Сто годин сумніву

Страница 16 из 40

Полонский Радий

Погорілець стояв за порогом, знизу чулося, як східцями дріботить Толик. Всі разом вийшли на Сумську. Аліна сказала Погорільцеві:

— Мені так сподобалася Таня..,

— Яка Таня?

— Музика. Вона вчора до ночі була в лікарні, а потім ночувала у Безтямків.

Так вийшло, що Нечаєнко і Толик пішли попереду, а Погорілець з Аліною — за ними. Він поглянув на дівчину:

— А в тебе рот до вух і оченята блищать!

— Правда? Ну, пробачте. Бо мені добре. Така погода.

— Сьогодні хмарно і невесело,

— Ні, справді?! — Аліна щиро здивувалася.— Хто б подумав.

Вона уважно обдивилася небо. Воно і справді було сіре, блякле, і де-не-де по ньому ворушилися темні розмиті хма^и.

— Я ж кажу: мені так сподобалася Тетяна Музика, Правда, вона гарна? — в її тоні була великодушність жінки, котра охоче хвалить іншу, бо вірить у свою власну вроду і молодість.

— Правда,— неголосно відказав Погорілець.

Аліна зиркнула на нього: вона не чекала такої інтонації в його відповіді,— такої переконаності.

— А як людина? — спитала напружено.

— Одним словом про неї не скажеш...— На його обличчі з'явилася посмішка і враз зійшла.— Ми всі стараємося бути людьми, все щось у собі стримуємо, придушуємо, відтинаємо... Адже так?

Аліна здивувалася:

— Ні, справді? Я якось... не думала навіть...

— Справді! — Він засміявся такій наївності.— Ти мало жила на світі. Згодом побачиш. А Тетяна... дуже цільна і ясна.

— Ви до людей щедрий. А я егоїстична. Я собі не подобаюся.

— Що ж таке?

— Якась... загальмованість. Оце йду з роботи... Заїхала до гастроному щось купити до хати. Стала і стою. Чому? Підходь до прилавка, купуй! Ні? Стою... Це ж треба до них підійти, треба морочити їм голову,— а якщо вони мріють, ну, там, про кохання чи про новий гарнітур, а тут я з своєю дурацькою ковбасою чи маргарином!..— Вона жалісливо зазирнула йому в очі: — Уявляєте?

— Уявляю,— відказав Погорілець.

— Справді?

— Чому ж ні? Ти людина самозаглиблена, а ще додається втома, і ніякого інтересу до того самого гастроному. Не лякайся. Нормально.

— Було ж зовсім не так! В шістнадцять літ. Так дивно! Тоді все було таким яскравим, у всьому стільки значення, а на світі стільки радісного хвилювання! Дерево росте — у грудях аж холоне від щастя, кошеня нявкнуло — од зворушення очі мокрі, а як вітер повіє, теплий вітер, буря — ах, яка розкіш, я вибігала під небо і здавалася собі цілим світом! Кожна мить — як ціле життя. Куди все поділося? Невже це старість? Мені вже двадцять. Півжиття прожито.

— Чверть,— поправив Погорілець.— Люди тепер живуть по вісімдесят і більше.

— Хіба то життя! Треба вмирати у тридцять. Ну—■ в сорок, не пізніше. А після того починається руйнування.

— Ти вважаєш мене зруйнованим? Аліна злякалася:

— Ой... Пробачте.

— Твій батько — руїна? Руїна — мама?

— Ой-ой-ой,— сказала Аліна.

— Двадцять років — і так мало глузду. Аліна мугикнула з іронічним каяттям:

— А до того ж: кругом біда — а я весела.

— Ти виходиш заміж, а це подія радісна.

— Сьогодні я про шлюб навіть і не думала!

— Тебе силують до нього?

— Ні. Але я... не уявляю. Цього ніколи не бувало раніше.

— Все колись трапляється вперше.

— Ну, то нехай станеться...

— Якби Рюрик почув оцю непевну мову...

Аліна вигукнула — наче зловила Погорільця на помилці:

— А він ніколи нічого певного й не чув! Погорілець тактовно припустив:

— Не чув і заперечень.

— Бачите... Для заперечень не було підстав.

— Але ж, мабуть,— трохи підніс голос Погорілець,— були підстави для згоди!

Аліна помовчала. Потім зиркнула на Погорільця, жовто-зелені очі блимнули винувато і роздумливо:

— Ну так... а хто ж дав згоду?

Погорілець аж спинився від обурення і перепитав — майже закричав:

— А хто ж таки дав згоду?

Нечаєнко і Толик озирнулися, здивовані, Погорілець і Аліна наздогнали їх, і всі разом, примовкнувши, скотилися у метро.

Перед прохідною гурт розосередився, тепер Аліна йшла із Толиком, він запитав:

— Підеш зі мною в ресторан? Я тут дещо придумав, раціоналізація. Премія буде —о! Завдання: як користуватися віялом, щоб не зламалося? Відповідь: тримати віяло нерухомо і мотати головою. Як?..

% Аліна засміялася.

— Слухай! вавдання: як літньому чоловікові зберегти волосся? Відповідь: складати Ііого у скриньку. Га?

Аліна сміялася прихильно, і він перейшов до суті:

— Тобі доведеться переглянути своє рішення.

— Це ж яке?

— Про Рюрика.

— Це ж чому?

— Та... Підходить він до мене і каже: "Анатолію Олесевичу, позаяк ви є найсвітліший ум, то я б дуже хотів з вами порадитися про свою шановну наречену Аліну Іванівну. Маєте хвилцнку?" — і тут Толйк патетично напружив голос:—А я йому на самовар: "Ну що ж, сідай, скотино!"

Аліна сміючись спинилася, робочий люд у ранковому поспіху підштовхував їх зо всіх боків, наче тісто місив. Толик ухопив Аліну за руку і потягнув за собою. Вони й до цеху влетіли тандемом — розпашілі, наче двійко циркачів-приятелів із цілим міхом своїх смішних таемничок, про які і згадувати не можна, не пирснувши, а потім до цеху вступило сонце, воно нарешті протовклося крізь ранкову сірість, і та сірість розтанула — і скляні стіни засвітилися, як жовта фольга, і десятком пригашених хатніх сонць тьмяно заблищали на стендах диски турбін.

Нечаєнко попрохав не чіпати йото. Він подумки повторював весь процес творення турбіни Н-800. Креслення за кресленням, папка за папкою, а а ними разом пам'ять його відтворювали у плоті металу і в математичних абстракціях всі перипетії боротьби за машину-мастодон-та, всю її, як казав собі, "ідеологію" і всю математику, а найголовніше — всю її металургію і всю технологію.

Збоку могло здатися, що він нічого не робить: сидів біля столу і гортав папери, ходив із кутка в куток, або ж швидко лічив на електронному калькуляторі. Зрідка підходив до вікна і дихав свіжим повітрям. День видався несподівано теплим.

Близько обіду Нечаєнко пішов по цехах. Коли у нього про щось запитували — застережливо наставляв долоню і швидко проходив; іноді він спинявся і мовчки дивився на роботу, і так само мовчки рушав далі. Він пройшов паротурбінний і механічні цехи, випробувальні стенди і кілька лабораторій. І потім сто або, може, двісті чоловік з заводу невдоволено казатимуть, що, мовляв, Нечаєнко запанів і перестав здоровкатися до ліа-дей, а інших сто, розумніших, заперечать, що то він був у задумі — "відключився", бо така в нього голова і на те він Нечаєнко.