Відтоді і звався той димар Чайківської ДРЕС — "Костів димар".
Потім Погорілець з Тетяною ніяк не могли добрати, чому це вони, вирушивши по гастрономіях та бакаліях, опинилися в парку із скульптурою на космічну тему.
— Ой ці хлопці, — сказала Тетяна. — Добре, що у нас із Костем дівчинка. Правда, вдачею вся у батька.
— А в мене таки хлопчина, — мовив Погорілець.— Вже у сьомий ходить. І вже маю клопіт. Усякий, знаєте, клопіт.
— З ким більше товаришує: з вами чи з мамою?
— Мами нема. Вона померла, коли Тольці було півтора року.
— Пробачте мені...
Він торкнув поглядом її обличчя — од хвилювання легенько сіпалися її губи. Сказав їй:
— Бачте, я свого горя не пам'ятаю, бо все заступило горе дитяче. Він кілька діб зовсім не спав*, тільки іноді впадав у хворобливе забуття, а отямившись, знову кричав. Я пам'ятаю страшний крик: "Мема!... Мема!... ме-е-ема!" І кілька днів нічого не їв. Я думав: помре.
— Бідна дитина... — прошепотіла Тетяна. — Який жах, воно ж, бідненьке, не винне ні в чому...
— От ми й живемо собі удвох.
— Я б так хотіла, щоб ви були щасливі...
То був гарний вечір. Рідко коли насолода спілкуватися з добрими людьми набувала для Погорільця такої глибини: він був у злагоді з цілим світом і самим собою, і йому бажалося продовжити цей стан надовго. І дочка їхня, тоді ще п'ятирічна Іринка-Малявка, з першого ж погляду полюбила Погорільця і весь вечір від нього не відходила.
Кость розповідав, як він колись, ще в тій своїй бурхливій юності, приварив районне начальство до підлоги.
— Стоять вони на сороковій позначці, з Карпенком розмовляють, а я саме виліз із своєї ніші за новим електродом, коли глядь — у начальства з-під каблука підківка визирає, і так тісно притулена до рифленки. А я й не думав нічого робити, я саме починав нове життя, ну а тут... Одним, знаєте, дотиком, так артистично, так смачно, вже б так не зумів, їй-бо, не ті літа, — так я його легенько — пшш! — і приварив до рифленки. А тоді перелякався, та назад у свою нішу, сиджу собі там, варю,
коли чую — гуркіт і шум. Ну—обійшлося. Начальство, по-перше, не впало, а втрималося, просто підковка відірвалася, по-друге, оцінило мою віртуозність...
Найбільше хотів Погорілець, щоб той вечір не кінчався. Але він, звичайно, скінчився, і Олесь відмовився ночувати у подружжя Музик, от спалахнула у ньому якась цнотливість, і він ніяк не міг зостатися у цьому домі, і пішов до себе в готель. Іринка-Малявка, лягаючи спати, навіть заплакала за ним.
Наступного ранку йому закортіло побігти у ту саму конторку і мерщій пересвідчитися, що таки ж нічого, ну нічогісінько не сталося в його житті. Його світ був ясний і добре збалансований, і хвилювання його були пов'язані із лопатками і бандажами, із його роторами і дисками, із його турбінами, електростанціями, відрядженнями, а ще — із вихованням Тольки, і цього було досить.
Він зазирнув туди лише в обід — і відразу пошкодував. Бо знову невидимий хитрий монтер увімкнув ті лам-пи-посмішки, а вони самі були безпомічні їх погасити, і люди в конторці дивилися на них здивовано або й самі починали посміхатися.
Тетяна, ледве не сміючись, сказала:
— Заходьте із Костем сюди ввечері, я вас чекатиму! Він прийшов увечері, і Костя знову не було, а вона
стояла біля вікна і дивилася, як сідає сонце. Він став поруч із нею. Сонце щойно випало з-за довгої хмари і настромилося на гострі окрайця лісу; він подивився на Тетяну, обличчя жінки було рожеве од сонця, яскраві полиски лежали на кирпатому підборідді і опуклому лобі. А за нею на стіні Погорілець побачив портрет космонавта Комарова — прекрасний портрет розумної і глибокої людини з печаттю відданості і приреченості на чолі; через неякісний друк у портреті переважали рожеві тони, наче на нього теж падало вечірнє сонце. Вона простежила його погляд і сказала:
— То мій герой. Погорілець мовив тихо:
— Добре. Бо це—як святий двадцятого сторіччя.. Вона повернулася до нього із тихим здивуванням
І сказала:
— Ви ці слова зняли в мене з губ...
— Я кажу про нього, але разом із ним, мабуть, І про тих, хто загинув на війні, почав пояснювати Погорілець,— і про...
— ... Чапаєва... — додала вона, і тієї ж миті вони усвідомили, що це останнє ім'я вимовили в один голос, і втупилися одне в одного, бо в усьому цьому було щось щасливо-моторошне.
Потім вона сказала:
— А ви схожі на Комарова обличчям...
— Ні-ні, Таню! Що ж я... На вигляд так собі, циганчук...
— А якщо не обличчям, то характером,— вперто повторила вона, а його знову зворушила довірливість її тону. І отут Погорілець уперше відчув те, що пізніше усвідомив з гіркою безнадією: такі зустрічі бувають тільки раз у житті.
І той вечір був сумний.
Потім вони побачилися аж через рік. Вона заочно закінчила педінституті стала вчителькою, викладала українську мову в Чайківській школі. Коли він прийшов до них увечері — Тетяна ступила йому назустріч, простягла руку і сказала: "Добрий день, друже!" — і через таке просте привітання в нього угамувалося серце й не було болючої настороженості. І вечір знову був щасливий і довгий, Іринка-Малявка його тероризувала, батьки на неї кричали, а Погорілець бавився з дитиною захоплено і віддано. Вона навіть зажадала, щоб він уклав її спати. І тоді вперше сказав Кость Музика:
— Лиш подумати, у донечки і мами однаковий смак! І тим реченням Кость Музика підтяв саме коріння
їхнього вечора і взагалі — родинних їхніх зустрічей. Погорілець зібрався додому, і Тетяна сказала Костеві у дружньому, але якомусь по-жіночому остаточному тоні:
— Укладай Малявку, а я проведу Олеся на електричку.
Вже було темно і прохолодно, у садах тліло сухе листя; Чайка відразу залишилася за спинами, а залізнична станція блищала попереду разочком вогнів. Туди бігав автобус, а багато хто ходив пішки, і над асфальтовою доріжкою теж горіли жовті ліхтарі.
Вони йшли навпростець, польовою стежкою, і навкруг них нікого не було.
— Буває на світі таке гірке щастя, — сказав Погорілець.
— А воно щастя?
Він узяв її руку—вона не відбирала. Тоді він руку поцілував — у ній блимнув і відразу згас кволий опір, і після того її рука стала слухняно-ніжною і довірливо уклалася в Погорільцевій долоні. Він її трохи стис: