— Кузя! Але ж я не готова.
— А я від тебе і не вимагаю.
— Але ж я не можу бути провокатором і штрейкбрехером. Ти ось що... ти дозволь мені викурити — та навіть і не викурити, а так, тільки покуштувати — оцю останню, половинку. Я вийду на балконі І більше сигарет в нашій хаті не буде. Еге ж?
Вона пішла курити останню свою сигарету. Вернувшись, сказала з похмурим роздратуванням:
— Ні. Не хочу, не хочу. Я не погоджуся на цей шлюб.
— Що зробиш?
— Я їм скажу: рік випробувального строку — тільки тоді буде наша згода. І я тебе прошу; підтримай мене.
— А якщо не погодяться? Виженеш з Дому? Не даси посагу?! — він дивився на неї з іронією.
— Але ж я чую, не буде добра, не буде!
Нечаєнко прокинувсй о третій ночі. Прокинувся в одну мить — наче у воду стрибнув. Сну як не було. Спочатку крутнувся калейдоскоп найбридкіших спогадів: повітря без кисню, легені без повітря, тіло без серця — і далі зелений засмальцьований капелюх старого алкоголіка з сизими щоками і таблетка валідолу в його брудних пальцях, гидливість до тої таблетки і до себе самого, що її так завзято ізсмоктав, і байдужі очі шахрайок у рясних спідницях біля трамвайної зупинки, і їхня бридка вигадка про те, як одна жінка скупала покійника, а воду вилила на його, Нечаєнків, слід, і гидливість до себе, що стояв і слухав цю химерію, і натхненне обличчя Рюрика, і його радість з приводу катастрофи, майже відверта, вона ясно сяяла в його виразних очах, і при тому така вивірена і спокійна мова, і знову ж таки гидливість до самого себе, що слабкодухо погодився віддати дочку за цього слимака, і обурення Аліною, яка не уає "царя в голові", і турбіна, турбіна, турбіна: понівечена гордість його життя, розірваний метал і уламок диску, що з виттям літає в небі, і — найстрашніше... Кость Музика...
..Л вже після цього Нечаєнко подумав про своє власне неминуче небуття. У грудях стояв холодний звичний лоскіт, лежати було незатишно і навіть безглуздо, бо соя і не передбачався, однак він лежав горілиць і дивився у пітьму над собою, уявляв своє майбутнє небуття.
Він його звідав. У.дитинстві хворів на дифтерит-— кілька днів був непритомний, і його навіть вважали приреченим; від тих днів у пам'яті лишилися перелякай! очі батьків і людей у білому, ліки, ліки і... саме небуття, тривалий провал у ніщо. Спочатку було почуття своєї малості, яка ставала все меншою, аж пойй не скінчилася зовсім — ото й було небуття,—' а потім раптове спливання із пітьми, мокра від поту ковдра, і знову голоси, і затишне почуття свого існування.
Вдруге він це відчув уже дорослим під час операції шлунку: загальний наркоз — пішов із життя, потім повернувся.
Нічний сон на це не схожий. У ньому непритомність тепла і солодка.
Нечаєнко сам собі нагадав: небуття не має емоцій* ного забарвлення, в ньому немає якості, воно — ніщо. Людей лякає самий перехід, бо він має тільки один напрямок.
Треба встати і закурити. Відразу згадав, що покинув, розсердився на себе: знайшов час! Саме тоді, коли нерви потребують підтримки і допінгу! Лишився лежати так само горілиць. Згадав свої колишні вправи щодо аутотренінгу. Нічого з того зараз не вийде — надто Збудженими були його мозок і нерви о цій нічній порі. Та він спробував.
...Увага пручалася, як дике звіря. Він зосереджувався на кінчиках пальців своїх ніг і починав їх розслаблювати — а зі мить виявлялося, що він, скипаючи обуренням, думає про Африкана Безтямка.
...Намагався силою уяви підіймати хвилю розслаблення від кистей рук і до плечей — а думав про кристалічну решітку сталі і її можливі дефекти.
...Змушував себе згадувати, як шумить прибій на пляжі у Судаку і поруч із ним на дрібній гальці ніжиться Кузя,— і вже справді зітхали морські хвилі у лад з його диханням,— а тоді виявлялося, що то гуде в його тілі металево-еклектричне двигтіння енергоблоків і високо співає пара, і спів той він чує крізь кожух турбіни...
Тоді він притримав увагу на цьому співі — він дужий, нестримний, але спокійний, рівний. І потроху тіло його перейнялося тим ритмом, і він почав обережно оволодівати своєю увагою.
Він підняв хвилю розслаблення через усе своє тіло від кінчиків пальців до голови, до черепа, до м'язів на обличчі — і нижня щелепа його безсило одвисла. А потім він наповнив свої кінцівки теплом, і невдовзі весь став теплим, як вода у гейзері. А потім одну за одною він наливав свої кінцівки ледачою вагою, і не мав уже сили зворухнутися... І прийшов до нього гомін тихого іірибою, і передвечірнє сонце червоно просвічувало йому склеплені повіки. Він простягнув руку і намацав під ковдрою руку Ганни Іванівни. Стомлена, вона спала міцно і здорово, вона й тепер не прокинулася, тільки м'яко ворухнула пальцями, приймаючи його ласку. І тоді він заснув..
9
— Льово. Здрастуй. Пробач, що ранній час.
— Невже Ваня?! От так-так. Ти відколи став членкором...
— Льова, обпекло одного чоловіка. Він у Першій міській, коло мого заводу. Другий день непритомний.
— Хто?
— Запиши. Музика Костянтин... по батькові не знаю. Льово, любий, це — моя людина. Ти зрозумів?
— Що, Ваню, ти дуже стривожений? Зажди, у мене сьогодні великий прийом... Так-так... Де лежить? У хірургії?
— І подзвониш мені на завод. Я чекатиму.
— Ваню, мені не подобається, як ти сьогодні звучиш. Гаразд, добре, домовилися.
Нечаєнко поклав трубку. Вийшов у коридор' і взяв із стінної шафи пружинний еспандер. Він давно не робив зарядки. А раніше кожну вправу з еспандером виконував по п'ятнадцять разів.
Сьогодні, напружившись, зробив кожну вправу по сімнадцять разів. До щоденного душу не звик, тож тільки обмився холодною водою до пояса. Подзвонив Погорільцеві: коли йтимеш на метро, гукни й мене, я тепер хб-дитиму пішки.
Вони з Ганною Іванівною вже посідали на кухні снідати, коли в коридорі з'явилася заспана Аліна у піжамі.'Потягуючись, вона спинилася на порозі спальні і сонно гукнула:
— Па! Машина сьогодні буде?
— Не буде. Я тепер ходитиму пішки.
— Ха, — сказала Аліна і щезла. Ганна Іванівна поблажливо усміхнулась?
— Починаєш нове життя?
Вже дзенькнув у двері, запрошуючи в дорогу, Погорілець, вже Нечаєнко й Ганна Іванівна поцілувалися на порозі, коли з кухні, нерозбірливо мукаючи, вискочила Аліна: вона дожовувала. На ходу зірвала з вішалки свій плащ. "Аввави!.." — мукнула вона, І батько зрозумів: "Я з вами".