костя прокинувся і спромігся злізти самотужки.